Старшого сержанта Івана Ющенка у селі досі звуть Руським

Уже недалекий той час, коли інформаційні агентства оповістять людству: пішов з життя останній солдат Другої світової війни. З кожним роком меншає число тих наших земляків, хто пройшов крізь вогонь боїв Великої Вітчизняної. Ось і в селі Миколаївці Менського району залишився один — старший сержант Іван Степанович Ющенко. Від першого дня війни до вікопомного 9 травня сорок п'ятого він був на фронті.

«Моя служба почалася ще в сороковому. А додому прийшов тільки у сорок шостому»

Живе Іван Степанович з дочкою Наталією і сином Сергієм. V червні дідусеві мине дев'яносто три, але пам'ять у нього ясна, береже імена бойових командирів, друзів-фронтовиків і довгий шлях до Перемоги. Щоправда, ноги болять, особливо на погоду, грудна жаба дихать не дає, а найгірше те, що вже років зо два дідусь зовсім сліпий.
— Суцільна жовта мла перед очима, — каже він. — Напала якась катаракта з глаукомою. Врачі не обіщають, що операція поможе. Хіба що одному оку поверне сорок процентів зору. А як ні? Чув, що в Чернігові якийсь часник робить операції. Ви не знаєте?

Ми розмовляємо з ветераном на хатньому ґанку. Поряд роняє білий цвіт вишня. Так тихо і гарно надворі, що й не віриться, що колись була війна і жорстокий удар ворога прийняли молоді хлопці.
— У нас батько помер у голодовку, в тридцять третьому, — згадує Іван Степанович.— Жили бідно. Мене в сороковому в армію призвали. Служить випало в зенітно-артилерійському полку у Львові. Так що для мене війна почалася зразу 22 червня. Ми саме в літніх таборах були біля Перемишля. А це ж границя. Відступали у Смоленському напрямку. Як через Ніжин везли, подумалось: домівка зовсім рядом, там мати, сестра, менший брат, а чи побачу колись...

На Смоленському напрямку, біля Вязьми, мене поранило осколком снаряда, що влучив у трактор, який тяг нашу гармату. Я тоді підносчиком снарядів був. Місяць у госпіталі лежав, а далі попав у розвідроту. Вчили нас у Горьковській області, місто Городець. Навчили і знов на фронт, під Москву. На форсуванні річки Москва я підірвався на міні. Страшні бої були, поле вкрилося солдатськими тілами... Як я вижив, і сам не збагну. Численними осколками прошило обидві ноги. Там ще багато було солдатів-узбеків. Вони, бідні, сильно обморозилися. Між ними і я лежав. Почув, що ходять санітари, почав кликати. А вони кажуть: «О, а ми думали, що ви вже тут усі мертві».
Півроку лікували в госпіталі в Новосибірській області, станція Черепанове Чуть не вмер, нічого не їв. А як уже підлікували трохи, наново вчився ходити. На милицях, з палками... Трудне врем'я було...

Після виписки послали мене знову вчитися. Тепер на механіка-водія танка-тридцятьчетвірки, у Свердловськ. Служить далі довелося у складі Третього Білоруського фронту. У Східній Пруссії мене знову поранило. Загорівся наш танк. Я вилазив із палаючої машини, коли осколок із броні попав у ногу. Знову лежав у госпіталі. Своїх наздогнав під самим Кенігсбергом.
Там і війна закінчилася. Пам'ятаю, об'являють:
— Німеччина капітулювала!
Скільки радості було! Ми плакали, обнімалися: перемога! Господи, невже кінець війні? Дійшли, дочекалися! Тепер скоро додому!

«Це ти, синочок?» — кинулася мати на шию

— Додому я приїхав тільки в сорок шостому році. Чи живі мої, нічого не знав. За війну не одержав жодного листа. Коли демобілізували, купив у Кенігсберзі подарунки для племінників. Сестра моя Мотря старша за мене на шість літ. До війни у неї вже дітки були, хлопчики. Грошей у мене не було зайвих, та дещо купив. От з чемоданчиком і вийшов з поїзда в Ніжині. Далі — на Чернігів і на Березну. До села, звісно, пішки. Підійшов до містка через річку, сів під вербою. Побрився, умився, пришив чистий підкомірець до гімнастерки, бойові медалі повісив на груди. Хотілося переступити поріг рідної хати в усій красі.
Того дня було свято — Трійця. Ну, я заходжу в хату, бачу, мати Степанида Прокопівна з сестрою Мотрею сидять. Живі!
— Можна зайти? — питаю.
— Заходь, солдатику, — кажуть.
Бачу, не впізнали.
— Розкажіть,— прошу, — як мені на Ковчин вийти.
— Іди прямо, на переправу. За Десною — Ковчин.
І тут Мотря щось запідозрила. Дивиться на мене.
— Це не ти, браток? — питає.
А тут і мати. Заплакала, кинулася мені на шию:
— Це ти, синочок?

Отак я повернувся з війни. А на другий день Трійці і Гриша прийшов, молодший брат. Йому теж багато чого випало на долю. Перед війною служив строкову у Ковелі на аеродромі. Там теж бомбили німці вже в перший день.
Боже, як гарно вдома! Вижив у страшному пеклі, під бомбами, снарядами, кулями. Бачу матір, сестру, брата, племінників. Чи це не щастя!
Дружина Олександра Кіндратівна народила 13 дітей і стала матір'ю-героїнею
— Погуляв я трохи, відпочив. Треба на роботу йти. Робив на фермі, три місяці навіть головою сільпо. Час уже женитися. Я ж 1919 року. Пішов у прийми до Саші Борщ. Вона молодша за мене, ростила дочку Марію від першого шлюбу. Маленька дівчинка, два рочки.
Тесть Кіндрат Каленикович Борщ, розумний був чоловік, царство йому небесне, каже мені:
— Іди на роботу у плотницьку бригаду. Навчишся. Зате робота буде завжди. Люди строяться.
Так я й зробив. Освоїв роботу плотника, а пізніше й синів навчив цього ремесла. Ми з ними не одну хату поставили в селі і оцю собі побудували. Дітей у нас із жінкою багато було, сім'я велика. Щоб її годувать, треба зароблять. От і виходило, що я більше робив по людях.

У сорок восьмому у нас народився Гриша, а далі — Миша, Андрій, Степан, ще Тамара, Галя, Павлуша, Таня, Надя, Наташа, Катя, Сергій.
Галя і Павлуша маленькими померли. Тамара у сімдесят восьмому втопилася. Молода була, а от така її доля. Тепер уже й Гриші нема, й Марії. Восьмеро дітей осталося. А онуків у мене — чотирнадцять, правнуків — шістнадцять.
Покійна моя Олександра Кіндратівна усім порядок давала. Хазяйство ми завжди держали. А вона ще й у городню бригаду ходила. Було, й дітей із собою брала. Государство нагородило її орденом «Мати-героїня». У 2001 году, якраз на Великдень, моя Олександра Кіндратівна померла. Журимося за нею й досі.

Діти наші виросли хорошими людьми. Ніхто не збився з дороги. Всі туженики, а це головне.
Про Гришу я вже казав, плотником був. Миша живе в Мені, в районній архітектурі робить. Його син Андрій, мій онук — начальник відділу регіонального розвитку, містобудування та архітектури райдержадміністрації. Мій син Андрій живе у Чернігові. Робив на буровій, получив виробничу травму, став інвалідом: Степан — водій, живе в Березні. Таня вчилася на плодоовочівника, живе в Чернігові. Надя — недалеко, в селі Гребля. Робить медсестрою в Чернігівському тубдиспансері. Наташа закінчила Борзнянський технікум, агроном. Після смерті матері перейшла жить до мене. І Сергій тут. Доглядають мене, порають город, держать хазяйство. Ще про Катю не сказав. Вона вчилася у Ніжині на бібліотекаря. Живе з сім'єю у Березні.
Отака в мене сім'я. Коли всі з'їжджаються, у нашій хаті стає весело. Усі гарно співають. Як заведемо пісню — стінам тісно.

«У День Перемоги обов'язково співаємо «Катюшу»

— Наш тато дуже люблять «Катюшу», — каже Наталія Іванівна. — 9 Травня їх обов'язково поздоровляє сільський голова. Квіти дарує. І «Катюшу» співають дівчата для них.
— «Катюшу» я вперше почув у 1940році, коли прибув на службу у Львів, — згадує Іван Степанович. — Тоді у цю ж часть прийшли служити четверо хлопців із Березни. От вони й завели «Катюшу». Та так же гарно, що я запам'ятав цю пісню на все життя.
— Може, заспіваєте й нам? — прошу я Івана Степановича.
— Можна.
«Расцветали яблони и груши,
Поплыли туманы над рекой...»
— Тато в нас багато пісень знають, — каже Наталія Іванівна. — Тату, яку ще заспіваєте?
— Та яку хочете, — усміхається нам сивочолий ветеран.—Давайте «Меж крутых бережков Волга-речка течет...» А можна «Утро красит нежным цветом...»

Слово честі, і ми не втрималися, підхопили пісні, знайомі з дитинства.
— Без чарки, а співаємо! — сміємося.
— А тато вже багато літ не беруть у рот ні горілки, ні вина, ні пива. В молодості, правда, любили, а тепер — ні крапельки.
— З нашої Миколаївки на війну пішло 350 чоловік, 180 з них загинули, — повертається до пережитого Іван Степанович. — І мої одногодки погибли. Не всі вернулися додому. А тепер уже й повмирали. На сьогоднішній день я найстаріший житель села. І один, хто воював на фронті. Пенсію мені як інваліду першої групи платять хорошу. Ще обіщають добавить. А у шістдесят літ я вийшов тільки на трудову колгоспну — 51 гривня 30 копійок.
Тричі поранений, а документів — ніяких. Це вже син написав у військово-медичний архів у Санкт-Петербург. Звідти, правда, відповіли зразу. Комісію я проходив у Чернігові. Дали другу групу, а потім і першу по зору.
— У вас, Іване Степановичу, президентське прізвище. Не піджартовували люди?
— Як у больниці лежав, запитували, чи я не родич президента. Ні, кажу. Такої рідні у мене немає.
— А Руським чому вас звуть?
— Ой, це ще з війни, — сміється Наталія Іванівна. — Тато тоді розмовляли російською мовою. Для села цього досить, щоб і вони стали Руським, і всі ми — Руські. Та ми не ображаємось. Руські — то й Руські.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №19 (1357)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.