Чи є життя після шоу? Ексклюзивне інтерв’ю з Світланою Куценко, учасницею першого сезону «Пекельної кухні»

Як відомо, кулінарні шоу користуються неабиякою популярністю серед глядачів. За кухарями, які проходили «пекельні випробування», спостерігала багатомільйонна аудиторія. Звісно, Чернігівщина вболівала за землячку Світлану Куценко, яка переконана, що кулінарні таланти живуть не тільки в столиці. Про подробиці конкурсних перипетій та вплив шоу на життя кухаря-аматора з сільської глибинки дізнавалися у Світлани Куценко.

– На шоу я потрапила завдяки своїм донечкам, які переконані, що я смачно готую. Вони від мого імені заповнили заявку й відіслали її на сайт «Пекельної кухні». Наступного дня мені зателефонували і запросили на кастинг. Його я пройшла успішно, бо з 5-ти тисяч конкурсантів потрапила до сорока кращих. За місяць мені знову зателефонували, і я поїхала на новий кастинг. Та здебільшого тоді ми не готували, а спілкувалися з психологами. Зокрема, мені сказали, що оскільки я дуже добра, на шоу буде непереливки. А я відповіла, що труднощів не боюся. Мабуть, завдяки такій упевненості мене і взяли до команди.

– Звідки у Вас любов до кулінарії?

– Гадаю, це в мене від бабусі. Колись у давнину була така традиція, що все село йшло працювати на поле, а одну жінку залишали пекти хліб і готувати їжу. Постійно просили куховарити мою бабусю, бо її хліб смакував усім односельцям. А було це на хуторі Мишине Щорського району. Сама я з дитинства допомагала на кухні і, як не дивно, отримувала від цього задоволення. Для мене навіть виписували кулінарний журнал, на кожен випуск якого я очікувала з нетерпінням. У той день, коли листоноша його приносила, я чергувала під поштовою скринькою. Як настав час визначатися з професією, не вагаючись обрала спеціальність кухаря-кондитера. Я вчилася в Чернігові спочатку в училищі, яке закінчила з відзнакою, а потім у технікумі. Коли повернулася до Щорського району, роботи за фахом не знайшла, а заробляла на життя тим, що возила продавати домашній сир до Гомеля. Згодом вийшла заміж і народила старшу донечку, а ще влаштувалася на автозаправну станцію, де пропрацювала 15 років. Нині я втретє у декретній відпустці. Хоч і не пов’язала долю з кулінарією, та для донечок своїх завжди готувала щось смачненьке, хоча у селі на це катастрофічно не вистачає часу, бо тримаємо велике господарство. Та все одно намагаюся викроїти хвилинку, щоб приготувати щось оригінальне.

– Ви у Щорсі живете?

– Ні, у селищі Займище, що поблизу райцентру. На роботу доводилося їхати 5-6 кілометрів велосипедом.

– А як Вам було на «Пекельній кухні»?

– Я із самого початку знала, що буде складно. Але не думала, що аж настільки. Ми недосипали, весь день на ногах, навіть поїсти часу не вистачало. Всюди були встановлені камери спостереження, навіть у душовій кімнаті. Звісно, ми протестували, та нас ніхто не слухав, тож ми завішували їх рушниками. Також нам пошили костюми з неякісної тканини, тож багато у кого почався свербіж. Це була гра на виживання, і якщо плакали й нервували, то по-справжньому і щиро. А ще скажу чесно, що багато кому поступалася майстерністю. Наприклад, я зовсім не знала сучасних приправ, бо у Щорсі ними ніхто ніколи не користувався. І хоча мені було дуже тяжко, намагалася багато чого запам‘ятовувати і вчитися. На першому ефірі ніхто не хотів готувати десерти, а я із задоволенням погодилася. І, на щастя, у мене все вийшло. Втім, незважаючи на це, одразу ж потрапила до номінації. Але судді проекту вирішили, що це несправедливо і залишили мене.

– Скільки ефірів Ви протрималися?

– Три. Та покинула проект не тому, що в мене щось не виходило, а через складні сімейні обставини, які виникли на той час. Я попросила, щоб мене відпустили додому. Хоча насправді дуже хотіла залишитися, адже про участь у зйомках мріяла з дитинства, бо, окрім мрії добре куховарити, хотіла ще стати кіноактрисою.

– Щось нове на проекті відкрили для себе?

– Так. Наприклад, я дізналася, що равіолі можна готувати з лососевою начинкою. На перший погляд, ніби і просто, але насправді далеко не кожному, особливо в селі, така риба по кишені.

– Фраза «Так, шеф!», яку потрібно було постійно повторювати, дратувала?

– Зовсім ні. Хоча муштрували, ніби в армії. Поза знімальним майданчиком шеф був душевною людиною, а на зйомках успішно грав роль тирана – бив тарілки та викидав несмачну їжу на смітник. Та ми не ображалися, бо такими були правила гри.

– Як учасники ставилися одне до одного?

– Поки я була на проекті – по-людськи. Хоча, думаю, ближче до кінця шоу конкурентна боротьба загострилася.

– Що було після шоу?

– Залишилася працювати оператором на автозаправній станції. Можливо, мене б узяли працювати до ресторану чи кафе, та я сама не хочу, бо на бензоколонці в мене зручний графік роботи. До того ж, не думаю, що у закладах громадського харчування платили б більше. У мене і город, і корова, зрештою, як в усіх у селі.

– Ви ще експериментуєте на кухні?

– Звісно. На «Пекельній кухні» зрозуміла, що більшу увагу треба приділяти соусам, бо страви з ними набагато смачніші. Експериментую з приправами. До речі, торти дуже смачні печу. Коронної страви в мене немає, бо прагну різноманіття. Вдома багато саджаю і бобів, і спаржевої квасолі, щоб готувати з них різні страви. Родину намагаюся годувати натуральними продуктами, тож сосиски і ковбаси з крамниць на нашому столі – рідкість.




















Ірина Осташко, газета "Деснянка вільна" №71 (370) від 06.09.12

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.