Як живеться чернігівським заробітчанам у близькому і новоявленому зарубіжжі

Їх називають по-різному: офіційно — трудові мігранти, зневажливо — гастарбайтери, а також співчутливо і по-особливому тепло — заробітчани. Як відомо, основний потік українських шукачів заробітку прямує до Росії, економіка якої знаходиться в стійкому симбіозі з трудовими мігрантами. За деякими даними, якщо з Європи наші співвітчизники не поспішають виселятися, то «російська» міграція є оборотною, тобто рано чи пізно ці люди повертаються додому.

Наскільки правдива друга половина цього твердження та як живеться чернігівським заробітчанам у близькому і новоявленому зарубіжжі, з’ясовували «Відомості».

За законом «кожен виживає, як може»

Кожен запам’ятав 90-ті по-своєму. Хтось — дитинство, де не було місця батьківській увазі, тому що мати працювала на трьох роботах, батько займався «купи-продай», їхав на заробітки або поповнював ряди перших безробітних.
Атмосфера всезагальної розрухи не передрікала нічого доброго й сім’ї 44-річного Миколи Кононенка, водія 1-ї категорії з 20-річним стажем, який працював у тролейбусному управлінні. Так, на сімейній нараді 94-го року було прийнято рішення податися до Москви, що чоловік і зробив разом із двома колегами по роботі, які його теж підтримали. Власне, ця трійця водіїв тролейбуса була першими трудовими мігрантами в історії цього підприємства, у такий спосіб відкривши шлях до заробітку багатьом своїм побратимам по професії.
Через рік у Москву до свого чоловіка приїхала і дружина Ніна, покинувши роботу, 3-кімнатну квартиру, а в ній сина-студента. Радіоприладний завод, де вона 30 років пропрацювала зварницею мікросхем, поволі конав: роботи ставало все менше, зарплати, відповідно, також.
Жіноча інтуїція Ніну Іванівну не підвела: радикальні зміни та екстремальні умови життя допомогли не тільки вижити, а й зберегти сім’ю: «Скільки було тоді зруйновано сімей — не порахує вже ніхто. Там, у Білокам’яній, «переженились» більшість українських водіїв, а тамошні жінки повиганяли своїх п’яничок та повиходили заміж за «іноземних сусідів».

«Мне бы такую работу, чтобы поменьше работы»

Інтернаціональна Москва, і без того переповнена зальотними птахами з усіх усюд (у тому числі з ще в недалекому минулому братніх республік), зустріла чернігівських заробітчан з відкритими обіймами. Адже ситуація з кадрами була кепською в усіх восьми тролейбусних управліннях центру області (до якого, до речі, сама столиця РФ не входить).
«Працювати водієм чи обслуговуючим технічний склад персоналом москвичі не хотіли, навіть заради отримання квартири. Наша зарплата спочатку була краща, а потім «зверху» зрозуміли, що приїжджі й так працюватимуть, тож стали платити менше, ніж росіянам. Ніяких премій, 13-х зарплат та інших доплат. Зате 30-35 тисяч рублів на місяць у перекладі на купони були більше разів у п’ять, — розповідає Микола Семенович. — У Москві спочатку не хотіли приймати на роботу водіями вихідців із Середньої Азії та Молдови. А коли зовсім не стало кому працювати, то вже брали всіх, навіть тих, хто не володів російською. Наприклад, водій-таджик не міг навіть написати пояснювальну записку для ДАІ, якщо ставав учасником ДТП (у таких випадках це робило начальство, яке приїжджало на місце події)».
За словами чернігівця, третину водіїв складали росіяни з інших міст, які почали цікавитись вакансіями через кілька років. Втім, все одно вони на такій роботі не затримувались більше місяця-трьох: заважав принцип з «Весілля в Малинівці» — «Мне бы такую работу, чтобы поменьше работы…»

Фальшиві талони та «пальона» горілка

Але що було тут і чого точно не було в рідному Чернігові, так це таких «порядків» і тролейбусів, котрі були такі самі, як у нас, але вигляд вони мали, наче після Сталінградської битви. «Спочатку я був здивований, як можна виїжджати на лінію на тролейбусі, в салоні якого жодного сидіння чи бодай спинки: самі штирі (маршрут чернігівця пролягав від ВДНГ і майже до Красної площі). Але що найцікавіше — ніхто не скаржився, пасажири і такому були раді. Часто не працювали ручні гальма, а про опалення в тролейбусі можна було тільки мріяти, — розповідає чернігівець. — Загалом, було так: хочеш — йди на роботу, хочеш — ні. Коли зранку кількість незадіяних на маршрутах тролейбусів доходила до критичної маси, з управління приїжджали до нас у гуртожиток і просили, щоб хоч хтось вийшов».

Найкращою валютою в 90-ті вважалася горілка. «Алкоголь виручав навіть тоді, коли в крові «знаходили» його зайву кількість (йдеться про передрейсовий медогляд): ставиш пляшку відповідальному за рух та їдеш собі по маршруту. На ранок у тролейбусах було стільки порожньої тари, по півгодини вигрібали… Одного разу з «тієї» ж причини сталася «НП» — у депо згоріло шість нових тролейбусів, на щастя, ніхто не постраждав…
Премії водії влаштовували самі собі: купували «на точках» фальшиві талони і продавали пасажирам. Втім, найочевидніша пам’ять про ті роки у Миколи Семеновича — суглоб на руці, скалічений у бійці з бандитом, який, погрожуючи пістолетом, намагався забрати виручку. Але тієї зимової московської ночі, звісно, він рятував себе. До того ж обліком виручених водіями коштів із продажу талонів ніхто «не заморочувався». За кілька років до каси він не здав жодного рубля.

З дитсадка — у готель

Раз у три місяці подружжя навідувалось додому в Чернігів. За цей час син змужнів та оженився, а батьки допомогли йому коштами на будівництво будинку. Заради цього Микола Семенович працював без вихідних, від 5-ї ранку й часто до 2-ї ночі.
«Перші років десять ми жили в гуртожитку для тролейбусників, у містечку Мосради. В одному приміщенні знаходилось 30 чоловік: самі койки та сумки з документами й речами, — розповідає його дружина. — По суті, кімната була прохідним двором, тож нічого дивного, що якось мене пограбували. Щоправда, мій паспорт знайшли люди на смітнику і потім принесли. З тих пір маю звичку у верхній білизні нашивати «кишені» й носити документи при собі.
Найбільший «шухер» розпочинався під час частих міліцейських облав-перевірок. Одного разу він був точно недаремний: впіймали кавказця, який укорочував життя таксистам і забирав гроші, — каже Ніна Іванівна. — Тепер там елітний район, побудували хмарочоси, гуртожитки знесли, а простих людей повиселяли на окраїни. В один день усіх нас переселили в аварійний дитсадок, де ми протрималися два роки, згодом — у готель. Це було найгірше наше місце проживання: нежитлова кімната з чорними від бруду стінами, в якій ми поставили «розкладушку», стіл і плитку. Нашими співквартирантами була тьма—тьмуща мишей. З два десятки хвостів зловили точно. У місяць віддавали по 7 тис. рублів, майже чверть зарплати. Інша частина готелю була з євроремонтом, для іноземців.

Хто я і звідки — зізнаватись не поспішала

Згодом сім’я переїхала до знайомої, яка, до речі, доводилася тіткою першої дружини Баскова. Себе та чоловіка фактично годувала зарплата Ніни Іванівни (ціни на продукти в Москві мало відрізнялися від чернігівських), а те, що заробляв Микола, відсилали додому.

Спочатку жінка працювала в азербайджанців: продавала зелень, згодом у корейців кришила салати на запустілому складі та продавала їх у тому ж гастрономі, потім у буфеті на кінцевій. Без трудової й фактично без якихось прав. «Стосунки з оточенням були добрі. Усе інше там купляється і продається: у цьому я переконувалася мало не щодня». Так, відділ у гастрономі фактично був нелегальним, касовий апарат незареєстрованим, санітарні книжки фальшивими. Натомість справжніми були перевірки інспекторів у гастрономі, під час яких доводилося ховатися по коморах, а також міліції — на вулицях столиці. Завдяки одній Ніні Іванівні «пощастило» ближче познайомитися з життям «мавпятника», куди тимчасово прилаштували через неповний комплект документів.
«За всі роки нашого перебування в Москві не можна сказати, що хтось казав «понаїхали» або знущався. Навпаки, москвичі-сусіди мені часто розповідали, що робиться в Україні, тож я ніколи не казала, що я звідти, — каже Ніна Іванівна. — Покинути все і повернутись? Таке бажання виникало не раз, але відразу зникало, як згадували, що хорошого нас там нічого не чекає. Можливо тому більшість наших водіїв там і залишились».

У роботі на чужині минали роки, поглинаючи разом з собою таке просте і зрозуміле кожному поняття — жити по-людськи. У рідні пенати сім’я Кононенків повернулася вже пенсіонерами. Попрацювавши майже рік охоронцем на фірмі та не отримавши за це ані копійки, Микола Семенович роботу покинув. За 16 років заробітчанства для його дружини єдиною втіхою став ремонт у квартирі та… мінімальна пенсія. Втім, розповідають вони це без якогось особливого трагізму. Мабуть тому, що розуміють: така вона, українська «се ля ві»…

Інга Вітковська, тижневик «Чернігівські відомості», 22 березня 2012 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.