З досвідом - з Чернігова в село

- Городяни тільки скаржаться, що в місті важко, а в село ніхто не їде.

- Як же ніхто? А наша Настя?

- Так вона ж через любов...

- Інша б десятою дорогою ту любов обійшла, аби жити в теплі та добрі. А вона, бач, від усіх зручностей до нас приїхала. Тут, я думаю, не тільки любов...

Ця мимоволі підслухана розмова перед початком сходу села у Заріччі і стала причиною знайомства з 22-річною Анастасією Романчук, місцевим фельдшером: захотілося дізнатися, що привело чернігівку у маленьке (де всього 210 мешканців), схоже на хутір село. Тут немає ані сільгосппідприємства (а, значить, більшість працездатного населення без роботи), ні газогону, ні більш-менш нормальних доріг.


- На виклики їжджу велосипедом, на ньому легше маневрувати між вибоїнами, - сміється Настя. - Будинок опалюємо екологічними дровами. На городі ростимо картоплю без нітратів. Все чудово.

-Ти серйозно?

- Цілком. Я знала, як тут живуть, і була до цього готова.

Після закінчення Чернігівського медичного коледжу дівчина працювала медсестрою у другій міській лікарні обласного центру. Жила з батьками. Життя було спокійним, розміреним і передбачуваним. Але воно Настю не зовсім влаштовувало.

- Передусім через роботу, - не приховує. - Хотілося не просто виконувати призначення лікарів, а почати реалізовувати себе. Застосовувати на практиці одержані в коледжі знання. Самій приймати рішення і нести за них відповідальність. Бо коли постійно перебуваєш під чиїмсь крилом, сам можеш взагалі ніколи не злетіти.

Далі обставини почали складатися так, ніби сама доля підслухала Настине бажання і взялася допомагати. Хлопець, з яким вона зустрічалася, запросив ЇЇ до себе в Заріччя. Батьки його не так давно померли. Будинок стояв порожнім. «Може, залишимось тут? - запропонував».

- Я сама про це подумала, коли дізналася, що місцевий ФАП уже тривалий час без фельдшера, - згадує Анаста-сія. - Але якісь сумніви все одно були. їх розвіяв сільський голова Михайло Козел. Коли він зайшов у двір, я була впевнена, що йому потрібен Костя. Вже хотіла йти його шукати. А Михайло Іванович каже: « Я не до Кості, а особисто до вас, Анастасіє Сергіївно. Запрошувати на роботу. Людей лікувати нікому - виручайте».

І я погодилась.

Це було майже три роки тому.

- Вони пролетіли дуже швидко,

- каже Настя. - Я здобула досвід, який навіть не світив мені у міській лікарні. Стала більш впевненою у собі. Словом, перейти працювати в Заріччя фельдшером - це було правильним рішенням. Хоч тут, звісно, набагато важче. Іноді за ніч буває щонайменше по три виклики, бо переважна більшість мешканців - люди похилого віку. Хотілося, аби було більше породіль, але зараз намічається лише одна.

Прошу фельдшера пригадати най-екстремальніший випадок із зарічанської практики. Вона посміхається:

- Найбільший екстрім був, коли я приїхала на виклик, а хазяйка не встигла прив’язати собаку. На щастя, усе обійшлося: я не постраждала. Чого не можна сказати про мої джинси. Щоправда, та хвора компенсувала мені їх вартість.

- А як ти справляєшся з побутовими проблемами?

- Як усі. Я думала, що буде набагато складніше. Може, вони мене не лякають тому, що я не сама. А з милим, кажуть, рай і в курені.

- Сподіваюсь, ви осучаснюєте свій «курінь»?

- Аякже. У ньому уже є вода - не треба носити відрами з колодязя...

Марта Зінченко, газета "Чернігівщина" №20 (400) від 16 травня 2013

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.