«Я тримаюся за чоловіка, а він за мене»: сапер з Чернігова Олександр Пилипець на війні втратив зір та руки — але дружина Ірина поряд

Олександру 55, Ірині 53. Чернігівці. Разом 31 рік. Сину Георгію 20 років, сину Гордію 15. До повномасштабного вторгнення Саша працював автослюсарем у Чернігові, сам на себе. Служити пішов добровольцем у червні 2023 року. Був інженером-сапером у четвертій бригаді оперативного призначення Національної гвардії «Рубіж». Воював на донецькому та харківському напрямках. Робив вибухівку на скиди для дронів.

«17 жовтня в мене другий день народження»

— Сьогодні якраз рік після поранення. Або другий день народження, — розповідає Олександр ПИЛИПЕЦЬ. Говоримо 17 жовтня. — Той день не пам’ятаю зовсім. Завдяки побратимам з’ясував деталі. По обіді я їхав за кермом автівки поблизу села Добропілля на Донеччині. У лобове скло, з мого боку, влучив FPV-дрон. Побратима контузило. Мене ледь не вбило.



Олександр Пилипець до поранення

— Зранку ми ще листувалися в телефоні. Обговорювали домашні справи, розмовляли про синів, — каже Ірина ПИЛИПЕЦЬ. — Я була заклопотана роботою. Випікала на замовлення торти, виготовляла корпусні тістечка (на відео). Домовилися пізніше поговорити.



Олександр з дружиною Іриною

Увечері відправляла повідомлення. А вони залишалися без відповіді. Ніч — думки, переживання, руки тремтять. Ранок. З невідомого номера почула чоловічий голос: «Я командир… Сашу важко поранено… Живий… Він уже в Харкові. Вам варто якнайшвидше їхати до нього. Буду сповіщати про його стан, але вам краще поспішати».

«Тато більше ніколи не буде бачити»

— У мене шум у вухах, ноги ватяні… І ще — якось треба сказати дітям. Що я їду просто зараз і про те, що… Тато більше ніколи не буде бачити.., — ледь змогла видавити з себе.

Ця фраза стала чекою, після висмикування якої я опинилася в полум’ї емоцій, крику та відчаю сина. Без найменшої можливості йому допомогти, розрадити чи заспокоїти, бо сама була пошматована й прибита…

Потім був дзвінок з харківського шпиталю, і жіночий голос перелічив Сашині поранення, — зітхає Ірина. — З кожним наступним реченням, яке вона вимовляла, я розуміла, що можу не встигнути до нього… Потім перелік поранень мені скинули на телефон:

«Важке вибухове поранення (17.10.25) голови, шиї, грудей, живота, кінцівок.

Множинні поранення обличчя з дефектом кісткових та м’яких тканин, переломом кісток передньої черепної ямки справа та зліва, руйнуванням обох очей, з травматичним відламом виличної кістки та дуги зліва, перелом усіх стінок лівої орбіти, перелом усіх стінок обох максилярних синусів зі зміщенням, перелом кісток носа, лінійний перелом тіла верхньої щелепи без зміщення, багатоуламковий перелом тіла нижньої щелепи зі зміщенням. Забій головного мозку, субарахноїдальний крововилив.

Множинні сліпі поранення м’яких тканин шиї з дефектом м’яких тканин. Проникаюче поранення грудей справа з наявністю стороннього тіла в плевральній порожнині справа, перелом 3-6 ребер справа, гемопневмоторакс справа. Множинні сліпі поранення грудей. Сліпе поранення м’яких тканин лівого плеча, правого плеча, правого передпліччя, лівого стегна та правої гомілки з наявністю сторонніх тіл (металевих осколків).

Травматичне відчленування лівої кисті на рівні кісток зап’ястка з масивним дефектом м’яких тканин. Сліпі поранення лівого передпліччя з уламковим переломом с/3 та дистального метаепіфізу променевої кістки та наявністю сторонніх тіл. Сліпі поранення правої кисті з уламковим переломом кісток зап’ястка з масивним дефектом м’яких тканин.

Посттравматичний двобічний нижньодольовий парціальний пневмоторакс. Посттравматичний двобічний пульмоніт. Забій серця. ІХС. Дифузний кардіосклероз.

Операції від 17.10.25 р.: торакoцентез з обох сторін, дренування за Бюлау з обох сторін».

18 жовтня ввечері я поїхала до чоловіка. О шостій ранку потяг був у Харкові, о 7.30 я була вже в реанімації в Саші.

Єдине, що було видно з-під бинтів, — пальці ніг

— Сльози, сльози, сльози. Тихий крик, який чує тільки моє серце. Навіть не крик — вити хотілося. Потужно, довго, аж до браку кисню. Потім вдих — і знову… Лікарня, реанімація. Хірург: «Живий, і це головне. Ви їсти хочете? Є де зупинитися? Вас проведуть у реанімацію, я дам вказівки».

«Ви до Пилипця? Дружина? У вас три хвилини».

Крок, ще крок. Палата. Усвідомлення — це він. Мене не налякали ні закривавлені бинти, ні трубки, що стирчали буквально з усього тіла. Не відсутність кистей… Злякало розуміння — це він. Так, це він…

І вже ТОЧНО Саша не зателефонує і не скаже: «Пробач, я загубив телефон…» чи хтозна-що. Не скаже, не напише. Бо ось — це він. Рідний до останньої родимки, волосинки, нігтика.

А ти не можеш його обійняти, бо єдине, що бачиш з-під бинтів, — це пальці ніг. Не можеш сказати, бо він тебе не почує, не побачить і не відповість. Це він… От і все — минулого життя більше ніколи не буде…

У Харкові Саша лежав 10 днів. Замість обличчя — кривава рана. Нема лівої кисті, на правій збережено кілька пальців: мізинець, безіменний і середній. З’ясувалося, що пальці не будуть функціонувати. Не збереглося сухожилля, роздроблені кістки.

У реанімацію пускали щодня на три хвилини. Далі до вечора сиділа поруч у холі. Інколи його вивозили на операції чи обстеження. Я проводила до ліфта. Сиділа поруч, бо стан здоров’я мінявся щогодини. Домовилася з лікарем, щоб він тримав мене в курсі і про будь-які зміни відразу казав. Саші зробили чотири операції. На третій день дістали уламок з грудної клітки, поруч з серцем.

Стан Сашка був усе ще важкий. Стали шукати можливість його перевезти в київський шпиталь. На евакуаційному реанімобілі МВС відправили в столицю 28 жовтня. Саша був на апараті штучної вентиляції легень (ШВЛ) та в штучній комі.

— Ви їхали поруч?

— Ні. Не дозволили. Сашу забрали близько десятої години ранку. Я його провела. Медсестрі в руки дала мобільний телефон і просила бути зі мною на зв’язку. Щоб повідомила, коли вже будуть на місці. Перехрестила. І, як вони поїхали, сама рушила на залізничний вокзал. Добиралася до столиці потягом.

«У вашого чоловіка гниє голова»

Сашу та Ірину в Києві зустрічали Альона, двоюрідна сестра, та В’ячеслав, брат. Завідувач відділення сказав відразу, що загальний стан здоров’я дуже важкий. Гниє голова. Лікарі понад три тижні не могли визначити, що саме впливає на поганий стан. Майже кожен орган був уражений.

— Саша балансував на межі між життям та смертю, — продовжує Ірина. — Довгий час трималася температура вище 40 градусів. З вух ішов гній. На всьому тілі пролежні. Увечері один пухир вискочить. Уранці їх уже купа. На поверсі Саша був найважчим пацієнтом.

Кілька разів на тиждень забирали на операції. Підчищали відмерлу шкіру на пошматованому обличчі. Гематома на голові набрякла, була розміром з гарбуз. Голова і поруч ще одна.

Через два з половиною місяці після поранення перевели з реанімації в палату. Днями робитимуть операцію на правому вусі. Контузія теж була сильна.

Коли ще був у реанімації, виконали «операцію Крукенберга» на лівій руці. Розділили кістки передпліччя. Робили на одній руці, хоча пропонували на двох. Праву вирішили заживляти під протез.

«Операція Крукенберга» пропонує альтернативу, кращу за традиційну куксу. Вона перетворює залишок руки на своєрідні «кліщі», якими можна брати, утримувати та переносити дрібні предмети.

Паралельно вирішували, що робити з обличчям. На лиці немає деяких кісток, щоки. Залишок непрацездатної долоні правої руки зберігали для того, щоб закрити втрачені ділянки.

Руку металевим каркасом прикріпили до обличчя. У такому стані тканини долоні приживалися три тижні. Це потрібно було, щоб лоскут підживлювався своїм природним кровообігом. Через три тижні руку від обличчя відсікли. Сформували класичну куксу. Тижнів через два на відсіченій шкірі з’явився некроз. Робили дві операції, щоб його прибрати.

Потім ще було дві операції з формування куточка рота. Закривали щелепу з двох боків. Щоб з рота нічого не випадало і не виливалося. Сформували ніздрі.

Аби Саша самостійно їв і дихав, ще й досі мудрують лікарі. Трахеостому з горла вже дістали, але там ще заживає. Внаслідок акубаротравми порушилася функція ковтання.



Олександр через рік після поранення



Праву руку приживляли до обличчя

— Як годували?

— Стояла гастростома. Це штучний отвір, який з’єднує порожнину шлунку з передньою черевною стінкою за допомогою спеціальної трубки. Дихав через ШВЛ та трахеостому. Перший день подивилася, як це роблять медсестри, а далі годувала сама. Перетерту їжу готують у лікарні.

У штучній комі Саша пробув півтора місяця. Лікарі попередили, що будуть зменшувати дозування ліків і є два тижні, щоб він вийшов з коми. Мовляв, якщо самостійно не вийде, можуть бути незворотні процеси.

З коми люди виходять не так, як показують у фільмах. Ліки відмінили — і людина відразу приходить до тями й розмовляє.

Перше, з чим ми стикнулися, — не знали, чи чує нас Саша? Чи може говорити? Як з ним спілкуватися? Понад тиждень розбиралися. Саша ворушив ногою, відкривав рот. Лікарі сказали, що можна з ним розмовляти, ставити музику. Щоб він розумів — я поруч.

Кожного ранку я приходила до чоловіка. Казала: «Це я, Ірина». Який сьогодні день, які події, яка погода. Питала, чи пам’ятає він мене? Що було вчора?

Відповідати Саша не міг через трубку в горлі. Перша комунікація була мінімальними рухами: «Сашо, поверни голову наліво. Покажи язик. Кивни головою, якщо ти мене чуєш». Зранку він якось краще відповідав, увечері вже був слабшим. Втомлювався від мінімальних рухів. Були дні, коли він зовсім не відповідав. Я плакала, не розуміла, що з ним. І так хвилями. То чув мене, то мовчав. Цей період тривав до десяти днів.

Лікар сказав, що можна закривати трубочку трахеостоми, щоб Саша пробував говорити. Альона якраз була на чергуванні. Вони спробували і вперше після поранення почули Сашин голос.

«Снився сон. Наче я в полоні в середньовічній в’язниці»

— Яке перше слово сказали?

— Кит. Але рідні почули «кіт», — каже Олександр. — Поки, ймовірно, був у штучній комі, у мене був довгий сон. Начебто я в полоні в середньовічній в’язниці. У замку з каміння. Бігав у темних кімнатах. І минуло вже 400 років. Я засмутився, що всі мої рідні вже померли чи ще не народилися. І як мені повертатися назад.

— А перші питання були такі: «Який зараз рік? Скільки років війна? І де зараз кацапи?» Пояснювали, що після поранення минуло близько двох місяців, — підхоплює Ірина. — Коли ми не розуміли, що Саша нам каже, чого хоче, Альона придумала, щоб збирати букви у слова. Питала: «Перша літера голосна чи приголосна». І так далі, наступні літери. Наприклад, він хоче, щоб ми поправили ковдру.

Приголосна? Саша киває. Альона перелічує букви. Коли доходить до потрібної, Саша знову киває. Наступна голосна? Саша знову киває. Перелічує їх. Так слово «ковдра» і збирається з букв. Альона перелічує, що треба з ковдрою робити.

Психіатр, коли дізналася, що ми таке придумали, порадувала нас. Що когнітивні функції в нього збережені. Тобто мозок Саші сприймає, переробляє, зберігає і передає інформацію.

Боявся спитати, чому так темно

— Перший спомин, коли я прокинувся, — навкруги темно. Думав, темно в палаті, — згадує Олександр, як прокинувся після коми. — Темнота була довго. Став розуміти, що в мене щось з очима. Місяців два з цим жив. Прийняв це. Але боявся спитати, чи дійсно я втратив повністю зір.

Паніки спочатку не було. Уже потім, коли став обдумувати і сприймати, почали в голову лізти всякі думки. Психологічно допомогли мені побратими. Познайомили з військовими, в яких такі самі поранення. Зрозумів, що з цим живуть і повертаються до життя. Є ще гірші ситуації.

Допомагають сестри

— З ким залишалися сини?

— Діти вже відносно дорослі і можуть бути самі вдома, — каже Ірина. — Перед від’їздом до чоловіка Георгію командую: «Бери телефон і на відео записуй усе, що я буду казати». Надиктувала швидкі інструкції, як користуватися бойлером, котлом, пралкою, посудомийкою. На інструктаж пішла десь година.

Попередила свою рідну сестру. З Яною вирішили, щоб перші кілька днів вона ночувала з ними. Потім сини сказали, що їм не страшно вдвох залишатися.

Та все одно раз на тиждень до них приїздить то Іра, Сашина двоюрідна сестра, то моя Яна. Наготувати смаколиків і проконтролювати. Від сестер дуже велика допомога і підтримка нашій родині.

Альона, Сашина рідна сестра, з Броварів. Допомагала мені весь час, доки ми були в київському госпіталі. Я жила в неї, доки Саша був у реанімації, — вдячна за підтримку Ірина. — Альона міняла мене на чергуванні на вихідних. Тоді я їхала додому, до синів. У Києві ми лікувалися дев’ять місяців.

Сказав командиру, що хоче повернутися на службу

— У госпіталі ми познайомилися з молодими хлопцями, які після поранення втратили зір. Зараз вони живуть, наскільки можливо, повноцінним життям. Соціально активні, допомагають іншим. Зрозуміло, що з супроводом, — додає Ірина. — Головне, тоді Саша усвідомив, що без очей можна далі жити. Останнім часом я постійно від нього чую: «Я б хотів повернутися на службу. І бути корисним війську».

— Якби мені знайшли місце, я б і сьогодні поїхав, — перебиває чоловік. — Днями дзвонив командир, і я йому сказав про це.

— Ми з Альоною боялися, що Саша стане психований через поранення. Не знали, як втримати від негативу, — каже Іра. — Потім слова прийшли наче самі собою. Коли він був ще в реанімації, я сказала:

«Сашо, ти вижив. Жити ти будеш. А як будеш жити і наскільки швидко ти вийдеш з негативного стану, залежить від тебе. Ми допоможемо на кожному кроці, можеш на нас розраховувати. Але без твого бажання жити ми не справимося».

Тому весь цей рік ми тримаємося один за одного. Усі питають, як ми. Я відповідаю: «Я тримаюся за Сашу, а він за мене». Якби на якомусь етапі він здався, не витримала б і я. Як тільки я засумую, Сашко це відчуває і витягує мене гумором. Жартує постійно. Медсестри і лікарі нас жаліють. Та дивуються, що з нашої палати завжди лунає сміх.

У Львові навчають супроводу

28 липня з Києва Пилипці перебралися до Львова.

— На реабілітацію записалися в приватну клініку «Суперхьюманс» на Львівщині, — пояснює Ірина. — Хоча треба було пройти консультацію і чекати чергу. Та нас забрали першочергово. Я попередила, що буду супроводжувати Сашка цілодобово. А він сказав, що не поїде без мене. У нас палата на двох. Я з ним усюди. Ставлення пречудове.

З нами працюють два ерготерапевти. Це фахівці з реабілітації, які допомагають відновити або розвинути навички, необхідні для повсякденного життя, навчання, роботи та самообслуговування. Мене навчають супроводу.

— Що Сашко вже вміє?

— Одягатися, взуватися. Пробую чистити зуби та умиватися, умію мити руки, — дивує Олександр. — Працювати з телефоном — подзвонити, відповісти, щось знайти в ютубі і послухати. Надиктовую команди голосом або проводжу куксою по екрану. У телефоні встановлений спеціальний додаток для незрячих. Телефон перепрограмували так, щоб він реагував саме на куксу.

— Роботи по реабілітації ще багато. Треба протезування руки та очей, — каже Ірина. — Постраждав вестибулярний апарат. Удар був зліва, а погано працює права нога. На лівій нозі на стегні була велика гематома.

Сам пішов через пів року після поранення. Погано ходить і досі.

Минулого тижня ми тренували посадку в транспорт. Зізнаюся, це було непросто, зворушливо. Але ми впоралися і навіть отримали похвалу від наставника! У той момент душу переповнювала неймовірна гордість одне за одного.

Зараз ми кожною клітинкою вчимося бути одним цілим — не просто як подружжя, а й у супроводі.

— Коли діти зустрілися з татом?

— Десь через пів року після поранення. Старший приїздив раз на місяць, менший — двічі. Георгій хотів покинути навчання. Наші вмовляння не чув. Та педагоги коледжу морально його витягнули та змусили сина закінчити навчання, отримати диплом.

За цей рік Саша ще не був удома. Сподіваємося, новорічні свята зустрінемо разом. Хочемо перевестися на реабілітацію в Чернігів.

І досі Сашко є діючим військовослужбовцем. Виплати збереглися і нараховуються. Грошове забезпечення плюс бойові.

Днями має бути військово-лікарська комісія. Ми подаємо документи на оформлення пенсії по інвалідності. Лікування всюди безплатне. Докуповувала лише дрібниці — серветки, питну воду тощо.

Артур Конан Дойль та Антон Птушкін

Альона читала Саші багато книжок. А сам Сашко переслухав усього Артура Конан Дойля. Усе, що було українською мовою в ютубі.

— До війни читав його, сподобалося. Вирішив прослухати тепер. Не класичне про Шерлока Хомса, а ті твори, які не знав, — додає чоловік. — Лицарські романи про Столітню війну.

— Які ще треба операції?

36-річний Іван Ващенко, заступник начальника Чернігівської ОВА, повідомив, що в Чернігівській області обліковується майже 51 тисяча учасників бойових дій, понад сім тисяч осіб з інвалідністю внаслідок війни, близько 5,7 тисячі учасників війни та понад 10 тисяч членів сімей загиблих.

— У листопаді має приїхати пластичний хірург з Туреччини. Були в нього на консультації у вересні. Хочуть привести до ладу обличчя.

Ірина пригадала, як їздила до Саші на фронт. Чотири дні — нехай у прифронтовому місті на Харківщині, — але вони були разом. У кінотеатрі сходили на прем’єру фільму «Антарктида» Антона Птушкіна. Були вдвох, більше нікого в залі. На пероні поруч з розбомбленим вокзалом обіймалися й не здогадувалися, що до наступних обіймів доведеться пройти важкий шлях.

— Після поранення я залишила під одним з постів Антона коментар і написала, що це була остання кінострічка, яку Сашко побачив, — каже Ірина. — За кілька годин Антон записав відеозвернення зі словами підтримки. Для нас це було вкрай важливо. Це була зима, перші дні після реанімації.

Джерело: сайт газети "Вість", Ольга Самсоненко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.