П’ять поранень отримав Михайло Мироненко в першому бою, але янгол-охоронець не відступив

Для нас, нинішніх поколінь, завжди велика честь звертатися до кожної особистості вже з невеликої, на жаль, когорти фронтовиків, котрі пройшли війну й повною мірою відчули на собі непоправні втрати, усю гіркоту лихоліття. А тому зустріч із гвардії полковником у відставці Михайлом Мироненком напередодні його ювілею запам’ятається як особлива.

Цього тижня, 25 серпня, ветеран святкуватиме своє 90-річчя. Тож ми бажаємо чернігівцю, щоб його душевний спокій повсякчас підкріплювався добрим самопочуттям, а в домі панували мир і злагода. А ми, всі ті, хто нині живе і спить під ковдрою свободи та миру, здобутими вами та вашими побратимами ціною неймовірних зусиль, будемо завжди пам’ятати цей безсмертний подвиг.

У передчутті пекла

Фронтових щоденників Михайло Дмитрович не вів. Ні часу, ні потреби в цьому не було: події, що увірвалися в життя 17-річного юнака понад 70 років тому, не з тих, що забуваються. Війна застала його велику сім’ю вдома на Романівщині Алтайського краю. «У нас було велике господарство. Мій батько був ковалем, а я середнім із шести дітей, допомагав у всьому», — згадує він.
Від того, як Михайла було призвано в армію, й до моменту, як окопи стали справжнім університетом, пройшло кілька місяців. За цей час він у Красноярську прийняв військову присягу, пройшов курс молодого бійця і школу молодших командирів сержантського складу. «Потім строєм нас пригнали до ешелонів і відправили в Ачинськ для формування 254-го мотострілецького полку 56-ї дивізії для виступу на передову Калінінського фронту. Куди саме нас везуть, ніхто не повідомляв…» — каже ветеран. У брянських лісах безвусих хлопців учили влучати в ціль, кидати гранати, пересуватись на лижах, наставляли морально… Пізніше їм не раз у приклад ставили Олександра Матросова, який героїчно загинув, закривши тілом амбразуру німецького дзоту. У 1943-му ім’я героя було надано 254-му гвардійському стрілецькому полку 56-ї гвардійської стрілецької дивізії (Калінінський фронт).

Ні живий ні мертвий, але на ногах

На фронт польовою дорогою в напрямку Калініна (нині місто Твер) йшли тиждень. «Горіли населені пункти, навкруги вогонь, біль, смерть. По дорозі наш батальйон бомбардувала авіація. Усі залишилися живими лише завдяки траншеї з багнюкою, куди ми попадали, — розповідає ветеран. — Напередодні вночі нас вишикували, і командир підрозділу поінформував про план дій і сказав, що виступаємо «за Батьківщину, за Сталіна». Пам’ятаю як зараз: 8 серпня 1942 року ми були вже на вогневому рубежі фронту. Пішли в атаку під суцільний артилерійський вогонь. На той момент мені вже було 18, і я командував розрахунком станкового кулемету. Бачу, мій товариш-кулеметник обм’якнув…»
Михайло його спробував змінити, але схопив ворожу кулю навиліт, що пробила ліву легеню. Сержант захлинувся кров’ю, впав і певний час не міг зрушити з місця. Війська пішли вперед і були вже на другому рубежі оборони ворога. «Був приказ зброю на полі бою не залишати. Але повзти з автоматом і гранатами на ремені та ще й пораненому не вийде. Пересувався по-пластунськи в бік загородження, доки не відчув біль знов у лівому боці — зачепило осколком. Потім ще один у той же бік…» Михайло вирішив не берегтись, куди вже гірше! На своїх двох пішов далі в ліс. «Вогонь майже стих, але я встиг отримати по осколку в руку і бік. Бачу — вогник, хтось маячить у землянці. Дістався майже і думаю: якщо німець, то вже точно доб’є. Аж хтось взяв за руку, торкнувся плеча — медсестра. Перев’язуючи, не переставала дивуватися, що стільки поранень і живий…
Поетапний перехід до госпіталю виявися непростим випробуванням. Якось під час перепочинку під дерев’яним мостом чуємо: «Танки йдуть!» Це була наша бойова техніка, що рухалася в бік фронту. Хто встиг вискочив, а багатьох засипало. Мене наполовину, до пояса. Потім витягнули…»
Приблизно у 20-ти кілометрах від фронту розмістився великий намет — польовий армійський госпіталь, де Михайла прооперували. Лікарі був вражені: «Сили та мужності вам не займати!» — казали вони. Потім солдатів евакуювали до Калуги, а звідти — у глибокий тил у м. Горький (нині — Нижній Новгород).

Піхота — цариця полів

У Горькому Михайло Мироненко провів довгих півтора року, після чого був направлений до військового піхотного училища з прискореною підготовкою. Щоправда, з таким «решетом» у тілі це було зробити складно. При вступі тамошній лікар комісії відрізав: «Куди вас зачисляти, у вас на лівому боці місця живого немає, ребра перебиті». А хлопець знову за своє: «Хочу і все». Його направили до керівництва. Там полковник, що сам був із куксою, поставився з розумінням: «Так тому й бути, зарахуємо вас».
Після навчання сибіряк уже лейтенантом потрапив на 4-й Український фронт. «Карпати до Мукачева ми долали пішки. Армія вже зайняла Ужгород і перейшла до оборони. Після короткого перепочинку в грудні вийшли в наступ на Моравську Остраву (Чехословаччина), де була сила-силенна німців. Від наших тоді мало що залишилось…» Тоді захисників Вітчизни змінили і направили в тил.
У квітні 1945-го командир взводу автоматників Мироненко опинився за воротами найбільшого концтабору Аушвіц-Біркенау в Освенцімі, там проходили перепідготовчі курси. «Тоді ми мало що знали про це найбільше місце мученицької смерті мільйонів людей. Полонені вже були звільнені, але майже все залишалося на місцях — бараки, газові камери, крематорії», — згадує ветеран.
Тут Михайла і застав День Перемоги: «Зазвучали сирени, піднялась стрільба… Нас викликали на мітинг, і начальник училища повідомив про те, що німецько-фашистські війська були розгромлені, а
9 травня оголошено Днем Перемоги».

Рідних побачив тільки через шість років

«Нас розформували, і 9 років подальшої служби я проходив у Станіславі (нині Івано-Франківськ). У квітні 1947-го вперше отримав відпустку, тож зміг поїхати в Алтайський край і побачитись із рідними. Мама тоді так зраділа, плакала дуже», — згадує ветеран. Невдовзі Михайло Мироненко познайомився з майбутньою дружиною, яка щойно закінчила педінститут у Глухові і була направлена вчителем у школу. У 1950 році в сім’ї народилася донька Наталія.
Потім був Львів, контрреволюційні події в Угорщині 1956 року та Тоцькі табори, де випробовували радянську атомну зброю. Потім направлення у 5-ту гвардійську армію, на Далекий Схід.
У Чернігів Мироненки приїхали
1970 року, коли в серпні Михайло Дмитрович за вислугою років був звільнений із лав армії. Тут він працював на посаді заступника начальника Будинку офіцерів до самого його розформування.
Найбільший подарунок у житті ветерана — це навіть не ордени, а його донька та онуки, Оленка та Юрчик, і вже троє правнуків — Анжела, Настя та Олексій. Наталія й досі живе поруч із батьком, покинула роботу й доглядає за татом-фронтовиком. Дружини Галини Гаврилівни вже 15 років як немає серед живих.
Дивишся на сивину ветерана, на його парадний мундир із багатьма орденами, серед яких орден Великої Вітчизняної, Червоної зірки — перед очима стає шлях молодого Михайла Мироненка. І з пекучим болем у серці знаходять відгук правдиві слова письменника, побратима фронтовика Олеся Гончара: «Ідемо, ідемо… Хочемо пройти крізь цей степ, як торпеди, крізь його аеродроми, засади, крізь усі небезпеки, що зустрінуться нам на путі. Здається, тільки вийдеш — і вже не буде війни… Але, навіть гинучи, віритимеш, що після нас буде інакше, і все це більше не повториться, і щаслива людина, розряджаючи останню бомбу в сонячний день перемоги, скаже: «Це був останній кошмар на землі».

Записала Інга Вітковська, тижневик «Чернігівські відомості» №34 (1171)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.