Весільна подорож - усіма видами транспорту

«Із Займища до Щорса їхали підводою, зі Щорса до Архангельська - поїздом, далі по Північній Двіні - пароплавом, потім до Шенкурська - літаком, і останні 100 кілометрів (до селища Стрілка) - машиною, - розповідає щорсівчанин Микола Лепнюк. - Виїхали на другий день після одруження провели в дорозі майже тиждень - ось така вийшла у нас весільна подорож. Щоправда, була вона в один кінець, бо насправді ми їхали не розважатись, а до мого місця роботи, щоб там починати спільне життя».

Було це на початку листопада 50 років тому.

Миколі тоді було 25, Валентині - 23. Обоє родом із Займища. Знали одне одного з дитинства, але весь час «проходили повз». До доленосного вечора в сільському клубі - перед тим, як Миколі іти в армію. Вона була в червоній сукні «в горошок». Так танцювала «сербіянку», що він не міг відвести очей. Однак проводжати не пішов - у Валі й без нього не було відбою від кавалерів. Та як було заборонити собі думати про неї? Написав з цілини - там у 1956-му починалася його служба. Вона відповіла. Просто розповіла про сільські новини, про погоду, а він побачив за-скупими рядками листа своє з нею майбутнє.

Служив у топографічних військах. І всюди, куди б не закидала служба (в Каракуми, на Кушку, на кордон з Афганістаном), з ним подумки була красуня в червоній «в горошок» сукні.

Поки служив, написав їй цілий чемодан листів (Валентина зберігала його на горищі).

У 1959-му демобілізувався. І нарешті здійснив те, про що мріяв усі 3 роки, прийшов у клуб і запросив дівчину танцювати...

«Тільки її я бачив своєю дружиною, але що тоді міг їй запропонувати? Грошей не було не те, що на весілля, навіть на одяг. У формі, в якій прийшов з армії, ходив і на роботу в колгосп, і на танці.

Щоб заробити, завербувався в Архангельську область на Кегостровський лісопильний комбінат. Там вступив до школи лісівників. Цілий рік жив за стипендію (21 крб. на місяць). Щоправда, ще 5 крб. присилав із Займища батько. Після навчання отримав направлення помічником лісничого в Стрілку. З наданням житла. Про таке я навіть не мріяв. Ледве дочекався відпустки і поїхав додому - женитися на Валентині.

Тепер розумію: треба було її до цього підготувати, заручитися згодою, а тоді я був молодий і недосвідчений - звалився, як сніг на голову. Тому й нарвався: Валя і не відмовляє, і не погоджується. Цілий тиждень ходив свататися. Не тільки дівчину - усю її рідню умовляв, поки нарешті почув довгождане «так».

8 листопада гуляли весілля. На вулиці, бо було тепло. А 9-го пішов сніг. По свіжій пороші ми й виїхали у нашу подорож, кінцевим пунктом якої було невелике поселення в тайзі.

Жити в ньому моя Валя погодилася, а от народжувати (там був тільки медпункт) побоялася. Через рік мусив везти її додому в Займище. У 1963-му у нас народилася донька Лариса. Я розрахувався з роботи і теж перебрався додому - до сім'ї.

Влаштувався на роботу у Щорсі - в депо. Спочатку чистив паровозні топки. Потім «виріс» до кочегара, а згодом - до машиніста тепловоза. Дружина працювала санітаркою в залізничній аптеці.

Крім доньки, вона подарувала мені двох синів - Сергія (йому - 46) та Олександра (на 7 років молодший).

Усім дітям збудували житло. Це було непросто - тримали по дві корови, коня, обробляли великий город. На широку ногу не жили. Зате тепер у дітей є дах над головою. І сад біля кожної оселі посадили - подарунок наступним поколінням». (У Лепнюків - два дорослі онуки і внучка, правнуків поки нема).

За кілька днів до спільного, золотого, ювілею

Про те, що не було в їхньому житті путнього відпочинку, не шкодують. Кажуть: була віддушина, і це - головне. Віддушиною називають фольклорний колектив «Спадщина», заснований покійним уже Василем Полевиком - відомим на Чернігівщині збирачем народних пісень. Обоє почали співати в ньому з 1992 року. Микола й досі у його складі, а Валентина вже років з п'ять ходить на концерти тільки як глядач. Та й то не на кожний - здоров'я підводить.

Саме його в першу чергу бажали моло- - дятам усі рідні в день їхнього золотого весілля. Усе решта, казали, у них є. І турбота дітей та онуків, і тепло родинного вогнища, і взаєморозуміння.

- Я нечасто говорив дружині про свої почуття, - зізнається Микола Трохимович. - Любов вимагає не слів, а вчинків.

- Назвіть перший, що прийшов на думку, вчинок, який здійснили заради коханої.
- Вона дуже хотіла комір з чорнобурки до пальта. Але в Щорсі це був страшний дефіцит. Навіть начальству, навіть по великому блату важко було дістати. Тоді я зібрався і поїхав в Архангельськ - привезти дружині її мрію...

Марта Зінченко, газета "Чернігівщина" №47 (375) від 22.11.12

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.