Небеса рукотворні

Не секрет, що не тільки до Різдва Христового, а й упродовж року, причому в різних куточках України, на різних поверхнях час від часу можна побачити проявлення святих образів. Серед подібних див — і лик святого Миколая, який на стовбурі дерева якось узріли черкаські далекобійники через його світіння. Без сумнівів, чудом є і мироточення ікони Божої Матері.

Але чим тоді є вишиті ікони? Просто сюжетним зображенням біблійних персонажів або рукотворним чудом, на яке благословляють самі небеса?

Ікона як символ чудотворних змін

Ікони, вишиті хрестиком 65-річною Марією Михайлівною Гадай, неповторні й надзвичайно теплі. Вони не «крикливі»: без зайвої яскравості, але випромінюють світло й надію. Душа й серце відчуваються в кожному з дрібнесеньких стібків, а спокійна кольорова гама підібрана з неабияким художнім смаком. У невеликій двокімнатній квартирі, де живе пані Марія, їх близько 50, усі освячені, — це лише чверть від того, що вишила ця жінка за півтора десятка років.
Авторські права на таку делікатну справу Марії Михайлівні далися дорогою ціною. Хоча, з якого боку дивитись. «Якби не ці роботи, мене вже, мабуть, і на світі не було б», — скаже вона згодом.
На початку 1990-го Марія Михайлівна захворіла. Спочатку стало важко пересуватись, і вже за 2 дні відмовили ноги. Довгих 4 місяці пролежала в лікарні, з якої її додому майже принесли.
— Потім повезли до Києва. Тоді, пам’ятаю, там зібралося кілька професорів, які так і сказали: «Ось вони, чорнобильські ластівки, яких ми чекали років через 10—12». Водночас, може через медикаменти, я втратила зір, мене комісували, дали 2-гу групу. Ох, і попоплакала я тоді, а лікарі втішали: «Ще років шість проживеш».
Звичайно, і чоловік, і донька, і син, у яких вже були свої діти, підтримували маму, як могли. Але завжди активна й весела жінка була невтішна, безнадійне горе і сльози з’їдали залишки життя.
— Поплакати довелося багато. Але дещо пізніше мені приснився дивний сон, але дивний навіть не тому, що я бачила Діву Марію, а тому, що його не можна було відрізнити від реальності. Над нею було сяйво, і її обличчя було видно дуже чітко. «Вишивай образи і не плач, — каже Божа Матір мені. — Ти ще не все в цьому житті зробила». Я пояснюю, що не можу, бо сліпа майже. А вона мені ще раз: «Вишивай…».

Те, що підносить людину

Пані Марія знала, що перед тим, як приступити до такої відповідальної роботи, потрібне благословення й особлива підготовка. І це питання довго не полишало її. Якось з чоловіком і кількома освяченими іконами вона прийшла до настоятеля Спасо-Преображенського собору, який також захоплювався вишивкою. Він виніс роботи на двір і довго дивився на лик Божий — ікона йому дуже сподобалася. Тоді я спитала, чи можливе для мне благословення на цю справу. І він мені відповів, що кожна людина, яку Господь посилає на цю грішну землю, повинна виконати те, що запрограмовано зверху. Якщо Господь не наділив цим даром людину, хоч скільки не благословляй — це не допоможе.
Отримавши таке благословення, пані Марія взялася за роботу. Перша її робота — велика Божа Матір з дитям на руках, вишита досить крупно. Інший варіант — Мадонна з немовлям — тільки відтінків тілесного близько 8, усього — близько 50 відтінків. Але цікаво не те, що наступні ікони були досить складні за виконанням (це свого роду «ювелірна» робота), а те, що всупереч збільшенню навантаження, зір дедалі покращувався. Певним чином, небеса компенсують цю працю. А тому вже майже 10 років у пані Марії окуляри ті самі — міняти на більш «сильні» потреба відпала.
Одна з її ікон, де зображено Ісуса в терновому вінку, сьогодні знаходиться у Спасо-Преображенському соборі — у самому олтарі. Хоча пані Марія дарувала її до поминального столу храму, де висіла така ж, але з паперу. На престолі настоятель помістив із причини, що ікони біля входу в напівтемряві часто «зникають», а простіше — їх крадуть. «Вона гідна того, щоб бути в олтарі», — заспокоїв настоятель. Інша ікона архістратига Михайла — на батьківщині Марії, в одному з храмів Житомирщини.
До речі, Марія Гайдай востаннє вишивала ще в дитинстві: після війни у жінок, окрім співу, це була єдина розрада. Ще в 1-му класі вишила Кобзаря, якого школа віддала на обласний конкурс. Робота Марійки здобула перше місце і премію 150 крб., але дівчинці на місці тоді навіть цукерками не подякували.

Улюблених ікон не буває

У пані Марії ціла колекція неперевершених вишитих картин на світську тематику, а також природи — чи не всі вони брали участь у чотирьох персональних виставках майстрині. Чимало «птахів» живуть у кухні, там же «Мамина черешня» — спогад про неньку. Господиня показує щойно закінчену роботу в західноєвропейському стилі — велике полотно «Гроза», на якому зображені «втікачі» від стихії — юнак і дівчина. В останньої витончена вишивка передає навіть текстуру плаття з напівпрозорої органзи. Але то інша історія.
— Коли я вишиваю ікону, відчуваю приємне внутрішнє тепло. Це забирає болі й тривоги, як очищення від усього наболілого, зайвого, — ділиться співрозмовниця. — Можу сидіти до ранку, забуваючи про все, навіть сон і періодичні болі — (десятиліття роботи маляром дають про себе знати). Раніше, як було погано, швидку викликала, а зараз беру нитки, працюю і все минається.
Якось на виставці майстриня зустріла свою лікарку, яка не могла повірити своїм очам: «Маріє Михайлівно, це ви? Ви жива? А я думала ви…»
Ноги у пані Марії слабкі, через ін’єкції майже німі до болю, але ж ходять. «Влітку ми разом і на дачу ходимо, і город саджаємо, до холодів і слизоти я молодець! — каже жінка. Зима, а особливо Різдво — саме для вишивання.
У роботі допомагає чоловік Микола Іванович — критик і помічник, який до пенсії був реставратором храмів (були часи, коли у них вдома сусальне золото зберігали для цієї справи). Він робить основу під ікону і замовляє спеціальні рамки, тож знає історію кожної ікони. Улюблених немає, точніше вони такі всі, адже це, як власні діти. «Уся наша сім’я», — каже Микола Іванович. «Вони — частинка мене і мого життя», — переконана господиня. Як і дітей, освячені ікони продавати не можна.
Хоча були випадки, що ікону просили продати, інколи дуже настирливо. Якось приїхали з Києва здоровенні чолов’яги — високопосадовці, і, спитавши, чи освячені ікони, поставали на коліна і стали молитися. Згодом стали просити, але… «Освячені ікони я ніколи не продам», — каже пані Марія.

Миколай слідкує за тобою

Але одна справа вишивати щось за Рембрандтом, інша — святий лик. Це має бути внутрішньою потребою — даром, даним Господом.
Коли жінка вишивала найпершого Миколу Чудо-творця, то не спала два дні й дві ночі: не заснула ні на хвилину і пила тільки каву. Виходить, що справа, угодна Богові, дає натхнення і відкриває раніше приховані людські резерви. В образа є цікава особливість: де б ти не став, очі Миколая дивляться прямо у твої очі і наче запитують. Коли освячували квартиру, батюшка все дивувався, що від них нікуди не дінешся.
В оселі пані Марії є й захист, але не сигналізація, а дуже гарна ікона «Неопалима Купина». «Пам’ятаєте, зо два роки тому, коли горіли торф’яники, в Андріївку вітер приніс вогонь. Дві жінки взяли по «Неопалимій Купині» і йшли з різних боків села назустріч, читаючи «Отче наш». Коли дійшли, вітер розвернувся і відвернув біду, — розповідає пані Марія. — У нашої свахи на Подусівці ця ікона також врятувала від біди. Дім на дві половини, в іншій жив п’яничка і щось запалив. Словом, сталася пожежа, але її половину, де був старовинний образ, навіть не зачепила. Пожежники тоді ніяк не могли збагнути, як врятувались, адже в таких випадках згорає все…»

Поки в людині є мрія

— Розумієте, енергія вишивання ікон дуже позитивна, але це ж енергія, і її десь потрібно черпати, весь час лише віддавати і віддавати не можна. Джерело — молитва, тож у церкву ходжу, коли відчуваю потребу, на свята обов’язково, — каже пані Марія. — Вишивка — заняття непросте. Якщо вплутаєшся, то назавжди. І навіть, буває, що масло в господарстві закінчилось і мотка ниток немає. Я у Миколи питаю: «Що купувати?» — «Краще купи підходящі нитки, ніж вишиватимеш не тими».
Для когось, можливо, навіть після цієї історії завжди залишиться загадкою те, як людині, позбавленій здоров’я, настільки вдалося зберегти відчуття прекрасного, жити вишивкою ікон, відтворюючи на полотні найсвятіші образи для людства. Але Марія Гайдай переконана: треба вірити в Бога, мати мрію і йти до неї, не зупинятися, не опускати руки, як би важко не було. Адже життя — ніщо інше, як творчий проект, де, як відомо, сильного доля веде, а слабкого волочить. Тож вибір за нами.

Інга Вітковська, тижневик «Чернігівські відомості» №2 (1140), 9 січня 2013

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.