Десять років тому Людмилу і В’ячеслава Ігнатьєвих убила блискавка. Їхніх дітей виховали сестри покійної

Сталося це 2003 року в селі Радичів Коропського району. Хлопчикам тоді було сім і вісім років. Коли після похорону почали говорити, що ж робити з дітьми, думку про школу-інтернат відхилили зразу. Старшого, Колю, забрала у свою сім'ю Ніна Кравченко з Іванькова, меншого, Юрка, — Надія Касюк з Клишок Сумської області. Брати Ігнатьєви закінчили Чернігівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою. Коля вже відучився рік у Харківському університеті повітряних сил імені Івана Кожедуба, а Юра поїхав вступати до нього, на ту ж, що й брат, спеціальність ППО Сухопутних військ.

Кинули мотоцикл і побігли під копицю

Чоловік Ніни Леонідівни Микола Іванович Кравченко з сином Андрієм того дня, 3 липня 2003 року, теж були на лузі, заготовляли сіно.
— Техніки, людей — море. Усі спішать, ловлять хорошу погоду, — розповідає Микола Іванович. — Луг великий, так що Люду із Славиком я й не бачив. Вони були в одному кінці, ближче до Чапліївки, а ми — в іншому, у бік Свердловки. Десь в обід туча пре, дощ находить, видно, що ось-ось лине. Я хвилююсь, де там син, чи сховався. Сів на мотоцикл і швидше додому, в Іваньків. Намок добре. Ускочив у хату і ліг відпочить. Перед вечором жінка будить, каже, що біда з Людою і Славиком.
— А я після дощу пішла кропиви нарвать, — згадує той страшний день Ніна Леонідівна. — Це часов п'ять чи шість було. Іде Лена, у якої в хаті телефон. Мобілок же тоді не було. Каже: «Ніно, подзвонили з Радичева, переказали, вроді молнією Люду вдарило. І Славика, видно, гоже. Живі чи не живі, не знаю». Я не повірила. Господи, не дай Бог... Збудила чоловіка, сіли на мотоцикл і на Радичів. А їх уже везуть КАМазом. Обох. А лугом вздовж Десни дід Володя, батько Славика, з дітьми Колею і Юрою корів з паші гонять. Нічого не знають...

Люди розповіли, що, коли хлинув дощ, Славик з Людою і кумом сіли в мотоцикл, аби утекти від грози. І тут, як на зло, чимось гострим пробило колесо. Вони кинули мотоцикл і втрьох під копицю. Блискавка вдарила саме туди. Як задиміло сіно, люди повискакували з-під машин та косарок, де ховалися, і побігли до того стіжка, почали розкидать сіно, рятувать. Кажуть, пробували і землею прикидати. Та нічого не допомогло. Що дивно, сиділи ж утрьох, а загинули двоє — Люда і Славик. Кум відійшов, відбувся переляком.
Так в одну мить не стало моєї сестри і зятя. їй було тільки тридцять, вона у нас найменша. Ми всі — з Чапліївки Шосткинського району Сумської області. Це зовсім близько, за Десною. Вийшли сюди заміж. Люда — в Радичів, я — в Іваньків. У мене двоє дітей і в неї двоє. І в Наді, що в «лишках живе, це зразу за Чапліївкою, теж двоє, дочка і син. Взагалі нас більше, ми з багатодітної родини. У Чапліївці живуть іще дві сестри і брат. А ми оце тут, по сусідству. Наче ще вчора бачилися, а тут таке горе. Нема Люди і Славика нема. Діти осиротіли...

«Який інтернат? Вони ж не цуценята. Будуть з нами»

— Діти ще маленькі були. Колі вісім, Юрі — сім. Ще не розуміли, яке їх горе спіткало. На похороні були якісь перелякані. Мабуть, дивувалися, чого стільки людей прийшло, чого тато з мамою лежать, не обзиваються. Проводжав покійних в останню дорогу увесь Радичів. Допомогли відбути похорон керівники села і колгоспу. Ну, не колгоспу, їх тоді вже перетворили на товариства. Спасибі всім, хто розділив з нами те горе.
Дітей ми забрали до себе зразу. Обох, — розповідає Микола Іванович. — Я з ними так строго. До порядку привчаю. Коля — той спокійніший, розсудливий, а Юра — вогонь. Тут, спасибі добрим людям, запропонували путівки в табір «Сузір'я» у Вишеньки. Я відвіз їх, наказав добре себе поводити, слухатися старших і берегти одне одного.
— Не скучайте, — кажу. — Я їздитиму провідувати.
Люда і Славик затіяли були строїть хату, вже стіни вигнали. Що казать, збиралися жить, дітей ростить. Хазяйство держали. Корову, порося, курей. Порося ми взяли до себе, щоб вигодувать до поминок. А корову забрала Славикова рідня. Довелось через владу і суд доводити, що це дітська корова. Де діти, там і корова повинна бути. Той, що забрав, кричав, що пустить її під ніж.
— М'ясом забереш! — кричав.

Годувати дітей у нас було чим, держимо хазяйство чимале. Але з якої речі віддавать комусь те, що по праву належить дітям? Витримали справжній бій і таки привели корову сюди, де жили діти.
Не згадаю вже, в який саме день, але точно за поминальним столом завели мову про те, що ж робити з дітьми далі, як рішать їхню долю. Були пропозиції віддати в інтернат. Та я сказав твердо:
— Ніяких інтернатів! Це ж не цуценята, а діти. Будуть з нами.
Вирішили, що хлопчики самі виберуть, кому жить у нас, а кому їхать у Клишки, до тітки Наді. От я й сказав про це їм у свій черговий приїзд до табору. Юра так швидко:
— Я поїду до тьоті Наді. У дядька машина!
— Добре, — кажу. — Тоді Коля буде жити з нами. Згоден, тезко?
— Згоден.
До кінця літа діти були у нас. А перед школою приїхали з Клишок Касюки і забрали Юру. Йому треба було йти до першого класу. А Коля пішов до другого тут, в Іванькові. Учився він добре усі шкільні роки, їздив на всі предметні олімпіади до Коропа. Важкувато давалась математика, а з усіх інших предметів мав високі оцінки, особливо з англійської мови, з української, історії. Гарний хлопець. Слухняний, витриманий. Я його навчив косити, рубати дрова, їздити на мотоциклі і ще багато чого, що має вміти мужчина. До полювання, яким захоплююся, Коля байдужий. Ну, що ж. Кожному своє.
З Юрою вони бачилися на канікулах, у свята. Перші роки у Надії та Михайла Касюків він був у домі єдиною дитиною, їхня дочка вже була замужем, син служив в армії. Колі стала Ніна Леонідівна опікуном, а Юрі — Надія Леонідівна.

«Хочу бути міліціонером! Ні, військовим! Ні, юристом!»

— Проблем у нас із Колею ніяких не було. При потребі у навчанні йому допомагала наша дочка Іра. Вона за нього старша на три роки. Вчилась у школі добре. Тепер ось уже на четвертий курс Чернігівського педуніверситету перейшла. Спеціальністю обрала історію . і туризм. У Чернігові працює і наш син Андрій. Закінчив кооперативний технікум.
А Коля з малих літ казав, що хоче бути міліціонером. Пізніше заявив, що буде військовим. Далі — юристом. А зрештою вибрав Чернігівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою. Дізнався про нього від нашого сільського хлопця Ігоря Громового. Він на два роки старший за Колю. Розповідав, як цікаво в ліцеї, які перспективи відкриваються перед його випускниками. Коли Коля сказав нам про своє бажання вчитися там, ми не заперечували. Цікаво, що там захотів вчитися і Юра, вступив до ліцею через рік після брата.
Тепер ось наш Коля вже закінчив перший курс Харківського університету повітряних сил імені Івана Кожедуба, їде додому на канікули. А Юра цього року закінчив Чернігівський ліцей і нині в Харкові — вступає туди ж, де вчиться брат, на ту ж спеціальність — ППО Сухопутних військ. У ліцеї обидва вчилися з задоволенням, будуть разом і в Харкові в університеті.
У ліцеї дисципліна сувора. Гуляти містом відпускали ліцеїстів тільки у вихідні. Наші хлопці йшли до Андрія та Іри, як додому. А ми з матір'ю гостинців їм сільських передавали. А як же інакше!


Курсант Ігнатьєв на канікули прибув!

Пошли йому, Боже, щасливу долю!

— Серпень в університеті — місяць літніх канікул. Взимку відпускають лише на десять днів. Коля зателефонував:
— Дядю, тьотю, я вже іду!
— Давай-давай, — кажу йому. — Тут я тобі роботу підготував. Дров нарубаєш, корів відпасеш. Знайду, чим завантажити.
— Та я з радістю! — сміється. — Ви, дядю, жартуєте, як завжди. Я вже страшенно скучив за вами і за селом. Заїду, правда, в Чернігів, щоб купити ноутбук.
— Правильно, заїдь. Іра з Андрієм тобі допоможуть вибрати.
На могилі Людмили і В'ячеслава ми поставили пам'ятник. У поминальні дні їздимо з Колею, поминаємо, подумки розмовляємо з покійними. Рано обірвалося їхнє життя. Та головне, що їхні сини в порядку, ростуть хорошими людьми.
19 грудня Колі минуло вісімнадцять. Тепер уже держава платить йому тільки пенсію. Опікунські були до вісімнадцяти. Усі гроші зберігаються на його рахунку, використовує він їх на свій розсуд. Ми ж, звісно, допомагаємо. Так що ноутбук, який йому вже необхідний для навчання, купить хороший. Усе, що треба, в нього є. Ще б тільки долю щасливу. Про це ми з дружиною просимо Бога.

* * *

Микола Іванович Кравченко в Іванькові людина відома. Уже багато літ земляки обирають його депутатом Крисківської сільради, до якої входить їхнє село. Токар 6-го розряду, зараз стоїть на біржі. Сказати про таких, як він, що вони без роботи, неправильно. Робота горить у його руках, її в селі вистачає. З Ніною Леонідівною, що вже тридцять літ працює продавцем, тримають чимале господарство, порають городи. Трудівники, порядні люди, які десять літ тому прийняли у свій дім і своє серце маленького осиротілого небожа і виховали з нього хорошу людину.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №31 (1421)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.