«Не треба боятися, — згадує свої онкологічні операції Поліна Казанцева. — Треба слідкувати за собою»

— Одну грудь видалили у 1963 році, у Бійську Алтайського краю, — розповідає Поліна Казанцева. — Другу— тут, у Чернігові, в онкодис-пансері.
З 1980 року Поліна Казанцева живе у Чернігові. До того часу жила на Алтаї. За професією вона фельдшер.
24 січня Поліні Яківні — 90 років.
— Не треба боятися, — згадує свої онкологічні операції жінка. — Треба слідкувати за собою.

...Другу грудь видалили, коли Поліні Яківні було 83 роки.
— Я пішла у ванну. Миюся. Шоркаю мочалкою, а потім бачу — із соска ніби пшонинка. Як пшоняне зерно. Коли помилася, стала ще шатирити мочалкою, воно відпало. Це було виділення. Я насторожилася. Минув тиждень. Пішла митися, знову те ж саме. Я тоді назавтра вранці встала і бігом в онкодиспансер. Дай Бог здоров'я хірургу Василю Костянтиновичу Костюку.
— Ходімо в перев'язувальну, — каже.
Взяв зонд жолобовидний. Ввів у грудь, прямо в сосок. Взяв тканину на аналіз.
— Через три дні прийдете за результатами, —- каже.
— Передам Наталею Олексіївною, сусідкою, вона працює в онкодиспансері.
Передав:
— Хай Поліна Яківна терміново приходить.
У цей же день я лягла в онкодиспансер, і мене прооперували. Важкувато мені було. Бо серце слабе. Операція — це ж наркоз. Після операції багато капали. Хоча після другої операції хімію не вводили. Не опромінювали.
Пролежала недовго. Як тільки зняли шви, виписали. Дома я побереглася. Нічого не робила.
Був уже досвід, як себе поводити.
Коли першу грудь видалили, Поліні Казанцевій було 37 років.

— Переживали?...
— Ой, аякже, — зітхає.
— Моїй доньці, котра зараз у Києві, три рочки було. Тоді видалили не тільки грудь, але й усі лімфатичні залози.
Різали трохи під кутом від лімфовузлів. Шов був 27 сантиметрів. А другий шов, під час чернігівської операції, був рівний. Другий я вже не міряла. Мої дівчатка підросли. То я вже й не переживала. Умру той умру.

— Як перший раз помітили, що з груддю щось не так?
— Трапилося так, що спіткнулася. Впала на гострий кут комода груддю. І знепритомніла.
Відкрила очі — а всі стоять наді мною. Чоловік, діти. Після того ніби нічого. А потім грудь стала поболювати. З'явилася пухлина. І я рік і сім місяців ходила до хірурга. Він не надавав значення. Щоб він там в гробу перевернувся. Він мене за шиворіт хапав, з кабінету виставляв. А забій груді викликав розвиток пухлини. Доброякісна пухлина переродилася у злоякісну. Хірург цього ніби не помічав. Я ж накупила книжок по онкології, читала. Уже у мене сукровиця із соска. Спочатку була, як м'ясні помиї. А потім — більш густа.

Лікар Віра Іранівна Дерк — якщо вона жива, дай Бог здоров'я, а померла, хай легко лежиться, — німка, хірург, під час профогляду тільки глянула на груди, каже:
— А як щодо операції?
Кажу:
— Хоч сьогодні.
Було літо, я зібралася на операцію, а тут донька Люба захворіла на кір. Я посиділа з нею. Ой, господи, після кору — вітряна віспа відразу. Після вітрянки — ангіна.
Тільки в кінці листопада я лягла в лікарню, зробили операцію.
Після того, як видалили грудь, у мене сильно боліла ось ця рука. Напарниця (я завідувала у той час здоров-пунктом, зі мною напарниця була) до мене прийшла, просиділа біля мене всю ніч. Принесла метр марлі. Намочить, поколише над рукою. Положить вологу марлю на руку. Мені приємно, я засинаю. А як починаю зігріватися, знову болить рука. Ну та нічого.
Після операції я три місяці опромінювалась.
Раз, удруге опромінюсь — лейкоцитоз падає, гемоглобін падає.
Сказали: їж печінку. Поріж шматочками. В друшляк поклади. Занур в окріп і витягай майже відразу. Насмаж багато цибулі. Перемішай і їж. Печінка, по суті, сира.

Я готувала цю страву, коли дітей не було дома. А то якось були вихідні, діти дома. Дивляться, печінка гарно пахне, цибулька підсмажена — ароматна. Діти — за виделки. Відкусили, а там, у печінці, кров. Покидали виделки. А я ж до рота печінку покладу, пожую трохи і проковтну. Брала печінку провірену. Телячу. Вона ніжніша.
Виконувала всі-всі розпорядження лікаря. Якось не виконала тільки одне. Ходила по сонцю. Назустріч лікар. «Ти що робиш? Ходи з парасолькою». Відповідаю: «Зою Семенівно, скажуть, що я ненормальна. Дощу немає, а я з парасолькою ходжу». Перестала вдень взагалі* виходити. Виходила тільки рано-вранці і увечері. Сказали ще — рік (!) не підходити до плити. Щоб не було тепла, жару.

— Коли видалили першу грудь, не змінилося ставлення чоловіка?
— Ставлення чоловіка? (усміхається). Я з напарницею працювала. Вона якось каже: «Слухай, Поліно, а чоловік не гидує з тобою?..» Я не помічала нічого. У той же день я запитала в чоловіка про його ставлення. А він мені: «Скажи, що вона дурепа найсправжнісінька».
— Як відволікалися від думок? Від розуміння, що стали не такою, як усі?
— Не було часу думати. Зранку встаю, корову подоїла. Люди за молоком прийшли, я відпустила людей. Корова багато молока давала. її годували дома, в череду не ганяли. Свиней нагодувати, кроликів нагодувати. Дітей нагодувати, в школу відправити. А тоді поїсти налаштувати на обід. А тоді думати про вечерю.
Їсти було що, але й працювати треба було.
Ми тримали свиней по двоє, по троє. Кроликів — до 250 штук, це найбільше. Найменше — штук 50. Десять кролематок було.
Я любила господарство. Свиней своїх любила. Встала, відро намішала, в корито кинула. Вони нажеруться, нап'ються, лежать — красиві такі. Тільки сопуть. У мене був один кабан, Борькою звали. Так він вчений прямо був. Тільки корито поставлю, скажу: «Борю, залазь в корито, купатимемось». Він залізе, сидить. Я намочу його, намилю, руками прошарудю, розчешу. Потім водичкою змию. Кажу: «Борю, вилазь, воду треба виливати». Воду виллю. Тоді він знову залазить у корито. Чоловік сміявся: «Тобі тільки дресирувальником бути».
Я любила працювати і зараз працюю. Минулого року 17 пар шкарпеток сплела. А цього року штук десять, мабуть.
Я і шапки шила, хутряні, чоловічі. І плела. В евакуйованих поляків добре навчилася плести. І пряла, і ткала.

Люблю готувати, і зараз я собі і сніданок, і обід, і вечерю готую. Всі дивуються. Для чого собі готувати? Яка тобі охота? А я картоплю почистила, посмажила, от і сніданок готовий.
Ще моє одне заняття — квіти. Фіалки люблю. Вони на підвіконнях.
По дому мені допомагає соцробітниця. Продукти купує дочка рідна, Галя. Вона поряд живе, ходить на базар. Погано мені — дзвоню їй. Приходить. На день кілька разів мені телефонує. Уже в мене є і онуки, і правнуки.


Поліна Казанцева

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №4 (1394)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.