GOROD.cn.ua

...І заграла гармошка

...І заграла гармошка
У «Деснянки вільної» чимало шанувальників, і вони часто-густо повідомляють нам цікаву інформацію.
Так, під час нещодавнього відрядження я познайомився у Коропі з професійним фотомайстром Любов’ю Сагань. Звідтоді ми підтримуємо зв’язок. Любов Пилипівна постійно буває на різних заходах, добре знає людей району. В останній нашій розмові вона порадила відвідати Понорницю, назвала кілька «адрес»...

Прикра новина і приємна несподіванка

Спершу «відмітився» у селищній раді. На жаль, основна зустріч так і не відбулася. Річ у тім, що селищний голова терміново відбув до Коропа, як колись казали, у район. Тож моїм далекосяжним планам не судилося збутися.
Викладаю на стіл стосик цьогорічних номерів газети.
– Щоб мали хоч щонайменше уявлення про «Деснянку вільну», – звертаюся до працівниці в приймальні. – Можете ознайомитися і відвідувачам запропонуйте.
– Добре. Але знайте, що у нас вашу газету читають.
– Приємна несподіванка… А тепер підкажіть, будь ласка, як мені Ганну Данилівну Петрушанко і її чоловіка Федора Нікитенка знайти.
– Ось, через вулицю, дочка Федора Микитовича живе, – показують мені у вікно. – Зараз погукаємо…

Потихеньку Понорницею

Мою нову знайому звуть Марією, Марією Федорівною. Колишня вчителька початкових класів.
Ковзко. Пересуваємося обережно, під ноги дивимося. Але мені, захожому, хочеться побільше побачити, розпитати.
– Ось там, дивіться, на ставку хрест із льоду, – показує проводир. – На Водохреще вперше у нас в ополонці четверо скупалися.
Тупцюємо далі.
Привертає увагу старий колодязь і джерело поруч із ним. Це, виявляється, одні з «експонатів» селищного «музею».
– А там, де, здається, суцільні дерева, колись протікала річка Багачка, – звертає мою увагу «екскурсовод». – Тепер це болотиста низина.
– Тоді Багачка, нині – жебрачка, – римую подумки. – Як і життя змінилося.
– А колись, у колгоспні часи, – наче на підтвердження мого умовиводу, розповідає далі Марія Федорівна, – у нашій річечці коноплі вимочували. А як сушили, берегу не видно було.
– Мені подобається горбиста місцевість*, – роздивляюся. – Гарно у вас, замилуєшся.
– Звичайно! Тільки підйоми для мене вже заважкі. Оцей крутосхил щодня долаю, до батька вулиця.
– Імені Щорса, – примічаю табличку і заряджаюся бойовим духом: «Будемо брати штурмом».
Коли вибралися на рівну площину, згори відкрився далекий простір, усіяний будиночками.
– Це теж Понорниця, – пояснює «гід». – В один бік із цієї точки вона простягається десь на три кілометри, в інший – на два.

У Федора Нікитенка та Ганни Петрушанко

Рипнула хвіртка, гавкнув собака.
Заходимо у двір. Марія Федорівна бере ціпок і стукає у шибку. Потім – вдруге, втретє…
– Була вже у них, не чекають, «добудитися» треба.
Що ж тут дивного? Ганні Данилівні ось тільки 90 виповнилося, а до Федора Микитовича дев’яносто четвертий наближається, з 1919 року народження.
Двері відчинив господар.
– Проходьте, проходьте, – метушиться з порогу баба Ганна. – Роздягайтеся.
Сухенька, жвава. В очах жаринки світяться. Тепло-тепло від них.
Сів за столиком, а навпроти Федір і Ганна вмостилися.
А той стіл, наче ваза з яскравими квітами. Хоч і штучні, та, здається, запаморочують своїм ароматом.
Усіляко демонструю, що я тут головний, беру віжки в свої руки.
Але розповідь Федора Микитовича то «стрибає», ніби коник на розлогому лузі, то «буксує» на не дуже важливих епізодах.
Однак дізнався, що він родом із села Верба, яке, вважай, під крильцем Понорниці.
– Маму мало знаю, – сумно зітхає дідусь. – Пам’ятаю лише, вона на лаві нерухомо лежала, а я біля неї ходив і дивився. Мені тоді і семи не було.
...А у голод, у 15, випросив, щоб рік додали, завербувався працювати у радгосп під Прилуками.

У 36-му – на шахтах Донбасу: під землею на стрічці-конвеєрі породу сортував, а також опори доставляв, у рейкові візки з вугіллям запрягався…
Потім армія і невдовзі – війна. Рядовим – пів-Європи під кулями. За мужність отримав нагороди.
У Понорниці знайшов Федір свою половинку – Олександру. Повернули її на батьківщину з німецького рабства.
Душа в душу жили. Він ласкаво і ніжно чомусь завжди називав Олександру Лесею, звів для неї родинне гніздечко, з якого випурхнули Марія і Ганна (Анюся по-сімейному).
Не бідували ніколи, бо Федір із роду роботящого, весь у батька. Був Микитович теслею на весь колгосп. Міг і кузов для машини, і вози, і сани змайструвати, господарські приміщення будував…
Сидимо ми у тій самій, Федора і Олександри, хатині. Тільки тепер у ній інша хазяйка – Ганна. Вже 24 роки.
Тоді, уточнюю, йому було 70, а їй якихось 66.
– Мами не стало у 1988 році, – вже вкотре зажурилася Марія. – Та рішенню батька не супротивилися.
…У Ганни Данилівни на згорбленій спині роки важкої колгоспної праці. Але вона навдивовижу метка і дуже м’яка жінка.
– Хоча характер у неї проявляється, – не приховує Марія.
– Т-с-с, – прикладаю пальця до вуст.
– Вона майже нічого не чує…

Федір, хоч і старший набагато, теж не ликом шитий. Ще й, завіряє, – діючий гармоніст!
– А довести зможете? – розігріваю азарт.
Федір Микитович стає навколішки і безрезультатно нишпорить попід ліжком. Марія ж ураз знайшла раритетну валізу.
– Не пригадаю, коли це було, – каже дід Федір, – але нам, учасникам війни, дали по 30 карбованців, щоб собі якийсь крам купили. Можна було і сорочку, штани… Я ж доплатив і купив гармошку. Вона одна на прилавку лежала.
І ніби його чекала-дочекалася! Він і грати не вмів, самотужки навчився. Та ще і як!
На власні вуха почув, розчулився.
…Здавалося, та мелодія повертала його у далекі роки.
– Якби Ви до нас тоді приїхали, почули б, як співають усі понорницькі кутки.
– Батько колись і платівки поштою замовляв, – пригадує дочка. – Був у нас програвач, і чи не щодня з десяток людей приходило.
– А хто ж у Вас, Микитовичу, найулюбленіші виконавці?
– Анатолій Солов’яненко, Юрій Богатиков, Людмила Зикіна, Валентина Толкунова… Особливо люблю українську народну пісню…
– Забалакалися вже. Давайте до столу, – запрошує Марія Федорівна. – Скуштуйте.
Ганна Данилівна вміє готувати, кулінарка. Щоправда, чоловік на підсобних роботах: начистить, накришить.
Удвох воно й справді легше. Та ще й коли діти є, онуки, правнуки…

Олександр Фальчевський, тижневик «Деснянка вільна» №10 (413), фото автора

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Короп, людські долі, «Деснянка вільна», Олександр Фальчевський