Пам’ятник нашому земляку на Місяці

Я не помиляюся: є на Місяці такий пам’ятник. І який! Величний, вічний, нерукотворний! Кратер діаметром у 26 кілометрів. Шкода тільки, що ми не можемо бачити його навіть у найдосконаліший телескоп. Він – на зворотному боці нашого небесного супутника. І хіба не гордість: пам’ятнику тому присвоєно ім’я нашого славного земляка – чернігівця Юрія Мезенцева!

1929 рік. Одинадцяте травня. Той квітучий весняний день приніс у сім’ю Мезенцевих велике щастя. На білий світ у них з’явився довгожданий синочок Юра. Радості у всіх не було меж. Та невдовзі її затьмарило велике горе: померла молода мати. І одразу обов’язки вихователя дітей (в сім’ї ще була дівчинка Іра) доля поклала на батькові плечі. Нелегко довелося Борису Павловичу. Але не схибив, вистояв. Передав дітям силу волі, віру в себе, у перемогу добра. Переможцями у добрих ділах йшли вони по життю.

Дивував усіх широтою мислення

Уперше прізвище Мезенцев я почув років сорок тому з вуст добре знаного в Чернігові вимогливого педагога Дмитра Виграненка. Я очолював тоді відділ культури і шкіл обласної газети «Деснянська правда», тому часто доводилося бувати у школах. Зустрічався і з Дмитром Наумовичем. Із захопленням розповідав він про своїх вихованців. Із якоюсь особливою теплотою згадував Юру Мезенцева, ніби вже тоді вловлював у ньому задатки майбутнього вченого. До такої думки схиляло його й те, що хлопець без особливих зусиль у 1947 році на «відмінно» закінчив школу №8, директором якої на той час і був Дмитро Виграненко.
– Пишаюсь своїм вихованцем, – каже він. – Юра не відзначався міцним здоров’ям, але дивував усіх широтою мислення, глибиною знань, потягом до науки, особливо в технічній галузі. Тому після школи ми благословили його на навчання у Ленінградському механічному інституті.

Засекречена молодість

Ніхто тоді не знав, яку конкретно професію здобував там юнак. Відомості про це не дуже афішували. Престижний виш готував для країни висококваліфікованих фахівців ракетної техніки, яка саме ставала на ноги.
Певно, добре там проявив себе і наш Юрій, бо після інституту в 1953 році його з червоним дипломом інженера-механіка, одного з найперспективніших у науці випускників, відрядили до Москви у надто засекречене спеціалізоване дослідне конструкторське бюро (КБ) академіка Валентина Глушка – одного з піонерів космічної ери.
Разом із прославленим Сергієм Корольовим в одній упряжці переможно йшли вони у своїх окремих КБ до високої мети – підкорення космосу.
Із зрозумілих причин час тоді надовго «засекретив» і нашого земляка. Навіть рідні не відали (лише здогадувалися), над чим працює їхній Юра. А він майже весь час присвячував потрібній для Батьківщини справі – народженню досі небачених ракетно-реактивних двигунів. Розумів: надійний двигун – то надійне серце ракети. Як працюватиме те серце, так працюватиме і вся машина. Тому й боровся за якість свого «товару».


Борис Павлович Мезенцев з дітьми Іриною та Юрієм

Внесок у перемогу людського розуму

Молодому проектанту-конструктору, враховуючи його неординарні знання, довірили відповідальний пост у відділі проектування рідинно-реактивних двигунів першого і другого ступенів для міжконтинентальних космічних ракет. Саме вони у 1959 році виводили на навколоземну орбіту наші перші штучні супутники із симпатичними Білкою і Стрілкою. Старше покоління добре пам’ятає той перший тріумф радянської космічної науки. За безпосередню участь у запуску названих супутників Юрія Мезенцева удостоєно ордена «Знак Пошани». Його нагороджено й багатьма іншими почесними відзнаками Вітчизни.
У той час, коли радянська космічна наука і техніка стрімко виходили на світову арену, у зоні секретності перебував ще один чернігівець – Юрій Колосков.
Ймовірно, на Байконурі в години запуску ракет вони стояли поряд. До болю в очах вдивлялися у голубінь неба, де, ніби блискавки, залишали сліди їхні дітища. Один Юрій (Колосков) радів, що то його ракети торують небо, а другий Юрій (Мезенцев) – що то його двигуни носять ті ракети.

Проводжав до зірок і перших космонавтів

Немало тривожних моментів разом із колегами по творенню нових рушіїв ракет пережив наш земляк. Його двигуни у різний час були на кораблях «Восток», «Восход», виводили на орбіту різні «Союзи» і «Салюти», численні станції. Забезпечували польоти на Місяць, Венеру, Марс...
Хвилювався, проводжаючи у зоряну даль перших космонавтів: Андріяна Ніколаєва, Германа Титова, Павла Поповича, Валерія Биковського, Валентину Терешкову... Але чи не найбільше хвилювався, коли виводили на старт і вперше у світі «кинули» у навколоземний, незвіданий ще простір ракету з його тезкою на борту – Юрієм Гагаріним. На тій ракеті стояли ж його двигуни. Калатало серце: не підведіть!
Не підвели. Понесли радянську ракету і радянську людину до світової слави. За той вікопомний політ груди нашого земляка прикрасила ще одна висока державна нагорода – орден Трудового Червоного Прапора.

Авторитет сам по собі не приходить. Його завойовують

Завойовував його і наш земляк. Для перемоги, хай і невеличкої, не жалів себе. Для нього не існувало понять «не можу» чи «не хочу». Працював за принципом «треба!». Не одну безсонну ніч приніс у жертву досягнення поставленої мети, до якої вела одержимість молодості. Як у дитинстві, радів кожній удачі. Знання не таїв у собі. Думками, планами ділився з колегами, такими ж завзятими, як і сам, винахідниками.
Про авторитет молодого вченого з Чернігова, який блискуче захистив кандидатську дисертацію, свідчить і такий показовий факт. У згаданому КБ Юрій Мезенцев не грав першої скрипки, але коли безжальна недуга раптово – 24 вересня 1965 року – забрала його життя (йому тоді ледь виповнилося 36 років), провести колегу в останню земну дорогу прийшов увесь колектив конструкторів, проектантів, випробувачів. Біля труни стояли і космонавти.
Поховали Юрія Мезенцева у підмосковних Хімках – місті, де він усього себе віддав людям, служінню вітчизняній науці. Второваною стежиною до пам’ятника, встановленому на могилі звитяжця, приходять рідні, друзі, давні знайомі. Приходять, щоб вклонитися йому за все добре, безкорисливе.
Міжнародний астрологічний Союз на знак визнання заслуг у становленні космонавтики ухвалив рішення про присвоєння імені Юрія Мезенцева одному з кратерів на зворотному боці Місяця. Кратер той – своєрідний пам’ятник від людства нашому землякові. Він нагадує нам і прийдешнім поколінням, що на зорі космічної ери стояв і простий хлопець із Чернігова.
Не забуває свого славного сина і Україна. Кілька років тому, відзначаючи 40-річчя від дня смерті талановитого вченого, у світ мільйонним тиражем пішов поштовий кольоровий конверт з портретом нашого земляка (на знімку). Хай люди знають, хто він і що зробив.
Не зайве, мабуть, кількома словами сказати про те, що Юрій Борисович був хорошим сім’янином. Як дбайливий і турботливий батько, разом із дружиною Любов’ю Петрівною виховував дітей Риту і Мишка працелюбними, життєрадісними, потрібними людям. Такими, натхненні батьковою наукою, і ступили вони на життєву стежку.

***

У Чернігові донедавна жила сестра вченого Ірина Мезенцева (світла їй пам’ять). У середній школі №1 викладала фізику. Учні дякували їй за багатство одержаних від неї знань. Ірина Борисівна залишила теплі спогади про свого брата. В них зізнавалася, що хоч Юра був молодшим за неї, але вона в усьому рівнялася на нього, дивувалася його обізнаності, розсудливості.
Нині з роду Мезенцевих у Чернігові проживає племінник Юрія Борисовича Костянтин Ягодовський – вдумливий краєзнавець, невтомний пошуковець всього цікавого, що пов’язане з сьогоднішнім і минулим рідного краю. Очолює Чернігівську обласну організацію Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. Небагато у нього спогадів про свого дядька. Але і з його пам’яті чітко виринають хвилини спілкування з ним. Племіннику, тоді чотирирічному хлопчику, дядько здавався якимось казковим, дуже розумним.
Довга і важка дорога від Землі до Місяця. Але люди подолали її. Долав той нелегкий шлях і чернігівець Юрій Мезенцев. У нагороду йому за це – вічний пам’ятник.


У колі сім’ї (справа наліво): Юрій Мезенцев, його дружина Любов Петрівна, сестра Ірина Борисівна та діти Рита і Мишко

Андрій Фомічов, член Національної спілки журналістів України, фото з сімейного архіву Костянтина Ягодовського, газета «Деснянка вільна» №29 (432) 11 квітня 2013

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.