Ганна Мекшун жила по сусідству з тиграми

Дивлячись на цю майже завжди веселу і усміхнену жінку, можна подумати, що вона щаслива, радіє життю і людям. Не пропустить жодної маленької дитини, аби не заговорити до неї і не обдарувати гостинцями. Свої ж онуки далеко – у Казахстані, Росії…

Заміжжя без весілля

Батько у Ганни був надто суворим. Його боялися всі його четверо дітей, дружина не мала права слова проти мовити. Тримав усіх, як мовиться, у колючих рукавицях. На гульки вечорами ніхто не смів бігати, та Ганна примудрялася до подружки іноді сходити.
– Іду якось додому від неї, а мене хтось за руку хапонув і тримає так міцно, що аж боляче стало, – пригадує Ганна Філатівна. – Дивлюсь, а то Михайло Мекшун з нашого хутора Рудня, що в Чернігівському районі. Відслужив він армію, разом з хлопцями у Казахстан подався, на цілину. А це у відпустку прибув.
Словом, Михайло, чи не вперше бачачи уже дорослу Ганну, запропонував їй серце і руку.
– Мені Михайло зовсім не подобався, – каже Ганна Мекшун, – але бажання вирватися з дому переважило.

Наступного дня Михайло прийшов свататися. Батько, на диво, не перечив, а тільки сказав, щоб молоді самі розбиралися у своїх почуттях.
– Весілля у нас не було, розписалися у Михайло-Коцюбинському, який тоді був райцентром, – пригадує 72-річна жінка. – Посиділи сім’єю за столом, а якраз на Різдво і поїхали ми у Джамбул. Чотири доби добиралися потягом. По приїзду відгуляли вечірку з Михайловими друзями та й стали жити-поживати.

І навчання, і робота

Жили молоді Мекшуни три роки на приватній квартирі. Вже донечка Люба народилася, тішила батьків.
– На роботу влаштуватися було не так просто, але мені повезло – у цілодобові ясла дитячі взяли. Туди і Любу свою оформила, – розповідає Ганна Філатівна. – На курсах опанувала професії бухгалтера та дезінфектора. Розуміла, що в житті згодиться.
Приїжджали Мекшуни у відпустки в Україну. Петро працював таксистом деякий час, а тоді пішов водієм у лікарню.
– Усе було у нас, як у людей, – каже жінка. – Наташка народилася, дім свій побудували. Мене у банк на роботу запросили, зарплатня стала більшою. А тоді на вулиці, де ми жили, збудували елеватор і мене туди взяли заступником головного бухгалтера.

Дочки підростали. Уже і школу закінчили, Люба до технікуму вступила, Наташа – до інституту. Та в сім’ю прийшла не тільки радість, а й біда – чоловік став випивати ледь не щодня.
– Нап’ється, не дає сім’ї спокою, а назавтра вибачення просить, на коліна стає і клянеться, що кине чарку, – зітхає Ганна Філатівна. – День – два потерпить, а тоді знову за своє. Став уже і руки розпускати. Я терпіла, думала, що оговтається, а тоді сказала, щоб вибирав або сім’ю, або горілку. Михайло на те мовив, що пити він не кине.
Наташа навчалася у Барнаулі, Люба вже працювала, а синочку Васильку було десять років як Ганна Філатівна наважилася назавжди покинути чоловіка-пияка і дебошира. Поїхала до рідної сестри Марії, яка жила у Чапаєвці.
– Матері моєї вже не було, батько жив з іншою жінкою, мене там ніхто не чекав, – каже Ганна Мекшун. – А в сестри дітей не було, жила вона з чоловіком і свекрухою, то і мене у свою сім’ю прийняли. Рік я в них жила, на роботу у Мену їздила.

З вогню та в полум’я

Дізналася Ганна Філатівна, що в зоопарку працюючи, можна квартиру отримати. Працевлаштувалася, житло дали.
– Жила по сусідству з тиграми, які мало коли тихо сиділи, та я звикла до них. Доглядала зоопарківське птаство, зарплату мала добру, вдалося щось і на ощадкнижку зібрати, – розповідає жінка. – Сестра дала дві тисячі та мої чотири, от на ці гроші я й купила стареньку хату у Мені.
Познайомилася з Петром Дятловим, який теж у звіринцю мав роботу. Дізналася, що він розлучений, має трьох дітей. Зійшлися, стали жити разом. Дітей її не ображав, з Василем разом усю чоловічу роботу по дому виконували. Надумали новий дім будувати.
– Фундамент зробили, зруб поставили, дах звели, – пригадує жінка. – А тоді я потрапила до обласної лікарні. Доки там була, Петро мій зірвався і запив. І все стало повторюватися, як із першим чоловіком – пияцтво, бійки, образи. Ніякі умовляння не діяли. Покинула я Петра у вже добудованій новій хаті і поїхала до сина у Короп жити…
Не довго топтав ряст земний Петро – помер. Поховавши його, Філатівна стала жити у своїй хаті сама. Вийшла на пенсію, раділа дітям і онукам. Город обробляла, у обійсті лад наводила.

Та раптом – біда. Впала на вулиці, зламала ногу у стегні.
– Було це 11 лютого 2011 року, – плаче жінка. – Може б, і померла на вулиці, так нагодився таксист, який підвіз мене додому, на руках у хату заніс, «швидку» викликав. Довіку буду вдячна своєму рятівнику.
Нині Ганна Філатівна обмежена у русі, але не здається. За допомогою ортопедичного пристрою рухається по хаті, порається на кухні. Допомагають добрі сусіди – хліба принесуть і всього, що треба. Син приїздить, дочки телефонують, гроші пересилають. Скоро приїдуть самі.
А ще її друзями і порадниками є найближча газета, яку листоноша Лариса у хату їй заносить, і телевізор. Так і живе ця жінка, доля якій випала полинова.

Раїса Михайленко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.