Син голови сільради їздив на заробітки в Німеччину, збирав полуниці
Дмитро Андрейченко
Вернуся я, и что же ей скажу?
Меня судьба по всей земле носила,
Прости меня, я искренне прошу, —
співав 21-річний Дмитро Андрейченко о четвертій годині ранку під вікнами рідної хати в Стольному Менського району. 5 червня він повернувся з Німеччини, нікого не попередивши про свій приїзд. Батько Сергій Васильович, сільський голова Стольного, та мати, Олександра Трохимівна, учитель у сільській школі, сонно зустрічали сина-мандрівника. Це тут він Діма, а там був Димко і Гадуа (той, що багато говорить).
1. Да-а-а, хорошая конура, большая! ("З м/ф «Бобик в гостях у Барбоса»)
— До Німеччини їздив збирати полуниці вже вдруге, — розповідає Дмитро. — Минулого року також був. Тоді 41 день, зараз 48. Потрапити хотілось не для того, щоб заробити грошей, а щоб Європу побачити. Пошуком фірми, яка відправляє за кордон, займався сам, через Інтернет. Коли знайшов компанію, яка допомагає знайти роботу в Німеччині, Англії, Данії, виявилося, що вона тісно співпрацює з моїм вузом (Діма студент факультету комп'ютерної інженерії Чернігівського інституту інформації, бізнесу і права. — Авт.). От тільки з моїм факультетом фірма не співпрацює, лише з агрономами. Але я домовився. Поїхав.
Першого року хлопець був у військовому містечку Вюнсдорфі, цьогоріч — у курортному Тревемюнде. Виїжджали з Києва, автобусом. Дорога тривала 34 години. Кожні чотири години водії зупинялися на перепочинок.
— Поселили нас у такі собі вагончики, — розповідає. — В одному — п'ять осіб. Цього літа з України приїхало близько 140 студентів з Донецька, Харкова, Одеси. А всього працювало близько тисячі робітників, із них тільки двадцять німців, які контролювали нашу роботу. Всі інші — поляки 30-35 років. Найстаршій трудівниці з Польщі було 67. Поляки в рідній країні беруть відпустки і їдуть у Німеччину на заробітки. У мене в вагончику і українці, й поляки жили. Умови — не дуже. Двоповерхові ліжка, місця мало. Часом у вагончиках жарко, часом холодно. Металеві стіни такі тонкі, що ми їх пробивали м'ячиком для гольфу. Складно було і з душем та туалетом. На таку кількість людей всього вісім спільних для хлопців і дівчат душових кабінок та стільки ж сортирів. Ніде не було дзеркал, тільки в одному душі. Якщо дощ, то ніде було сушити одяг — надвір не винесеш, а в вагончику немає умов.
За будь-якої погоди працювали в светрах — дуже палюче сонце. Якщо вийдеш на поле з голим тілом, відразу згориш.
2. З ранку до ночі
— На роботу треба було виходити о четвертій ранку. Я прокидався о 3.15. На одне з полів, а всього їх шістнадцять засаджених та чотири «під паром», нас доправляли возиком розміром сім на три з половиною метри. На нього поміщалось до вісімдесяти осіб. Між собою той візок ми називали «скотовозкою». Дорога тривала від п'яти до тридцяти хвилин.
Перші дві години ягоди збирали для місцевих магазинів, потім — на експорт. Реалізують полуниці в багатьох країнах: Франція, Данія, США, навіть Україна. Час для відпочинку — перекури. Там курили навіть ті, хто до Німеччини не брав цигарку до рота. Причина одна: якщо ти просто стоїш, то ти прогулюєш роботу, якщо куриш — у тебе поважна причина. Працювали минулого року по вісім-дванадцять годин, цього — по десять-чотирнадцять. Після робочого дня багато хто просто з ніг валився і одразу йшов спати. Дощ для роботи перешкодою не був. Збирали ягоди навіть у зливу. Для господаря, на якого ми трудилися, полуниці його дуже дорогі, він ними жив. Найдовший робочий день закінчувався о вісімнадцятій.
Полуниці збирали в ящики. У кожного був свій номер. Контролери навіть нас не за іменами, а за номерами знали. У мене був 4548. Я постійно собі наспівував: «48 — моё имя, 45 — фамилия моя». Якщо клієнт купував ягоди, а серед них траплялися гнилі, пошкоджені слимаками або зелені, він скаржився нашому начальству, і над робітником, чий номер був на коробці, стояв контролер.
Вихідних у нас не було. Поважна причина відсутності на роботі — хвороба. Якщо не вийшов просто, то маєш сплатити штраф. Спочатку він дорівнював двадцяти, а потім сорока євро.
3. Війна війною, а обід за розкладом
— Сніданок нам приносили до «скотовозки». Дві канапки (бутерброди), двісті грамів соку і маленький козинак.
Обід підвозили на поле. За той час, скільки я працював; жодного разу не повторився. Його приносили в тарілочках, розділених на три частини, запакованих у вакуумні обгортки. Обов'язково була варена картопля і яке-небудь м'ясо (тефтелі, стейк), а до цього ще спаржа, броколі, горох, біла або морська капуста і подібне. Хліба не давали.
Вечеряли кожен день тижня щось інше: сосиска з гірчицею і канапкою, суп-харчо, котлета. У понеділок була найстрашніша вечеря — канапка і йогурт, часто полуничний, на який ми дивитися не могли. Зате найкращою була п'ятнична вечеря, коли давали суп з галушками або горохом. Годували смачно, але мало. Постійно мусили докуповувати в магазині, а він за чотири кілометри.
4. Ціна питання
— Робота оплачувалася по-різному. Спочатку кілограм зібраних полуниць коштував 45 центів, потім 60, а останнім часом 75 центів. Рекорд по найменшому збору — 20-40 кілограмів за день. Я збирав до двохсот за зміну. Рекорд серед українських заробітчан — 231 кілограм, серед польських—243.
Часом ми рвали бур'ян. Тоді оплата погодинна: 4-5,5 євро година. П'ять з половиною євро за годину платили і трактористам, і контролерам. Мені довелося й на тракторі попрацювати. Більшість із них хороші («Урсус», «Джон Дір»), з кондиціонерами і магнітолами, але є особливий трактор-тягач, у якому немає жодного скла. Коли перший раз сів у нього, йшов дощ. Поляк мені дає шматок пенопласту: «То під дупу, шоб не змокла», — каже. А воно вітер краплі задуває, мокрий повністю.
5. Мовне питання
— Німецької я не знаю. Так, загальні фрази по роботі. Володію англійською. Єдині, хто вільно розмовляє англійською, — поліція. А от з поляками проблем не було. За декілька днів ми почали один одного розуміти, мова не складна. Навчив поляка грати на акордеоні «Катюшу», разом співали «Рідна мати моя», «Розпрягайте, хлопці, коней». Вони ж навчили мене своєї пісні «Соловейко одноейко» (соловейко-одинак). Ледь не щоночі горлопанили разом український гімн. А ще поляки в українців навчилися матюкатися.
6. У магазині
— Продукти в Німеччині не дуже дорогі. Хліб коштує 49 центів, чотири сосиски (300-400 грамів) —1,5 євро, йогурти — від 24 центів до 1 євро, залежно від маси, три літри пива — 3 євро. У кожному магазині є автомат, куди можна здати пляшки. Тоді три літра пива обходиться півтора євро. Дорогі цигарки — від 3,5 євро за пачку, у якій 17,19, 21, 25, 27, 28 або 31 цигарка. Вигідніше купити машинку, яка згор-тує цигарки (найдешевша 2,5 євро), гільзи, тобто фільтр (200 штук — 1 євро) і тютюн (40 грам — 4 євро).
7. Час для відпочинку
— Увечері обов'язково ходили до магазину. Нам на тиждень видавали всього 20 евро, мотивували тим, щоб не напивалися. Хоча в Німеччині можна скинутися по два евро і так напитися, ще й з хорошою закускою!
Іздили також у Гамбург, у Любен. Подорожували автобусом і потягом. Останнім їздили безкоштовно доти, доки не спіймає контролер. Піймав — штраф 40 евро. Але можна домовитися і просто купити в нього білет. Автобусом каталися з «сімейними» білетами. Якщо до Гамбурга звичайний білети в обидва кінці обходиться 26 евро, то «сімейні» для п'яти осіб коштували 31,60.
Тричі був на днях народження у поляків. Вони п'ють не так, як ми. В українців прийнято за столом розмовляти, випивати, їсти. Вони — п'ють-п'ють-п'ють, а потім йдуть танцювати, співати. Не закушують.
Любили також у пляжний волейбол і футбол з німцями грати на березі Балтійського моря. Жодного разу ми не програли.
Виходило так, що спали по декілька годин, але розважатися встигали. Буде можливість, поїду і наступного року.
Вікторія Товстоног тижневик «Вісник Ч», №33 (1371)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.