«Тепер я тут уже назавжди»

Цього листа надіслала до редакції «Вісника Ч» наша читачка із села Красне Бахмацького району Надія Федорівна Савченко. А в ньому — далі слова про медсестру сільської амбулаторії Валентину Юхимівну Чорнолуцьку. «Більше сорока років живе вона в нашому селі, вдень і вночі поспішає на виклик хворих, — пише Надія Федорівна. — Міряє тиск, робить ін'єкції, радить, як вилікувати найпростіший нежить. Люди їй щиро вдячні за увагу і допомогу». А далі ще й поетичні рядки з щирими побажаннями міцного здоров'я, тепла і затишку в домі жінці, яка так потрібна усім. Прочитавши їх, ми вирішили познайомитися з людиною, що стільки літ залишається вірною клятві Гіппократа.

«Вона для мене найкращий порадник і вчитель»

—Так відгукнулася про Валентину Юхимівну фельдшер сільської амбулаторії Тамара Петрівна Молчанова.
— Її доброта, житейська мудрість, багаторічний медичний досвід — прекрасна школа для молодих спеціалістів, що прийшли працювати в медицину. Дякую їй за все і хочу, щоб Валентина Юхимівна ще довго працювала поруч. Ходімте, я вас проведу до неї.
Чоловік Валентини Юхимівни Петро Якимович був у Красному головним лікарем. Жаль, рано помер. Дуже шанували його люди. І діти в Чорнолуцьких прекрасні. Син Андрій не повернувся з армії, загинув при виконанні військового завдання. Горю батьків не було меж. А дочки — тут, старша в Конотопі живе, а молодша з чоловіком і дітьми — з матір'ю, — розповідала Тамара Петрівна дорогою до хати Валентини Юхимівни. — Та все почуєте від неї. Вона людина щира і добросердна.

«Ми з Вінниччини, сюди приїхали за розподілом»

Житло Валентини Юхимівни недалеко від амбулаторії. Старому будинку вже більше ста літ. — Кажуть, побудували його ще в 1900 році як флігель для вчителів, — каже вона. — Уже при радянській владі тут була лікарня Нам же надали ці три кімнати у 1967 році, коли ми з покійними чоловіком і малесеньким сином приїхали сюди працювати. Петро Якимович закінчив того року Вінницький медичний інститут. У Красне його розподілили. Ну, а я вже була на той час досвідчена медсестра. Чоловіка призначили головним лікарем, а я — при ньому. Тоді в нашій лікарні було 30 ліжкомісць, пологове відділення, відповідні кабінети — усе, аби лікувати людей, повертати їм здоров'я. Син у мене від першого шлюбу. Андрійкові йшов другий рік, коли ми розлучилися. У тому, що я пішла за Петра, вирішальним було, мабуть, те, що мого сина він сприйняв як рідного, любив і леліяв, дав йому своє прізвище. Прив'язався до нього й хлопчик. Від людей чула, ніби Андрій у старших класах знайшов документи про всиновлення, але виду не подав. Рідними вони були до самої ранньої кончини сина.
Пропрацювали у Красному рік, і тут мого Петра забирають на два роки в армію, вже на офіцерську службу у Дніпропетровськ. Можна було б мені з дитиною залишитись у Красному — є житло і робота, але я твердо знала, що нам треба бути разом. У Дніпропетровську у нас народилася Інна. Отож у Красне ми повернулися уже з двома дітьми.
На той час тяжко захворіла моя мама, і я забрала її з Вінниччини до себе. 1 січня 1972 року вона померла. Поховали ми її тут, у Красному. До рідного села Гранова, що в Гайсинському районі, їжджу на могили батька, сестер і брата. Проводи у нас на Вознесіння. Вклоняючись пам'яті рідних, думаю, яке ж важке життя випало їм прожити.

Мій брат Гриша був сільським активістом, комсомольцем. Підлітком возив підводою у поле людям воду. Одного вечора він не повернувся додому. Подумали, мо' заїхав до рідні у сусіднє село. Але його не було і наступного дня, і ще через день. За що вбили злії люди 16-річного хлопця, достеменно не відомо. Убили і закопали в посадках. Бідна моя мама так побивалася за ним, що наче стеряла розум, збайдужіла до нас. менших. А нас же трійко — Аня, Діна і я, зовсім мала. Бачачи це, батько сказав:
— Тетяно, Гришу не повернеш, а ці пропадуть. У сорок сьомому був голод. Тато наш опух і помер. Від голоду помер. Аню забрали на Донбас. Ще зовсім дівчинка мала працювати в шахті, відбудовувати зруйноване війною господарство країни. Вона втекла, повернулася додому. Забрали знову. Так наша Аня й залишилася в Донбасі, вийшла заміж, народила восьмеро дітей.

А в сорок дев'ятому взимку у нас згоріла хата, і опинилася ми на вулиці. Спасибі добрим людям, які брали нас на ніч. Трьох не могли прихистити. Ми з Діною ночували в одній хаті, а мама — у когось іншого. Як нам хотілося бути з нею, спати поруч! Влітку, коли поставили курінь, нам було так добре, бо спали вже з мамою. А літо було дощове.
З глини звалькували хату. Уже з неї я пішла до першого класу. Не було у що взутися і вдягтися, але так хотілося вчитися. Хлопчаче пальтечко, яке десь купила мама, здавалося такою розкішшю, що годі й казати.
Вчилися ми добре, а жити не було за що. Діна у п'ятнадцять літ кинула школу і завербувалася у той же Донбас. А я після восьмого класу пішла робить на свиноферму, на відгодівлю свиней. Навчання продовжила у вечірній школі. Після неї вступила до Гайсинського медучилища. Після його закінчення працювала рік медсестрою у психлікарні у Хмельницькій області, а далі влаштувалася в Гайсинську районну лікарню, у палату новонароджених. Там я й зустріла Петра Чорнолуцького, студента медінституту, що проходив у нас практику. Ми прожили з ним щасливе життя, виховали трьох дітей. Після Інни у нас у сімдесят восьмому народилася Наташа. Усе було добре аж до 84-го року, коли загинув наш син.

«Стукнуть двері — думаю, що Андрій повернувся додому»

— Андрій був нашою гордістю. Добре вчився, співав, танцював, грав на трубі і гітарі. Усе село любило, коли він виступав на сцені будинку культури. Ніяких клопотів син нам не завдав. Але мати є мати. Було, піде Андрій гуляти, а я не ляжу, доки його не діждусь.
Після школи вирішив їхати в Ухту, в індустріальний інститут. Це на півночі, в Республіці Комі. Чому так далеко? Там у нас родичі, але для сина не це було вирішальним. Романтика вабила його.
— Мамо, — казав, — там же нафту і газ добувають. Там так цікаво. Світу побачу!
Вступні екзамени він склав прекрасно. Рік провчився на факультеті машинобудування. А восени його призвали в армію. Приїхав додому у листопаді. Ми влаштували проводи. Молодь зібралася. Було весело. Не думалося не гадалося, що бачу сина востаннє.

Потрапив Андрій в авіацію. «Учебку» відбув в Азербайджані, а далі — аеродром у Цулукідзе, в Грузії. 5 січня ми послали йому вітальну телеграму — з 19-річчям. А 14 січня він загинув. На світанку вони йшли кудись строєм. Великий тягач з пальним для літаків врізався в колону. Четверо солдат загинули на місці, у їх числі наш син.
Ми з батьком того дня були на новосіллі у сусід. Я усе життя — душа компанії. Першою заводжу пісню. А тут
— ніяк не можу почати.
У цей час прийшли з сільради і покликали чоловіка. Я не здивувалася. Петро — лікар, у будь-яку хвилину можуть покликати. За хвилину він повернувся.
— Іди додому, — сказав.
— Щось із дітьми? — питаю.
— Ні. Там якась аварія.
— Де? Що?
Біжу додому — діти на місці.
— Що сталося? Що таке? — вже кричу, ридаю.
— Загинув Андрій, — почула те, в що не могла повірити.

Його привезли в цинковій труні на дев'ятий день, 22 січня. Дні чекання були мукою. Щомиті згадувала синочка. Як він зробив перші кроки, вимовив перше слово, як співав на шкільних вечорах... Він був поряд, десь недалеко, ось тут, моя дорога дитина, моя надія, моя гордість. О другій годині ночі раптом відкрилися, а за мить зачинилися вхідні двері, клацнув замок.
— Ви чуєте? — буджу чоловіка і дочок. — Це Андрій прийшов додому.
У ті страшні дні і ночі я згадала маму, її стан, коли вбили нашого Гришу. Мої страждання були такими ж, як її. Сину мій, сину, невже ж то правда, що тебе нема?
У кришці труни було вирізане віконце. Обличчя Андрія в ньому таке ж прекрасне, як за життя. От тільки зашита на виску рана.
Ховати його прибуло багато людей. Не тільки з нашого села, а й з інших місць. Запам'ятався вінок з написом на стрічці: «Солдату від матері солдата».

Як я вижила, не знаю. Ходила на могилу вранці і ввечері, готова була ночувати там, біля нього. Може, діти залишили мене на цьому світі. Наташі тоді було тільки п'ять років, чотирнадцять — Інні. їм я ще була потрібна. Значить, треба жити.
До роковини ми поставили пам'ятник. Гіркота втрати сина не минула. Плачу по ньому й досі. Але що вдієш? Треба жити.

«Мамо, тато помер»

— Інна моя у вісімдесят шостазакінчила школу і вступила до того ж Ухтинського індустріального інституту, на той же факультет машинобудування, де вчився до того Андрій. Так захотіла. Тепер вона живе і працює в Конотопі. Це зовсім поряд з Красним. Приїздить додому щотижня, допомагає нам на городі, по хазяйству.
Наташа закінчила технікум у Конотопі, а далі Глухівський педуніверситет. За фахом вона учитель праці, але сьогодні викладає в нашій школі основи здоров'я і українську мову. У неї хороша сім'я, прекрасний чоловік Володимир Тригубенко, дві дочки. Аня вчиться у шостому класі, а Танечці ще три рочки. Нині ми живемо разом.
А тоді, у 2000 році, коли раптово помер Петро Якимович, Наташа з Володею і Анею жили в Конотопі.
22 березня я поїхала до Бахмача на заняття. їх час від часу влаштовують для медсестер.
Увечері до Красного повертатися нічим, і я вирішила поїхати до дочки в Конотоп. Вона тоді була при надії, чекала дитину. Приходжу до них і раптом чую:
— Мамо, тато помер.
Наташа плаче, а мене охопив якийсь ступор.
— Оце ти мене завіз у чужу сторону і покинув! — кричу, немов би чоловік може мене почути. — Кинув з дітьми! Що ж мені робити? Стільки літ не вилажу з горя! Як же ти міг?

Викричалася і взяла себе в руки.
— Ну що ж, діти, — кажу Наташі з Володею. — Треба ховати батька.
Як потім розповідали на роботі, Петро Якимович того дня повертався з виклику. Приймав хворих у будинку престарілих. Прийшов до хати. Тільки відчинив двері — і посунувся на підлогу. Так він, мертвий, напівсидів до ранку.
А вранці, коли завжди акуратний і обов'язковий головний лікар не прийшов до лікарні, там занепокоїлися. Прибігли до нашого дому — усе відкрите, і мертвий Петро Якимович біля дверей.
Тепер у мене в Красному три дорогі могили. Дуже сумую за своїм Грановом, бачу його уві сні, але Красного не покину. Тепер я тут назавжди.
Мені вже скоро сімдесят, а я ще працюю. Вже багато літ медсестра у фізкабінеті. Процедури — це моє. Інгаляція, дарсанваль, УВЧ, ультразвук, електрофорез, солюкс, кварц, парафін... Буває, що роблю їх і вдома у хворого.

У молоді роки була й черговою медсестрою, і старшою. А стільки літ при чоловікові, досвідченому лікарю-терапевту! Навчилася усього, і пологи приймала. Одного разу жінка мало не на сходах народила. А робота у палаті новонароджених — то така школа, що ого!
Ніколи ні на мить не пошкодувала, що вибрала медицину. Може, те, що ти постійно думаєш, як допомогти людині, мене й тримає на світі. Власне горе я не пережила. Я його несу.
А щастю чужому радію. Ось у нас у селі сьогодні 16 діток — до року. Яка ж то радість батькам і нам, медикам! Хай ростуть щасливі!

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №13 (1403)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.