Методи виховання від Валентини Кабацької

«Коли я мала йти в п’ятий клас, у нашій хаті обвалилася стеля. А ремонтувати нікому. І ні за що. Батька не було. Мама в колгоспі заробляла копійки. Довелося мені кидати навчання і теж йти на роботу. Була на сьомому небі, коли взяли прибирати в конторі. Потім працювала з дорослими жінками на полі», — так починає розповідати про себе 75-річна Валентина Кабацька з Лосевої Слободи.

«Учитель (досі пам’ятаю: його прізвище було Бондаренко) кілька разів приходив переконувати, щоб я вчилася далі, - зітхає пенсінерка, якій так і не випало нагоди здобути більшу, аніж чотирикласну, освіту. - Казав, що здібна, що треба вчитися, бо без цього немає майбутнього. При ньому я вперто повторювала: «не хочу і не піду», а як за вчителем закривалися двері, ховалась від мами і плакала, бо насправді про школу тільки й думала, а треба було працювати...».

Та не в кожного випускника педагогічного інституту є такий талант вихователя, як у цієї простої селянки. Своїх п’ятьох дітей (зараз не в кожному класі сільської школи стільки набереться!) вона виховала так, що односельці і донині по-доброму заздрять. Досі для усіх дітей вона залишається великим авторитетом. її шанують, бережуть і слухаються.

Дітей тепер тільки четверо: одного з синів - Петра - немає вже три роки. Чи доля така, чи так нещасливо збіглися обставини: він кілька разів ламав одну й ту саму ногу. Переніс 12 операцій. Дуже хотів ходити. І жити. Але відміряно йому було тільки 45.

- Ні він, ні Микола з Василем навіть не починали курити. Не матюкалися. Ще з малих років привчені до роботи. Коля з четвертого класу возив колгоспним косарям воду на луг. Як підросли,на літніх канікулах штабелювали цеглу на заводі, і дома помагали. Що не скажемо - виконають. Ніхто не перечив і не огризався, - розказує жінка.

- Як же Ви їх виховували?

- Не повірите: спеціально -ніяк. Чоловік 20 з лишнім років був колгоспним бригадиром. Я - і телятницею, й свинаркою. Вдвох хату будували, хазяйство заводили. Діти бачили, як багато ми працюємо, аби мати необхідне, як ставимось одне до одного. Вони ж малими все копіюють: і погане, і хороше.

Поганого і не згадаю, щоб було. Мій Кирило Іванович був для мене справжнім мужчиною. Такі нечасто трапляються. Ні лайки, ні бійки не допускав. А на дітей навіть не кричав ніколи.

- Мама теж не кричала. І в куток не ставила. У неї були свої методи виховання, - долучається до розмови дочка Валентини Федорівни, Галина. - Ніколи не забуду: ще в молодших класах ми з подружками залізли в чужі полуниці. У нас і свої були, але сусідські, ясна річ, смачніші. Мама дізналася. Вранці будить мене найпершою і посилає вибирати ягоди. Я думала: на вареники, нарвала повне решето. Перебрала, помила. «А тепер їж», - каже мама. І дивиться так, що не посперечаєшся. Змусила з’їсти всі, до останньої. Цей урок я все життя згадую. Своїх дітей ми усі виховували в основному «по-маминому». І вони своїх дітей -також.

До речі, онуків (як і правнуків) у Валентини Кабацької - вісім. Один з них (якраз Галинин син ) Олександр Голубцов здійснив заповітну бабусину мрію - вчитися в повному обсязі, - нині пише докторську дисертацію, викладає в Київському національному університеті імені Т. Шевченка.

Радує успіхами і онука Юлія. Вона навчається в Харківському національному аграрному університеті імені В. Докучаева. Усі Інші уже «вивчені».

- Тільки Оленьки, доньки нашого Колі, не стало в 23 роки, - зі сльозами на очах розказує жінка ще про одну свою онуку. - Досі не знаємо подробиць, як усе сталося. Відомо тільки, що приїхали з чоловіком з Гірська (там вони жили) до батьків у Кучинівку, чогось посварилися між собою, і Оля пішла з хати. А знайшли її через кілька годин на вулиці вже неживою. Сиротами зосталися двоє малих діток. Коля з дружиною ходили «чорні». Ми з Кирилом теж були самі не свої. Такого і ворогу не побажаєш: йти за труною власних дітей чи онуків. А згодом я втратила й чоловіка. Помер від раку 7 років тому...

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.