Колгосп помер, а справа його живе

Валентина Дубовик із Носівки опанувала багато професій протягом свого життя. Працювала комірником, телятницею, свинаркою, бригадиром і навіть сторожем. Кілька років була продавчинею, але більшість свого стажу - а це чверть століття - набула у колгоспі, а після його розпаду - у Йогівському відділенні ТОВ «Земля і воля». Нині жінка на пенсії. Каже, що грошей, які заробила майже за чотири десятка років, вистачає лише на сплату комунальних платежів. Тож, вибачте за каламбур, на заслуженому відпочинку... відпочивати не доводиться...

«Наш місцевий колгосп імені Енгельса був потужним, саме тому й «дотягнув» аж до 2000 року, хоча більшість господарств почали «падати на коліна» одразу після розпаду СРСР. Завдяки невтомній праці голови Миколи Кравченка та колгоспників тут постійно тримали велике поголів'я свиней, худоби, обробляли чималі площі посівів. Та наприкінці 90-х років і наше господарство не втрималося на плаву - почало розпадатися. Зникали робочі місця, молодь виїздила до великих міст. Та нам, колгоспникам, пощастило, бо всіх нас під своє крило забрав директор ТОВ «Земля і воля» Леонід Яковишин. Поступово збільшилися мізерні зарплати, люди почали отримувати зерно і таким чином утримувати вдома хоч невелике господарство», - розповідає Валентина Іванівна.

Жінка переконана, що якби вони з чоловіком не вирощували свиней та бройлерів, то м'яса не бачили б взагалі. Хіба що на великі свята. Адже такі ціни, які нині пропонує ринок, просто лякають!
«Прикро, що ми - люди села - живемо в аграрній країні, а купуємо закордонну продукцію за такими (!) цінами. Хіба ми могли подумати, коли жили при колгоспах і процвітаючому тваринництві, що будемо купувати кілограм м'яса за 70 гривень. Нині ми вирощуємо троє свиней та вісім десятків бройлерів, і цього якраз вистачає на нашу велику родину, аби прожити рік. У нас троє дітей і четверо внуків. Я особисто проти, щоб вони їли дороговизну з базару від невідомого виробника».

Окрім того, пані Валентина нещодавно почала вирощувати малину. З неї варить компоти, варення, ще й на базарі продає. Каже, що вигідно, хоч і справа марудна.
«Хто хоче нормально жити, той має багато працювати, як і при колгоспах. За 37 років стажу я «наробила» аж на 1040 гривень. Левова частка пенсії йде на сплату комунальних платежів, на решту ж не розженешся. Прикро, що держава дискримінує сільських жителів. Село.споконвіку годувало нас і за це отримало «нагороду» - працювати ніде, жити нема на що, - обурюється пенсіонерка. - Держава звикла, що сільський житель завжди самостійно розв'язував свої проблеми. Адже за радянських часів саме за рахунок коштів, зароблених колгоспниками, будувалися дороги, утримувалася соціальна сфера села: лікарні, ФАПи, школи, дитячі садки, клуби. Так воно лишилося й сьогодні. Не часто знайдеш село, у яке б прийшов інвестор і працював там не лише на себе, а й на благо місцевих жителів. У багатьох населених пунктах відсутні навіть аграрні підприємства. То яким чином ми хочемо повернути мотивацію до праці? Так, щоб вона враховувалася і пристойно винагороджувалася, щоб житель села мав необхідний соціальний захист і відчував державну підтримку».
Валентину Іванівну турбуютьне лише ці питання, які давно вже стали болючими для більшості пересічних громадян. Жінка каже, що одна справа «крутитися» по життю хто як може, а інша - те, що держава і тут хоче «придушити» людську гідність.

«Коли підвищили пенсійний вік, я взагалі розчарувалася. Люди добрі, хоча мене особисто це вже не стосується, я маю трьох доньок, чотирьох онучок. Як вони працюватимуть до 60 років - не уявляю, бо я ледь допрацювала до 55! Вибачте, але бути матір'ю - це вже неабиякий труд. Поставити дітей на ноги у нашій державі - це вже заслуга, яка має примножуватися до трудового стажу, - бідкається носівчанка. - А підняття планки пенсійного віку для чоловіків до 65 років на тлі їхньої середньої тривалості життя 62 роки - це взагалі утопія. Одним словом, більшість працюючих до своєї пенсії просто не доживуть, і «щастя» вийти на заслужений відпочинок тепер «усміхнеться» далеко не кожному. Наші горе-депутати звикли воювати за свою недоторканість, за мову, якою будемо говорити... Вибачте, шановні депутати, але таких людей, як ми, це хвилює в останню чергу. Тож хоч раз у житті подумайте про народ, який вас обирає, і вирішіть хоча б одне з тих питань, які хвилюють нас», - підсумувала Валентина Дубовик.

Сніжана Божок,  Газета "Чернігівщина" №36 (364) від 06.09.12

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.