На роботу за 20 км зі Щорса у Попільню їздить 23-річна Світлана М'ягка, яка працює там фельдшером

Здавалося б, чому можна радіти, маючи в провінції (глушині, дірі) роботу за кілька кілометрів від дому, до того ж з копійчаною зарплатою. А вони стверджують, що все добре і нічого іншого не треба.


... 23-річна Світлана М’ягка живе у Щорсі. А працює в Попільні. Фельдшером. Від дому до роботи асфальтом — 20 кілометрів. Навпрошки — через поле — трохи ближче. Цією дорогою вона і їздить. Частіше — скутером, а буває, що й велосипедом. Рейсовий автобус до села є не кожного дня. До того ж графік його руху не збігається з графіком її-роботи.

Тим більше, що, крім по-пільнянців, вона обслуговує ще й мешканців хуторів — Радвиного, Лютівки, Філо-нівки. Відстань між ними — 3-4 кілометри. Пішки — довго, втомливо і непродуктивно. А скутер чи велосипед — саме те, що треба.

— А коли задощить чи замете?

- Прошуся в шкільний автобус. А як діти ідуть на канікули, винаймаю на тиждень-другий квартиру в селі.

І так уже майже три роки. Відтоді, як отримала сюди направлення після закінчення Чернігівського медичного коледжу.

Розказує: першим, кого зустріла в селі, був п’яний, як чіп чоловік.

- Не захотілось відразу накивати п’ятами? — питаю дівчину.

— Трохи було, — не приховує. — Щоб не піддаватися паніці, взяла тонометр і пішла знайомитися з сіль-чанами. В кожній хаті мене дуже привітно зустрічали. А остаточно освоїтись допомогла колежанка із сусіднього Суничного Неля Куценко.

— І в той же час, якби випала нагода, ти б поміняла Попільню на більш близьке до райцентру село.

— Нагода випадала. Пропонували перейти в Щорську центральну районну лікарню. До неї від мого дому — десять хвилин неспішної ходи.

— І ти не погодилась?

— Ні, — посміхається.

— Попри усі незручності?

— Я звикла, і вони мене не обтяжують.

— Може, кохання тримає в Попільні?

— Теж ні, — хитає головою дівчина. — Дехто вважає, що я перебірлива. Та це неправда. Просто хочеться, аби в особистому склалося так, як з роботою: щоб це було моє і його ні на що не хотілося міняти. А де жити — не має значення.

... 50-річному мешканцю Єліного Петрові Півню від хати до роботи — 12 кілометрів. Він працює охоронцем у музейно-меморіальному комплексі партизанської слави «Лісоград», який знаходиться кілометрів за п’ять від траси. Звідси до нього веде звичайна грунтова дорога — з ямами. А зараз ще й з калюжами.

— Нічого страшного, — каже Петро Півень. — На те є гумові чоботи.

Зараз він добирається до роботи велосипедом.

— Донедавна, — розказує, — ходив пішки. Година й 40 хвилин — і ти на роботі. Часто виходив раніше, щоб дорогою нарвати ягід чи назбирати грибів. Назапасив на зиму. Решту продав. Зайва копійка сімейному бюджету не завадить.

Взимку їде до «Лісограда» на лижах або підсідає до колеги, у якого є кінь, на сани.


— Нічого страшного, — повторює. — Дорогою замерзнеш, на роботі зігрієшся. Сьогодні рубали дрова. Жарко було.

Нехолодно і в землянці охоронців. Усього їх восьмеро. Працюють по двоє добу через три. Крім «Лісограда», стережуть ще й музей партизанської слави в Єліному.

— У землянці було тепло навіть у 35-градусний мороз,— з гордістю каже Петро.

Її стіни утеплені товстим шаром моху. У підсобці топиться грубка. На ній підігрівають, а то й готують їжу. Воду беруть із колодязя неподалік.

Усередині землянки — довгий дерев’яний стіл і ліжко. Світло — від акумулятора. Є й бензиновий генератор, але його бережуть — для гостей.

— Умови хороші, — задоволений чоловік. — Зарплату платять (з 2010 року єлінський «Лісоград» приєднаний до Чернігівського обласного музею імені В. В. Тарновського). І для здоров’я користь: свіже повітря, спокій, тиша - тільки чутно, як вітер гойдає сосни. Ні про що погане не думаєш, нікому не заздриш...

Щорський район.

Марія Ісаченко, "Гарт" №50 (2647) від 12 грудня 2013

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.