Чемпіонка світу з важкої атлетики стала мамою

Наталя з донькою

Вона — чемпіонка Олімпійських ігор 2004 року в Афінах у ваговій категорії 63 кілограми, встановила світовий рекорд у 2003 році на чемпіонаті світу з важкої атлетики. Майже наша землячка - з 1998 по 2006 роки мешкала в Чернігові. Зараз їй 29 років. Важка атлетика не завадила сімейному щастю — в Наталії двоє чудових дітей. Сама дуже тендітна. Слідів того, що тягала більше за 100 кіло, не залишилося. Журналістка побувла у гостях у чемпіонки.

Зараз у Наталії двоповерховий будинок у селі Лебедин, під Борисполем. Будували разом з чоловіком Іваном.
— Спочатку Микиті відремонтували кімнатку, — показує Наталія Скакун фото сина. А ось вони з чоловіком Іваном в зоопарку, другий чоловік молодший за Наталю на 7 років. — Треба найняти спеціалістів, щоб зробили сходи з дуба. Будівництво — це дуже важко. Ніколи цим раніше не займалася.
На руках у неї дочка. — Ось цікаво: чоловік, Іван, чорненький, я — теж. А дочка світла. І очі блакитні. Мабуть, генетично передалося від матері Івана — в неї сині очі, — каже Наталія.

— «Гуси, гуси! Га-га-га! Есть хотите? Да-да-да!» — наспівує Наталія. — Жужою дочку називаємо, коли вередує — Жабою Іванівною. Народилася вона — 09.09.09. Всі жартували: мовляв, не надумайся народжувати восьмого числа — в день Наталії. Довелося б і називати відповідно. У нас їх і так дві: я і свекруха. Довго не могли звикнути, що в нас дівчинка, а не хлопчик. Первістку Микиті вже чотири. Звикли — «він, він». Тому, звертаючись до Ганни, «він» через раз проскакувало. До речі, Микиту народила в день Микити — 26 жовтня 2005 року.

— Часто казали, що спорт може нашкодити вам як жінці?
— Я знаю, що це не так. Ставила в приклад старшу сестру, важкоатлеток Ванду Масловську, Олену Зінов'єву. Треба дисертацію написати, що жіноча важка атлетика не впливає на народжуваність. Я — яскравий тому приклад. Жодного розриву, ні патологій, ні ускладнень. Навіть токсикозу не було. Навпаки: подобалося ходити вагітною — великий живіт, цікавий одяг.

— Спортивний клуб в Лебедині, де ви починали кар'єру, функціонує?
— У спорткомплекс діти не ходять. Із залу все порозтягали. Гирі, штанги пішли на металолом. Хтось «зі своїх» і розтягав. Було, в комплекс приїжджали пограти у волейбол чоловіки з товстими гаманцями. Ще вони сауну там зробили — але це тільки для себе. На спортзал у мене поки часу нема. І здоров'я. І так худну.

— А чого худнете?
— 3 ранку як білка в колесі: пери, прасуй, суху білизну зніми, мокру повісь, прибери, їсти приготуй, з дитиною пограйся. У мене вдома свій спортзал. Тренажери — он, — показує на колиску дитини. — Мені подобається готувати, подобається, коли чоловік приходить на обід. Якщо його немає, можу до вечора майже нічого не їсти. Чай або каву вип'ю. І бублик. Може, через це і стала худюща.
З Іваном розписалися 25 вересня 2008 року. Він працює шофером — возить директора племзаводу. Спочатку жили у моєї мами. У фінському будиночку від племзаводу. До його батьків не поїхали — дитина сестри не ладить з Микитою. До того ж сім'я дуже віруюча, а я курила — мені важко було кинути. Чому випити не гріх, а курити гріх? Вони дуже хороші, завжди допомагають. Але підлаштовуватися було важкувато.
Говорив мій покійний батько: «Я в баб'ячому царстві». У мене три сестри. Я — середня.

— Сестрички теж важкою атлетикою займалися?
— Першою в спортивний клуб пішла я. В 11 років. Була І ініціатором: привела старшу сестру Юлю, потім молодшу Надю. Перший тренер — Микола Ратушняк. У 1998-ому я переїхала до Чернігова — до тренера Олександра Рикова.

— Які спогади про першу закордонну поїздку?
— Їздила на змагання до Болгарії. Мені було шістнадцять. У ті часи тільки розповісти, що був за кордоном, — щастя. А так, нічого особливого. Хоча від водних атракціонів в «Золотих пісках» враження залишилося. Коли повернулася, на вокзалі зустрів Олександр Овчаренко — директор ДЮСШ «Атлет». Заїхали сюди, в село. Я взяла речі. І виїхала до Чернігова. Жити. Почалося навчання у педагогічному університеті на факультеті фізичного виховання, тренування.

— А особисте життя?
— У той момент про це не думала. Чуже місто. Нікого не знаю. Улюбленим місцем був стадіон імені Гагаріна. Подобався мені він і взимку, і влітку. У мене була мета. Я добре розуміла, чого хочу від того, чим займаюся. Якщо щось робиш професійно, потрібно бачити мету і правильно до неї йти. Інколи було важко: вранці встати на тренування, ніякого особистого життя, влітку не можна купатися і загоряти — вода і ультрафіолет сильно розслабляють м'язи. Після вечері — вільний час, але його треба проводити в кімнаті. Якщо близько змагання — не можна було навіть по кімнаті ходити, бо втомлювалися ноги.

— Багато заборон. З’являлося бажання все кинути?
— Рідко. Тренер  Олександр Риков — людина з великої букви. Якщо чогось не можна, він пояснював, чому. І давав право вибору — робити це чи не робити. Думаю, якщо є віра, що можна досягти чогось у великому спорті, всі ці жертви того варті.

— Як вважаєте, чим би займалися, якщо не спорт?
— Багато разів ставила собі це запитання. Не уявляю. Я жила спортом — режимом, тренуваннями. Це було моє перше життя. Зараз звикла до сім'ї. А багато хто не може знайти себе в іншому житті. Пропрацював десять років — ні сім'ї, ні квартири. Спортсмени звикають жити на всьому готовому, за них перуть, прибирають.

— У вас є справжні друзі?
— Напевно (задумалася). Дай Бог кожному такого чоловіка, як у мене. Поїде вночі до Борисполя, якщо вдома не буде памперсів. Він мене завжди підтримує. У жовтні Микиті робили операцію — вирізали грижу. Я з ним три доби пролежала в лікарні. Моя мама після інсульту — погано ходить, з Анею сидіти не може. Чоловік справився. Його мати допомагала. Ще в мене є кума Свєта з Чернігова, кум Олег з Ніжина.

— Про що ви думали, коли піднімалися на п’єдестал?
— Слава Богу, все закінчилося. Дуже великими були навантаження, роки інтенсивних тренувань, режими, травми.

— Який гонорар отримали за Афіни?
— Віктор Янукович був Прєм’єр-міністром і президентом Олімпійського комітету. Дав нам по 87 тисяч доларів. «Авто Інтернешнл» дало машини — «Сузуки». Свою я продала — купила «Хонду». Дуже добре приймав мер Олександр Соколов. Премії давали, на День незалежності возили нас з Оленою Костевич по місту в кабріолеті, на трибуну ставили.
Гроші, як вода — прийшли і пішли. Найголовніше — здоров'я. Буде здоров'я, людина зможе працювати.

— Кажуть у вас украли медалі?
— Крадіїв знайшли. Одного, туберкульозного, посадили. Другий — колишній міліціонер. Третій, водій — мій чернігівський сусід з Масанів, стверджував, що друзі попросили підвезти.
Ордени Княгині Ольги, Доблесті і честі, олімпійська медаль були тут, у мами — слава Богу. А медальки з Європи і з світу були в Чернігові. Найкрасивіші з Ванкувера — в коробочках з червоного дерева. Коробочки залишили — медалі забрали, видно, думали, що золоті.
Був суд. Туберкульозного зобов'язали виплатити компенсацію — 1100 гривень. Грошей не взяла. Слідчий говорив, що потрібно встановити ціну медалей. Як я могла? Для мене вони безцінні.
Підозрювали і мого покійного чоловіка. А я йому вірила. Він через знайомих звернувся до туберкульозного в лікарню, почав розпитувати. Наступного дня викликав мене слідчий, у нього — адвокат туберкульозного, каже: «Мій підзахисний писатиме заяву на вашого чоловіка, що той йому погрожує!».
Через півроку запропонували викуп. Зустрілися із злодієм-міліціонером на стадіоні Гагаріна. Пішли в забігайлівку. Злодій сказав, знає, де наркоманами закопали медалі, і може їх викопати. Попросив за це тисячу доларів. Грошей таких з собою не було. Він став торгуватися — 500, 400... Розійшлися. Потім ще подзвонив мені. Більше я його не бачила...

— Чому поїхали з Чернігова?
— Спочатку мені дали службову однокімнатну квартиру на Масанах. У 2003-ому дали кращу, двокімнатну — на Бєлова, на 14-ому поверсі. Потім квартира перейшла у мою власність. Після Олімпіади думала вийти заміж. Але мій цивільний чоловік Андрій помер. Залишатися в Чернігові, одна з маленькою дитиною, не хотіла. Сидиш, бувало, на 14-ому поверсі, навіть на вулицю не вийдеш погуляти, якщо мороз. В Алтайському краї народилася, а мерзлячка. У мене мама звідти, а тато там служив. Нарешті продала квартиру. В 2006-ому переїхала до мами в Лебедин. Тут і залишилась.

— До Чернігова не збираєтеся?
— Жити — ні. Більшість родичів тут. Хочу все до Рикова з'їздити — скучила. І до куми.

Олімпійський ривок-2004

Аліна Сіренко, тижневик «Вісник Ч» №7 (1240)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.