«Вони зробили так, щоб я не міг більше бачити…» Сни Віталія Гука поки що не знають, що війна позаду…

Віталій Гук. Військові будні

Віталію Гуку 38 років. Він родом з Єліного на Сновщині. Певний час жив у Нових Боровичах, де п’ять років працював лісівником. У 2012 році поїхав на заробітки до Москви. Там уже працював його молодший брат Михайло. Віталій сів за кермо вантажівки. Та надовго у Росії не затримався. Коли у 2014 році на сході України почалася війна, дедалі важче ставало слухати образи на адресу українців. Ледь не на кожному поліцейському посту, побачивши українські документи, чув одне й те саме: «А, то ти той, майданутий…». Терпіти це більше не хотілося. Віталій повернувся додому. Незабаром повернувся і Михайло, який у 2016 році підписав контракт на службу в Державній прикордонній службі України.

– У мене дівчина у Городні була, — каже Віталій. — То тут і осів. На заробітки ще їздив, але вже точно не в росію. Були Білорусь, Словаччина, Київ.

24 лютого 2022 року він саме працював у столиці. Щойно дізнався про повномасштабне вторгнення, одразу вирушив додому. Уже знав, що Городня майже відрізана, мости підірвані, а російські війська наближаються до Чернігова. До обласного центру дісталися, а далі на блокпосту людей не пропускали.

– Але хіба перекриті дороги злякають людину, яка працювала у лісі й знає його як свої п’ять пальців? — усміхається. — Лісовими манівцями ми з товаришами таки дісталися Городні.

Майже одразу Віталій вступив до роти охорони, сформованої з місцевих добровольців. Зізнається: спочатку трохи розчарувався. Хотілося воювати зі зброєю в руках, а довелося стежити за громадським порядком. Та війна все одно швидко нагадала про себе.

– У знайомого хлопця мати хворіла на цукровий діабет, — згадує він. — Інсуліну в окупованій Городні вже не було. Почули, що у Сновську можна дістати ліки, і вирушили туди машиною через російські блокпости.

У Хотуничах їх зупинили. Довго перевіряли телефони. Щось не сподобалося у телефоні товариша. Чоловіків кинули до ями, викопаної біля блокпоста, а потім доправили до будівлі поліції у Городні. Перевіряли за своїми базами, розпитували про місцевих чоловіків, які служили або воювали в АТО.

– Я сказав, що сам не місцевий, у Городні живу недавно й майже нікого не знаю. Від злості вони ще на блокпосту пробили колеса на моїй машині. Так на спущених колесах і гнали нас до Городні. Зрештою нічого не добилися й відпустили.

Поки Віталій ніс службу в окупованій Городні, його молодший брат Михайло разом з іншими прикордонниками боронив Чернігів. 28 березня 2022 року біля села Новий Білоус їхній автомобіль потрапив у ворожу засідку. Машину розстріляли з усіх видів зброї, вона загорілася. Михайло загинув. Страшна звістка швидко дійшла й до окупованої Городні. Та поховати брата родина змогла лише через рік — після ДНК-експертизи. Віталій не любить говорити про той час. Лише тихо каже: після загибелі Михайла сумнівів уже не залишилося. Треба було йти у військо.

Одразу після деокупації Городнянщини він прийшов до ТЦК. Сподівався, що служитиме у підрозділі територіальної оборони на Чернігівщині. Та військова дорога розпорядилася інакше. Незабаром Віталій уже був у мотопіхотному підрозділі, який проходив бойове злагодження на Сумщині, а згодом вирушив на Донеччину — у район Бахмута.

– Спочатку я їздив на звичайному, ще колгоспному КАМаЗі, — усміхається Віталій. — Возив ліс, воду, продукти, підвозив хлопців на позиції й забирав звідти. З нами тоді служило одинадцять городнянців. Зараз хтось уже демобілізувався, а когось немає…

Він замовкає.

– Павло Коваленко… Йому вже шістдесят було. Мав незабаром повернутися додому. Не встиг… Діма Атрошенко… Наш Дімазда…

Про загиблих побратимів Віталій говорить найважче. Це той біль, який не притуплює навіть час. Про війну загалом він розповідає скупо. Каже, що безпечних місць на фронті просто не існує. Згодом пересідав із КАМаЗа на пікап, а потім став механіком-водієм бойової машини піхоти. Броня давала більше шансів вижити, хоча й вона не могла вберегти від усього. А старенький КАМАЗ, згадує з усмішкою, й досі воює.

– Та техніка, яку ми отримали на початку війни, досі служить. КАМАЗи, автобуси, самоскиди, «газони»… І, знаєте, багато тоді говорили про нестачу боєприпасів. Ми цього не відчували. Нам було чим бити ворога. Може, тому, що майже весь час перебували на найгарячіших ділянках фронту. Бахмут. Зайцеве. Отрадне…

Саме в Отрадному восени 2022 року Віталій уперше дістав важке поранення. Селище з такою оптимістичною назвою восени 2022-го зустріло суцільним вогнем. Людей катастрофічно бракувало. Одного разу, завізши зміну на позиції, Віталій уже не повернувся назад. Залишився разом із піхотою тримати оборону. На війні таке траплялося часто: коли ставало зовсім сутужно, зброю брали до рук усі.

– П'ять днів ми просиділи у підвалі, — згадує він. — Вийти надвір було майже неможливо. Працювали танки, артилерія, авіація. Але ж позиції не залишиш. Хлопців міняли кожні дві години. Найважче було навіть не стояти на позиції, а дійти до неї чи повернутися назад під тим вогнем.

Віталій із побратимом Володимиром відстояли свої дві години. Коли настав час ротації, зрозуміли: посилати зміну зараз означало наражати людей на майже неминучу небезпеку. Вирішили залишитися ще на один наряд.
Віталій працював із кулеметом «Максим». Ворог тиснув безперервно, маючи перевагу і в людях, і в техніці.

– Пам'ятаю тільки, що прилетіло ззаду. Відбило стрічку на кулеметі. Мене посікло уламками. Я тільки й сказав Вові: «Мене зачепило…» Найімовірніше, то танк по нас відпрацював, — спокійно додає він, проводячи рукою по шиї й потилиці, де досі видно сліди поранення. — Вони всім намагалися вибити нас із позиції. Але ми ще добу трималися. Відійшли лише тоді, коли отримали наказ.

Лише коли його вивезли із позицій, Віталій зрозумів, наскільки серйозним було поранення. До того більше доби жив на адреналіні.

– Контузію я взагалі за поранення не вважав, — усміхається. — Думаю: ну уламкове, зараз у душі кров змию, на стабпункті уламки повитягають — і все.

Він ненадовго замовкає.

– Став під воду просто в одязі. Дивлюся — тече не прозора вода, а ніби вишневий компот. З уламками, наче з вишневими кісточками. Стою, дивлюся під ноги... Час іде, вода ллється, а вона не світлішає... Тоді мене й відправили до шпиталю.

Після лікування Віталія ненадовго відпустили додому. А потім він знову повернувся до свого підрозділу. Були Костянтинівка, Сумщина, Куп'янськ, Ямпіль… Фронтова географія змінювалася так само швидко, як і бойові завдання.
Згодом бригаду фактично довелося формувати заново. Після важких боїв і втрат підрозділ доукомплектували людьми, отримали нову техніку — і знову Донбас.

А восени 2024 року, коли після чергових виснажливих боїв військових почали виводити із передової, хлопці вже було зраділи: нарешті трохи перепочинуть. Та відпочинок тривав недовго. Через кілька днів під Харковом надійшов новий наказ. Наступною точкою став Вовчанськ.

– Я й далі був механіком-водієм БМП, — розповідає Віталій. — Возив хлопців на позиції, підвозив пальне, будматеріали, «мавіки». Машина вся була обв'язана дошками для бліндажів.

Того дня він уже зробив кілька рейсів. Обстріл ніби трохи стих, тож вирушив знову.

– Дорога там була вузька, вимощена бруківкою, а навколо — суцільне болото. З'їхати нікуди. І тут почався мінометний обстріл. Я зрозумів, що ворог уже пристріляв мій маршрут. Порахував чотирнадцять мін, які впали поруч.
П'ятнадцята була моя...

– Міна вибухнула під машиною. БМП завалилася набік. Двоє кулеметників вилізли. Вони ще дві години збирали по кущах розкидані «мавіки». А я знав, де неподалік були наші оператори безпілотників, то пішов туди. Був поранений у обличчя. Їхали без фар, і я висунувся у люк, щоб хоч трохи бачити дорогу...

На мить замовкає.

– Вони зробили так, щоб я більше не міг бачити...

Око врятувати не вдалося. Побратими одразу наклали пов'язку, але майже добу Віталій залишався на позиції. Евакуювати його раніше не було можливості. І навіть тоді він думав не про себе.

– Я ще переживав за машину, — усміхається. — Думав, гусениці злетіли. Перевірив — ні, усе на місці. Наступного дня, коли трохи стихло, завів її і своїм ходом пригнав у підрозділ. Потім навіть догану отримав. – Кажуть: ви ж доповіли, що машина знищена. Ми її вже списали. А вона, бачте, приїхала... То ще й пояснювальну довелося писати.

Попереду було майже пів року шпиталів. Лікарі зробили все можливе, та врятувати око не вдалося. Попереду — протезування. Сьогодні ми розмовляємо з Віталієм у ветеранському просторі ГО «Розквітай». Уже два місяці, як він звільнений зі служби. Питаю, скільки разів за війну він сам і його бойові машини потрапляли під ворожі удари. Віталій починає загинати пальці, рахуючи. Потім усміхається.

– А FPV-дрони рахувати? Нє... Тоді ми точно не порахуємо.

У розмову вступає голова громадської організації Валентина Циркун.

– Він ще сердився, що його списали, — усміхається вона. — Хотів пройти навчання з електроніки й служити на пункті управління наземними станціями БПЛА. Хоча ж не тільки око постраждало. Пальці після поранень побиті уламками. Та він і сам уже не пам'ятає, скільки тих поранень було. Хто їх там рахував, якщо не критичні?



Віталій Гук у ветеранському просторі ГО "Розквітай" з Валентиною Циркун

Із Валентиною вони знайомі давно. Ще на початку повномасштабної війни її команда допомагала підрозділу Віталія всім необхідним.

– Якось вони опинились у вщент зруйнованій будівлі на Донеччині, — згадує Валентина. — І Віталій побачив, що серед руїн дивом уціліла швейна машинка. Одразу написав: «Вам треба?» Звичайно, треба! Так вона й приїхала до нас Новою поштою.

Згодом, приїхавши у відпустку, він переступив поріг волонтерського центру вже з іншим проханням. Каже: «Мені потрібні шапочки, балаклави і труси на весь взвод». Ми все пошили. А потім наша швачка Марія Попкова ще й тепловізорний плащ для його побратимів виготовила.

Не раз передавали на фронт і маскувальні, й антидронові сітки. Для Віталієвої БМП М113 потрібні були великі — шість на вісім метрів. Волонтерки сплели таких вісім. Коли ж після шпиталю Віталій остаточно зрозумів, що до війська поки не повернеться, він знову прийшов у «Розквітай».

– Мене списали. Я вдома. У мене є бус. Я буду приїжджати і допомагати.

Відтоді він тут майже щодня. Разом із командою возить гуманітарну медичну допомогу, доправляє посилки для військових, допомагає з усім, де потрібні руки й транспорт. А у «Розквітаї» тим часом фахівець із супроводу ветеранів Анна Фелюст і вся команда допомагають Віталію та іншим воїнам повернутися до мирного життя — оформити документи, пройти необхідні процедури, не залишитися сам на сам із проблемами.

– Людям, які пройшли пекло війни, дуже важко прийняти цивільну бюрократію, — говорить Валентина Циркун. — Інколи вони готові махнути рукою і на протезування, і на належні виплати, тільки б більше не ходити по кабінетах. Саме тому ми й створили цей простір. Тут можна отримати допомогу, підтримку. А можна просто прийти. Посидіти. Помовчати. І знати, що тебе зрозуміють.

Ми виходимо з ветеранського простору разом. Віталій підводиться з дивана повільно, намагаючись не показувати, як болить понівечене війною тіло. «Дикий» — його позивний ще з цивільних часів, ще з життя у Нових Боровичах. Каже, що так повелося давно. Можливо, через упертий характер. А може, через звичку завжди жити по совісті, а не так, як комусь зручно.

Він зізнається: найважче зараз змиритися не з пораненнями. Найважче — усвідомити, що більше не може бути поруч із побратимами там, де, як і раніше, відчуває себе потрібним. А ще війна не відпускає його ночами. Інколи він прокидається з думкою, що вже час збиратися на виїзд, заводити машину і їхати по своїх хлопців. Лише за мить приходить розуміння: він удома.

За вікнами — Городня. Місто, яке давно стало рідним. Тут теж лунають тривоги, у нічному небі знову з'являються ворожі «шахеди». Але це вже зовсім інше життя. Війна залишила на його тілі десятки шрамів. Забрала око. Забрала брата. Але не змогла забрати головного — бажання бути корисним. Тому сьогодні він знову щодня приходить туди, де потрібні його руки, його бус, його досвід і його впертий характер.Можливо, саме так і повертаються з війни. Не тоді, коли знімають військову форму. А тоді, коли, попри власний біль, знаходять у собі сили жити далі й допомагати іншим.

І лише сни поки що не знають, що війна для нього вже позаду. У них він знову вирушає на позиції. Знову їде за своїми хлопцями. І знову повертається.

Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана Томаш

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.