Захисниками не народжуються. Захисники виростають з вчорашніх хлопчиків-шибеників

Поміж фотокарток воїнів, які вважаються зниклими безвісті, нещодавно з’явилась ще одна. Підходжу ближче. Дивлюсь у знайомі очі, які так і залишились такими, якими були у сусідського пустотливого хлопчика. Світлі, чисті, з веселою іскринкою і у той же час з дорослою мудрістю. Війна змінила тебе, Валєрко. А очі… Очі залишились ті самі.



Валерій Зубков у шкільні роки

Ти вперше з’явився у нашому будинку коли моя старша донька пішла у перший клас. Вже незабаром прийшла додому з перекособоченими бантиками, насуплена і зла. У її густющих косах ззаду сиділа міцно вклеєна жуйка. Вона злісно сопіла, поки я вистригала ножицями ту липучу жуйку, яку дістати іншим способом було неможливо. «Уб’ю того Валєрку завтра!» – шипіла мала крізь зуби, намагаючись не плакати.

Поки ми «боролись» з наслідками шкільного спілкування, у двері постукали і бабуся Ніна за руку притягнула з кінця вулиці того самого Валєрку – хотіла, щоб онук вибачився. «Вибачте», – нехотя буркнуло хлоп’я. І скоромовкою додало: «Танька сама перша почала! Вона дражнилася і штовхалася!» «Ах ти!!! Ти перший почав!» – зашипіло моє розлючене чадо, і ми з бабусею швиденько розтягнули новоспечених однокласників по різних кутках.

Так почалася війна двох характерів, яка переросла у багаторічну дружбу. Справжню. Коли за товариша – у вогонь і воду. Коли готовий узяти його провину на себе або розділити на двох, щоб менше «влетіло». Коли по першому дзвінку, якщо розумієш що друг у біді – бігом попри все. Коли розумієш не то з пів слова – з пів погляду.

Ти знав, що двері нашого дому завжди відкриті для тебе. І коли вже виріс настільки, що маківкою зачіпав двері, як переходив поріг, залишався таким же пустотливим хлопчиськом. «Моя найкраща подружка!» – представляла Валєрку усім старша донька. «Валєрка, обіцяй не одружуватись, поки я не виросту!» – топала ніжкою молодша, менша на десять років. «Звичайно, мала! Ти тільки рости швидше! А то я, поки ти виростеш, буду вже старим і негарним!» – реготав Валєрка.

Підлітковий перехідний період ми пережили ніби на шалених гойдалках. Але я завжди знала: поруч з донькою і її подругами завжди буде Валєра. Навіть якщо він десь займається своїми справами чи спілкується в іншій компанії, безпечна доставка додому дівчачої команди буде забезпечена.

Вже коли донька після дев’ятого класу пішла далі вчитися у Чернігів, щотижневі приїзди по вихідних додому відбувалися за постійним сценарієм: закидаються сумки у кімнату, наспіх жується щось на кухні і – мерщій за хвіртку, де вже чекав молодіжний гурт з тодішньої вулиці Горького на чолі з Валєркою. Знала заздалегідь: спокою на вихідних не дочекаєшся. Відчитувала обох за пізні повернення з дискотек, за цигарки, за те, що схопили скутер з гаража, на якому дозволялось кататися тільки на околицях міста.

Та де там! Пальне з бака тануло чарівним способом під запевнення: «Ми тільки під ліс!». Таня обурювалась за мамині нотації колючим їжачком, а Валера у той час як інші шибайголови боялися заходити в будинок і «потрапити під роздачу», завжди з’являвся за спиною подруги як скеля підтримки і зі своєю з незмінною посмішкою від вуха до вуха запевняв: «Тьоть Свєта, повірте, все гаразд!»

Я, наслідуючи незмінні традиції своєї баби Марфи, слізно бідкалась: «І шо ото тільки з вас виросте?». «Тьоть Свєта, повірте, ви нами ще пишатись будете!» – втішав мене Валєрка, відтісняючи від мене доньку, щоб, бува, не «влетіло» чим було під рукою.

Виросли. Вже справді милувалась цією «горьківською бандою» – всі, як на підбір, меткі, жваві, розумні і вродливі. І підлітковий бум залишився у минулому. Прийшла пора юності, коли кохання відкриває двері. Досі зі сміхом згадуємо, як донька, збираючись на побачення до свого майбутнього чоловіка, дуже хвилювалась, бо він обіцяв познайомити її зі своїми друзями. Хлопчина старший, серйозний, військовий. І друзі, певно, такі ж. Таня категорично заявила: «Сама не піду. Буду з подружкою». Зайве говорити, що в якості подружки на те побачення пішов Валєрка.



Валерій Зубков під час строкової служби

А незабаром гуляли весілля. Тані з Русланом і Валери з Світланкою. Перебираю фото. Які молоді, вродливі і щасливі. Ось вже й батьками стали. Сьогодні, Валерко, твоя доня і Танин син такі ж за віком, якими ви були тоді, коли через сіпання за коси і стусани прокладали шлях до справжньої дружби. Тільки це інше дитинство – війна відбирає бажання безтурботно бешкетувати.

Саме задля цього, щоб ваші діти мали завтрашній день і могли бути безтурботними шибениками, ви, хлопчики, сьогодні там, де найгарячіше. І хоч ти, Валеро, і не був військовим, та у перші дні долучився до оборони зі зброєю у руках. І ніхто тобі не зміг перечити, бо усі знали: ти по іншому не зробиш.

Я пам’ятаю твою посмішку від вуха до вуха. Кумедне ластовиння, яке додавало білявому хлопчику особливого шарму. А з фото на стенді на мене дивиться дорослий чоловік, який пройшов пекло на землі через важкі бої, у яких брав участь його стрілковий підрозділ.

Ти казав: «Тьоть Свєта, повірте, все буде добре!». Ми усі у це віримо, хлопчику. Ти казав: «Ви ще будете нами пишатись!». Якби ти тільки знав, як ми пишаємось! І твоя доня, і красуня-дружина, яка вже виплакала усі очі, і мама, яка не знає ані хвилини спокою за тривожними думками. І ми у кожній молитві згадуємо твоє ім’я. Чи ти думав, Валєрко, що твоя невгамовна подружка дитинства колись починатиме кожен свій ранок зі щирої молитви до Бога? І кожен день проводжатиме молитвою-проханням до Всевишнього дати сил, вберегти, повернути додому найдорожчих – тих, хто не тільки волею долі, а й вибором серця сьогодні на рубежах?

Все буде добре, Валєрко. Ти обіцяв. Ти повинен повернутись, щоб у доньчиних очах не поселився смуток. Щоб Світланка не ховала сльози болю й розпачу від тих, кому не треба їх бачити. Щоб серце мами Марії шалено калатало не від тривоги, а від радості, щоб її ноги самі собою не несли до того стенду, де нині розміщений твій портрет…

Щоб ми з нею могли милуватися своїми дорослими, вродливими, сильними і мужніми дітьми, не стримуючи сльози щастя, а не горя. Ти тільки повертайся, Валєрко. Повертайся до рідного дому, шибенику з посмішкою, яка розтоплює лід. Повертайся, воїне, бо тебе тут дуже чекають. Повертайся, захиснику, щоб можна було тебе обійняти і сказати що ми дуже пишаємось. Повертайся, Валеро Зубков. Бо ти ще у дитинстві обіцяв, що все буде добре!

Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана Томаш

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.