«Мені від неї нічого не треба. Тільки б визнала мене і повинилася»
Людмила Пелещук
«У дитбудинку я весь час чекала маму»
— Пам'ятаю себе десь років із п'яти, — каже Людмила Пелещук. — І в дитбудинку в Тернополі, і в школі-інтернаті в Коропці я весь час чекала маму. Так хотілося цього, що все виглядала у вікно. Отож коли до Коропця завітали Марія та Іван Пелещуки, познайомилися зі мною і запитали, чи не хочу я жити з ними і бути їхньою донею, я погодилася з радістю.
З 1986 року я — Людмила Іванівна Пелещук, хоча раніше у мене було інше прізвище, зв'язане з якимось деревом. Яблунева, Дубова... І мати моя ніби з Києва. Ще чомусь з музикою зв'язували мою появу на світ. Оце таке трималося в пам'яті, хоча нічого певного ніхто мені не говорив.
1 вересня того ж року я пішла до першого класу вже тут, у селі Переволока Бучацького району Тернопільської області. У батьків було хазяйство — корова, свині, птиця. Тато працював у млині, а мама — в колгоспі на буряках. Хороші люди, які мене любили і берегли. Ніхто не приховував, що я з дитбудинку, але й не акцентував на цьому уваги.
Тато помер від раку легенів через чотири роки після мого удочеріння. Залишилися ми з мамою удвох. Я закінчила школу і вступила до юридичного технікуму. І зразу ж вийшла заміж. Та вже через чотири місяці, не витримавши знущань і побоїв чоловіка, подала на розлучення. Шкода тільки, що з технікумом довелося розпрощатися. Чоловік примусив кинути навчання, а після розлучення повертатися туди вже було пізно. Отож уся моя освіта — кулінарне профтехучилище. Заробляти на життя доводиться по-різному. Років дев'ять чи десять їздила на збирання ягід до Польщі. Нині працюю на цукровому заводі у Бучачі. У сезон заробітки кращі, в інший час — на підсобних роботах.
«Хто я? Звідки? Яке моє родове коріння?»
— Ці питання, мабуть, жили у моїй підсвідомості завжди. Та особливо гостро постали у 2004 році. Дуже захотілося дізнатися, хто ж я така. Виникла думка пошукати ту, яка мене привела у цей світ. Сказала про це матері. Вона не заперечувала:
— Ну, якщо дуже хочеш, шукай. Та чи воно треба?
Але мені вже було дуже треба. Може, я не сама у цьому світі, гадала. Може, десь мати і батько є, брати і сестри. Хто я? Яке моє коріння?
З отаким настроєм я й поїхала до Коропця. Юрист школи-інтернату допомогла мені знайти потрібні документи в архіві. Там я й прочитала те, про що й не здогадувалася.
Сектору помощи матерям и детям Киевского горздравотдела
Отказ
Я, одинокая мать Ясенева Нина Васильевна (прізвище, ім'я та по батькові змінені. — Ред.), рождения 9 мая 1958 года, уроженка г. Остер Черниговской области, отказываюсь от родительских прав на ребенка, девочку, родившуюся в больнице №2 г. Киева 18 ноября 1979 года. Воспитывать ребенка отказываюсь в связи с материальным положением. Не возражаю против удочерения ребенка другими лицами и учреждениями. В дальнейшем никаких претензий предъявлять не буду. Паспорт... Место работы... 21 ноября 1979 года. Подпись Подпись Ясеневой Н.В. удостоверяю зав. акушерским отд.І б-цы №2 Скоренко Е.П. Подпись Подпись зав. акушерским отд. I Скоренко Е.П. удостоверяю главврач б-цы №2 г. Киева Малежик М.А.
Подпись Печать
Документи такі читати страшно. Та я не засуджую жінку, яка відмовилася від мене зразу після народження. Подумала: мабуть, якісь важкі обставини примусили її зробити так. Вирішила пошукати, аби дізнатися, чи вона жива. А якщо жива, запитати, що ж тоді сталося, чому вона так вчинила.
Сьогодні вже не пригадую, куди послала запит — в Остер чи Козелець. За місяць надійшла відповідь, що така-от людина мешкає за такою-то адресою. Мій рекомендований лист їй вручили, що засвідчило поштове повідомлення, але відповіді від неї я так і не дочекалася.
Дізнавшись номер квартирного телефону, відважилася на дзвінок. Жінка була категорична:
— Усе, що ви говорите, не має ніякого відношення до мене. Ні-ні, такого у моєму житті не було. Більше не телефонуйте.
Ще суворішими були її чоловік і дочка, які обізвали мене аферисткою і шахрайкою, мало не судом погрожували. Чути таке було нестерпно. І я дала собі спокій. Хоча вже твердо знала, що то таки моя мати, та, яка привела мене у цей світ, але чомусь відмовилася від мене вже на третій день. Не сердилася на неї, а хотіла зрозуміти, чому так сталося.
«Людо, донечко, прости мене. Я твій батько»
— Минав час. Більше я нікуди не писала і не телефонувала. Хоча бажання зустрітися з матір'ю не минало. У неї сім'я, казала я собі. Не хоче вона відкрити таємницю перед чоловіком і дітьми. Але ж ми можемо зустрітися десь в іншому місці. Я вижила і виросла, і сьогодні мені від неї не треба ніякої допомоги. Нехай просто визнає мене, свою дочку, і розповість, хто мої предки, покається за вдіяне, коли кинула мене, крихітку, напризволяще. Я навіть жаліла її, думала, як же важко їй жити з таким гріхом.
І в 2010 році я знову дала про себе знати, написала листа на місце материної роботи. Писала, що хотіла б приїхати, але не знаю, де зможу там зупинитися. Відповів керівник установи, написав доброго і теплого листа, в якому повідомив, що в Острі живе мій батько! А наступного дня мені зателефонував він, тато!
— Прости мене, донечко, — тремтів його голос у слухавці. — Я твій батько Микола Павлович Супрун. Повір, я не знав, що ти є на світі. Ми з дружиною Світланою Вікторівною запрошуємо тебе до себе в гості. Приїзди, будемо дуже раді. І ще раз прости мене.
І Світлана Вікторівна приєдналася:
— Приїзди, Людочко.
— А я вам треба? — запитую крізь сльози.
— Треба. Приїзди!
Зібралася я в Остер тільки в перших числах квітня 2011 року. У Києві мене зустріла тітка, батькова сестра, посадила на остерську маршрутку і попросила водія довезти до самого будинку. Там мене уже чекав тато. Високий, красивий, мій. Познайомив зі своєю дружиною, її дочками. Ми сіли за святковий стіл, накритий на мою честь.
Але мені хотілося зустрітися з матір'ю, і я пішла до неї на роботу. І знову та ж реакція.
— Вы в неназначенное время приехали! — почула я від тієї, про зустріч з якою мріяла.
Мені нічого не залишалося, як сказати:
— Не хочете мене знати? Через рік, два чи три ви все рівно приїдете до мене. Совість вас замучить.
Оце й усе. Погостювавши у батька, я повернулася до себе в Переволоку. З сім'єю батька у мене склалися добрі стосунки. Ми часто телефонуємо одне одному. А влітку того ж 2011 року вони приїздили до мене в гості. Сміюсь, згадуючи, скільки людей зібралося біля нашого обійстя подивитися, що ж то за батько у Люди. А тато вийшов з машини і так весело до всіх привітався.
Мама на той час уже слабувала, все просила Світлану Вікторівну:
— Як мене не стане, не залишайте Люду. Вона ж сама.
15 червня 2012 року моєї прийомної матусі не стало. Спасибі Світлані Вікторівні і тату — вони приїхали на похорон, підтримали мене в горі. Журюся за матір'ю й досі. Вона була для мене рідніша рідної. Молюся за неї, прошу у Господа для неї царства небесного.
Цього літа тато з сім'єю знову мене провідали. Тепер вони — рідні мої люди. Про ту, яка привела мене у цей світ, ми з батьком говорили. Не знаю, чого у них тоді не склалося, коли мала народитися я. Навіть не запитую про це. А чому вона, мати, так вчинила зі мною, а тепер не хоче визнати мене дочкою, не хоче просто поговорити відверто і щиро, це питання не полишає мене. Мені ж нічого від неї не треба. Повторюю, я вижила і виросла. Але знати рідну матір — хіба то не моє право?
* * *
Історія Людмили Пелещук схвилювала, і ми вирішили побувати в Острі, аби зустрітися з Ніною Василівною. Почули від неї те ж, що чує і Людмила:
— Це не моя історія. До всього, про що вона розповідає, я не маю ніякого відношення. Це відвертий шантаж, якась афера.
Ми нікому не судді. Кожен чинить, як вважає правильним.
Та хочеться вірити, що вони ще зустрінуться і порозуміються.
Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №36 (1426)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.