Пережити клінічну смерть допомогла покійна мама

56-річна Тетяна Боднар живе в Чернігові. Директор невеликого приватного підприємства (дрібний гурт). З чоловіком Володимиром 35 років разом. Виростили сина, одружили, вже й онуків дочекалися.

Після пологів у Тетяни Іванівни почалися проблеми з серцем. До пори до часу вона почувалася добре, все встигала. Та у 2008 році питання стало надзвичайно гостро — життя або смерть. Лікарі радили операцію в Києві, у клініці Амосова.
— Зважуватись чи ні? Після такої операції я могла залишитись інвалідом, ніколи більше не піднятись з ліжка. Сповнена болісних роздумів, поїхала до першої міської лікарні Чернігова, у кардіологічне відділення, — розповідає Тетяна Іванівна. — Завідуючий відділенням Юрій Волошко вислухав мене і каже: «А, боїшся? Чого б я боявся, може, тебе ще звідти і виженуть, з клініки Амосова. Поїдь, переконайся». Не боятися порадив і Микола Марценюк, завідувач ревматологічного відділення обласної лікарні. Я прийшла без протекції, без знайомства, зовсім чужа людина з вулиці. Але лікарі поставилися до мене добре, підбадьорили, про складні речі розповіли просто. Я поїхала до Києва. У клініці Амосова кардіолог сказав: «Чи небезпечно робити операцію? Зараз уже небезпечно п не робити!» І я наважилась. Чоловік, син, невістка повсякчас були поруч, переконували мене, що все буде добре.

І от я в клініці. Пізній вечір. До операції залишилась одна ніч. Переживаю, мені погано. Раптом поринаю у сон. І бачу село, Вершинову Муравійку Куликівського району, де я народилася, де жили і поховані батьки. Там невеличка біленька хата, під соломою, ніхто там не живе. Заходжу. А в хаті уже повно жінок, у спідницях широких, в біленьких хустках. їх багато, я не бачу їхніх облич, але знаю, хто вони — то весь наш рід. Я привіталася. Заходить покійна мама. Вона давно померла, від раку. Знімає кухвайку, вішає звично на гвіздок і говорить до мене: «Здрастуй, доню. Хочеш до нас?». «Ні, мамо, ще не хочу. Ще треба жити. Матусю, прости, захисти, допоможи мені». «Добре, доню. Я допоможу. Тобі буде важко. Особливо через три дні. Потім почнеш одужувати».

Операція на серці тривала сім годин. «Лагодили» артальний, митральний клапани. Лікарі зробили можливе і неможливе. Я прийшла до тями в реанімації. Зраділа — живу! Чекала, коли відступить біль. Але мені ставало гірше. І от на третій день до реанімаційної палати зайшли чоловік і невістка. Я привіталася з ними і — відключилась. Настала клінічна смерть. Я переконалася в цьому, коли перечитувала свою історію хвороби. Лежу і раптом чую голос... старшого брата Віктора: «Ну, і чого ти переживаєш? Є й інші реанімації, кращі — клініка «Богдан», клініка Стражеско. Якщо хочеш — поїдемо туди. А зараз поворуши пальцями ноги, щоб бачили — ти жива». Я поворушила пальцями. Чую схвильовані голоси медиків, мені говорять: «Лежіть спокійно, не рухайтесь!» А голос брата знову радить: «Поворуши пальцями іншої ноги». Я так і зробила. Я повернулася до життя. Переконана, що це була мамина допомога. Що вона мене не полишала. Я лежала в палаті, і мені здавалося, що за моє серце, за моє життя ведуть бій добрі і злі сили. Перемагають то одні, то інші. У палаті була муха, велика, чорна — це в реанімації, де все стерильно!

— Як ви думаєте, то була добра чи зла муха?
— Думаю, добра. Я їй раділа. Зрештою добрі сили перемогли.
Брат Віктор старший за мене на десять років. Він з родиною живе у Києві, ми у Чернігові. Так сталося, що розійшлися життєві шляхи-дороги, брат навіть не знав, що мені робитимуть операцію. Вже коли я одужала, подзвонила йому, розповіла, що чула його голос, він мене рятував.
Брат сказав:
— Таню, я думаю, що то був натяк наших померлих батьків, наших предків, що ми повинні спілкуватися, знатися. Кровний зв'язок дуже важливий, очевидно, найважливіший. Рід, сила роду — ми про це забуваємо.

На десятий день після операції мені раптом захотілося встати з ліжка. Лежала, помирала і тут кажу: «Допоможіть мені сісти, допоможіть мені встати». Встала на ноги, говорю: «Більше в це ліжко не вляжуся». Звісно, до звичайної палати я перебралася лише за декілька днів. Стала ходити, одужувати, зрештою повернулася до нормального життя.

— Тетяно Іванівно, чи дорога була операція?
— Тут справа не в грошах. Думаю, навіть якби їх не було, чоловік знайшов би, як викрутитись. Є речі, я в цьому переконалася, що ні за які гроші не купиш. Коли лікарі б'ються за твоє життя проти самої смерті, рятують тебе, чужу людину, — хіба це виміряєш у грошах? Коли чоловік, син встають о четвертій ранку, щоб приготувати мені поїсти і відвезти до Києва мені у палату свіжу домашню їжу, повертаються до Чернігова, ввечері знову на Київ, до мене — хіба це виміряєш у грошах? Ні. Я знала, що відкриються двері палати, зайдуть вони, і це допомагало не менше, ніж ліки. Якщо ми з сином сваримося, він мені каже: «Мамо, а пам'ятаєш, як я тебе мив, з ложечки годував?»

— За що сваритесь?
— У нього коліно болить, а до лікаря йти не хоче!

Ольга Макуха, тижневик «Вісник Ч» №17 (1303)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.