«Дітей нікуди не віддам. Сам з дітдому. Що це таке, знаю». Так сказав ніжинець Віктор Дятел, коли п’ять років тому несподівано зникла його дружина Віра

Поїхала до Києва на базар і не повернулась. З того часу – ніяких слідів. Була людина і – нема. Без матері залишилося троє дітей. Старшому Володі було чотири роки, Наташі йшов третій, а Каті – тільки дев’ять місяців. Сьогодні вони вже школярі.

«Маму не пам'ятаю. Батька — смутно. Один раз приїздив»

Живе Віктор з дітьми у хаті Віриної бабусі Ніни Анатолівни Бакуменко під Ніжином, за залізницею. Хтось називає це поселення П'яним хутором, хтось «12-річчя». Належить воно Кунашівській сільській раді, але ближче до міста. За трьома залізничними коліями. Діти з вулиці Степової ходять через ті рейки до Ніжинської середньої школи №14. За хлібом та іншими продуктами мешканці Степової теж ідуть чи їдуть велосипедом — у місто. Тепер, коли вздовж залізничної магістралі має вирости огорожа для захисту від швидкісних «Хюндаїв», люди хвилюються: «А як же ми? Як діти ходитимуть до школи чи в садок?» Докладно про цю ситуацію написав «Вісник Ч» у минулому номері.
Дізнавшись цього разу про приїзд журналістів з області, до хати Ніни Анатоліївни прийшли ще дві сусідки:
— Де тут поставити підпис про наш протест? Кожен підпишеться!
Отакі новини на тихій вулиці Степовій.
Віктор з бабусею того дня копали картоплю на городі. Він тягнув ручне рало, а зігнута в три погибелі бабуся вибирала бульби з землі.
— А діти в школі. Уранці відвожу, після уроків вони ще в групі продовженого дня, а о четвертій забираю додому, — пояснює Віктор.—Дороги тут погані. Калюжні он які. А взимку такі перемети, що й дорослому йти важко, не те що дітям.

Звідки сам родом, точно не знає.
— У паспорті село Адамівка Носівського району, — каже. — Значить, звідти, їх у батьків четверо. Мати померла рано. Віктор її не пам'ятає. Йому здається, що він усе життя жив у дитбудинку в Городні. Там і старші Петя й Оксана були. Туди й найменшу Віру привезла після смерті батька мачуха.
— Батько тільки раз приїздив. Пам'ятаю його смутно, — каже Віктор. —
Петро закінчив у Чернігові юридичний технікум. Живе з сім'єю в Житомирській області. Оксану з Городні перевели в інший інтернат. Тепер вона в Козельці, багатодітна мати. А Віра стала професійним футболістом, грала в команді «Легенда» в Чернігові. Тепер вона член збірної жіночої команди України.
— Торік зустрічався з нею, — каже Віктор. — Подарунків дітям привезла ще й тисячу гривень дала.
Про інтернат згадує неохоче.
—Трудно там. Одягнений і нагодований, а все рівно сирота, нікому не потрібний. До інших родичі їздили, когось усиновили. А я все сам і сам, — його очі наповнюються слізьми. — Діти повинні жити вдома, у сім’ї.

«Віра була дуже красива, зеленоока»

Після дев'ятого класу школа-інтернат направила хлопчину до Ніжинського профтехучилища №35 вчитися на слюсаря. На роботу влаштувався на парники до хазяїна. Там і Віру зустрів. У того ж приватника вона торгувала овочами. Струнка зеленоока дівчина сподобалася юнакові зразу.
— Ми працювали разом. У мої обов'язки входило вивозити овочі, якими вона торгувала,. Віра молоденька, красива. їй — сімнадцять, мені — двадцять один, — розповідає Віктор.
— Почали зустрічатися. А тоді Віра каже: «Підемо жити до моєї бабусі».
— Приходять, — продовжує розповідь Віктора Ніна Анатоліївна. — Віра каже: «Бабусю, ми в тебе жить будемо». А я після смерті чоловіка сама в чотирьох кімнатах. «Живіть», — кажу.

У 2004 році у молодих народився син Володя, а через рік і три місяці — дочка Наташа. Ще через два роки Бог послав Катрусю.
— Дітки гарні. Старшеньких Віра кормила груддю, — розповідає Ніна Анатоліївна. — А Катя чогось не взяла. Купили козу. Тепер у нас їх уже три. І козел є. Кашу дітям варю, а ввечері кожному по кухлику свіжого молочка, з-під кози. Саме дві дояться, молока вистачає.
Володя кріпенький ріс, а Наташа довго не ходила. На попці совається, та так швиденько, а на ніжки не стає. Лікарі вже сказали, що, мабуть, не буде ходити взагалі. Пішла вона аж у три роки. Долізла до стільця, а тоді вхопилася за нього, сп'ялася на ніжки і — пішла! Ну, впала, знову піднялася, а далі — побігла. Ми з Вітею аж заплакали від радості. Тепер он така дзиґа, така швидка! А тоді вскорості лікарі приїхали до нас, а я кажу:
— А у нас уже все в порядку. Ходить наша дівчинка.
Жаль тільки, що мати не діждалася тієї радості. Де вона ділася, бідна моя онука, Бог святий знає. Зникла і все. Ні слуху, ні духу вже шостий рік.


Ніна Анатоліївна Бакуменко. Їй уже 73 роки, а в сім'ї вона головна

Поїхала в Київ на базар і — пропала

— Ми на базар у Київ часто їздили, — каже Віктор. — З города все возили. Як правило, спродувалися навпроти залізничної зупинки Київ - Московський. Було, що й удвох їздили, картоплю возили. Звечора загрузимо сумки, заночуємо у тещі в Ніжині, о четвертій тридцять ранку — на першу електричку. А ввечері додому.
Так і того дня було. Віра нарвала петрушки, кропу, ще чогось із осіннього городу і пішла на Ніжин, а вранці — на Київ. На другу Пречисту це було, 21 вересня, у 2008 році. Ждемо ввечері — нема. Ну, думаємо, десь затрималася. А її і назавтра нема, і післязавтра. Я вже тривожиться почав. Чи йти заявлять? А баба Ніна:
— Підожди. Мо', десь задержалась, когось знайомого зустріла.
А я вже місця не знаходжу. Почав сам по Ніжину шукать. По знайомих ходив, питав, мо', де хто бачив. Ніхто нічого не бачив. Де ділася? До міліції звернулися вже пізніше, усе ждали, що об'явиться.
Тоді і з відповідних служб приїхали до нас, запропонували забрати дітей. Бабуся Ніна питає:
— Ну, Вітя, що будем робить?
А я сказав:
— Дітей нікуди не віддам. Сам виріс у дітдомі. Знаю, що це таке. Діти будуть зі мною.

Спасибі, бабуся Ніна підтримала, теж сказала своє слово:
— З нами будуть. Будемо стараться виростить.
Я вдячний їй безмежно. Без неї мені трудно було б. А бабуся і попере, і їсти наготує, уранці сніданком нагодує, з собою в школу дасть. Та й хата ж бабусина. Вона у нас у сім'ї головна. П'ять років уже нема Віри. А діти в порядку. Володя до школи в міський садок ходив, а дівчатка вдома виросли. Тепер уже всі школярі. Син у четвертому класі, Наташа — в третьому, а Катя до першого пішла Ми їм перед школою одяг купили новий, взуття, усе, що треба для навчання. Без баби Ніни мені трудно було б. Дай їй Бог здоров'я ще на довгі роки.
Віру ждемо, хоч уже надії на її повернення мало. Судом вона визнана безвісти відсутньою. Тепер — у розшуку. Ходжу до міліції, цікавлюсь, чи нема новин. Відповідають: «Шукаємо».
А тоді міліція приїздила до нас, допитувала. Брали відбитки пальців у мене і сусідів, фотографували. Возили на детектор брехні. Питання були різні. Чи сварилися, куди поїхала, чому. Запитували й таке: «Ти вбив жінку? Де яму копав?» Ой, і згадувати не хочу. Розумію, у кожного своя робота, треба й таке питать. Усе можна пережить, аби тільки знайшлася наша мама. Та, схоже, навряд чи знайдеться. Де ділася? Що з нею? Тепер таке у світі робиться, не доведи Господи.
На перших порах Володя ще запитував про маму. Він старший, мабуть, пам'ятає її. А дочки, особливо Катя, не пам'ятають. Маленькі були. Нема у них цього слова — мама.


З фотографії на стіні дивиться на дітей мама Віра

«Головне, виховати їх хорошими людьми»

Віра зникла у 2008 році. Було їй двадцять два. Молода, красива, де вона тепер? У нашому жорстокому
світі усе могло статися. Жаль її, жаль дітей, що ростуть без матері. І як же добре, що в них такий батько і така прабабуся. У житті цих двох людей доля Володі, Наташі та Каті сьогодні головне.
Ніну Анатоліївну на вулиці Степовій поважають усі. За плечима у неї довге трудове життя. Тільки дояркою в колгоспі пропрацювала тридцять років.
— Після шостого класу пішла на ферму, — каже вона. — Телят годувала, а далі корів доїла. Маю нагороди Всесоюзної виставки досягнень народного господарства. Чоловік працював трактористом. Виростили двох дочок. Раділи онукам. Те, що сталося з Вірою, онукою моєю, Людмилиною дочкою, то таке горе... Залишилися малі діти, яких треба піднімати. Здоров'я вже нема. Бачите, як зігнуло мене, зробило горбатою. Та треба жити. Хазяйство держимо, город пораємо. Ось дров на зиму купили. Вітя попиляє, порубає. Тепло буде в хаті. Радіємо, що дітки ростуть хорошими. Дівчатка он уже коси одна одній заплітають, ліжка після сну прибирають. Уже мені й поміч.
Живе сім'я з бабусиної пенсії і грошей, які держава платить на дітей. Доки діти малі, Віктор мусить бути з ними. Підростуть, каже, знайду роботу. Зараз же уся увага його і Ніни Анатоліївни зосереджена на тому, щоб доглядати малих, нагодувати, одягти, взути. Навчить добра.
— Головне, щоб виросли вони хорошими людьми, — каже батько.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №41 (1431)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.