У багатодітній родині Сизоненків з Мени четверо братів пішли воювати

П’ятеро дітей, четверо синів, четверо військовослужбовців одночасно, один полеглий Захисник. Родина Сизоненків із Мени добре відома багатьом землякам. Але за звичними словами «велика сім’я» стоїть історія взаємної підтримки, любові, щоденної праці й страшної ціни, яку довелося заплатити за право України бути вільною.



Андрій Сизоненко

ДІМ, У ЯКОМУ ЗАВЖДИ БУЛО ЛЮДНО

У будинку Сизоненків ніколи не було тихо. Тут виросли четверо синів — Анатолій, Олександр, Андрій і Роман — та донька Алла, яку в родині жартома називають «золотою серединкою».

— Толя народився у 1976 році, через два роки — Сашко, у 1981-му — Алла, у 1985-му — Андрій, а в 1989-му — Рома, — пригадує Віра Сизоненко. — П’ятеро дітей — це нелегко, але мені ніколи з ними важко не було. Вони були хорошими дітьми. Бешкетували, як усі хлопці, але ніколи не завдавали клопоту через поведінку. У школі, усміхається мати, могли б навчатися краще, якби не лінувалися. Старші хлопці після дев’ятого класу обрали робітничі професії. Анатолій закінчив Сосницьке профтехучилище. Працював бульдозеристом, згодом трактористом. Олександр багато років був охоронцем.

Натомість Алла й Андрій здобули вищу освіту. Обоє закінчили Чернігівський інститут економіки і управління. Та найбільше Віра Іванівна пам’ятає не оцінки чи дипломи, а атмосферу, яка панувала вдома:

— Приходжу після роботи, а в хаті повно дітей. І свої, і чужі. Одні в шахи грають, інші в шашки, хтось сидить на підлозі, хтось за столом. Чомусь усі збиралися саме у нас. Напевно, тому, що своїх дітей було багато.



Ще всі разом. У гостях у мами зібралися четверо братів із родинами. На цьому сімейному фото бракує лише сестри Алли, яка вже тоді жила в Норвегії. Тоді ще ніхто не знав, які важкі випробування чекають на цю родину попереду

ОДИН ЗА ВСІХ І ВСІ ЗА ОДНОГО

Кожен із дітей мав свій характер. Найстарший Анатолій змалку захоплювався технікою, постійно щось ремонтував. Олександр тягнувся за братом, хоча, як усміхається мама, іноді знаходив спосіб трохи схитрувати, щоб уникнути якоїсь роботи. Андрій і Роман були більш прямолінійними.

— На Андрія навіть голос не можна було підвищити, — говорить мама. — Він був дуже відповідальним. Якщо щось не виходило, обов’язково переробляв, поки не зробить як слід. Він був майстром на всі руки. З особливим трепетом брати берегли сестру Аллу.

«ЗОЛОТА СЕРЕДИНКА» ВЕЛИКОЇ РОДИНИ

Алла — єдина донька в багатодітній родині Сизоненків. Між двома старшими й двома молодшими братами вона була тією самою «золотою серединкою», як називають її рідні.

— Алла у нас взагалі була особлива, — усміхається Віра Сизоненко. — Дівчинка серед чотирьох хлопців. Вони її дуже любили, берегли й опікувалися нею. Мабуть, через це вона ніколи не почувалася самотньою. Брати завжди були поруч.

На відміну від більшості братів, Алла добре навчалася в школі, а згодом здобула вищу освіту. Уже понад одинадцять років вона живе в Норвегії, де створила власну сім’ю. Віра Іванівна бувала у доньки в гостях, радіючи її успіхам та онуці, яка вже закінчила там школу.

Коли після початку повномасштабної війни до Норвегії почали масово прибувати українські біженці, виникла гостра потреба у фахівцях, які володіли б і українською, і норвезькою мовами. Саме тоді Алла стала працювати перекладачкою у місцевій школі, допомагаючи українським дітям адаптуватися до нового життя. Цю роботу вона продовжує й нині. Водночас жінка вирішила підтвердити свою освіту за норвезькими стандартами. Тепер вона поєднує роботу з навчанням, здобуваючи місцевий диплом.

Коли в Україну прийшла велика війна, донька неодноразово просила матір виїхати до неї.

— «Мамо, приїжджайте до нас», — казала вона. Але я відповіла: «Хлопці тут. Я нікуди не поїду». Як я могла залишити своїх синів? — говорить Віра Іванівна.

Попри сотні й тисячі кілометрів між ними, Алла залишається невід’ємною частиною великої родини Сизоненків. Разом із братами вона переживала кожну тривогу, чекала звісток із фронту, а після загибелі Андрія розділила з усією сім’єю спільний біль втрати.



Анатолій Сизоненко

ВІЙНА, ЯКА ЗАТЯГНУЛАСЯ НА РОКИ

Першим випробуванням для родини стала війна 2014 року. До військкомату майже одночасно викликали Анатолія та Олександра.

— Нам тоді сказали, що це лише десятиденні навчання. Ми й повірили. А ті «навчання» розтягнулися майже на рік.

Згодом Анатолія відправили на Донбас, де вже служив Олександр у складі Першої окремої танкової бригади. Брати навіть зустрілися на фронті. Додому обидва повернулися живими. Анатолій — після поранення. Лікування тривало ще довго після демобілізації. Через стан здоров’я він отримав третю групу інвалідності, однак і нині намагається пристосовуватися до життя і працювати настільки, наскільки дозволяють сили.

«ІНАКШЕ Я НЕ МІГ»

Повномасштабне вторгнення застало наймолодшого із братів — Романа Сизоненка — у Києві. Увечері 23 лютого 2022 року йому зателефонували з Менського військкомату й наказали прибути наступного дня.

— Я пояснив, що перебуваю в Києві й фізично не зможу одразу приїхати, — згадує Роман. — Зранку виїхав додому. Дістався до Мени і одразу пішов до ТЦК. Я був практично без речей. Знайома, побачивши мене, сказала: «Іди швидко додому, збери хоча б найнеобхідніше. Тебе ж зараз відправлять». Планувалося, що я поїду вже другою відправкою.

Удома Роман поспіхом склав рюкзак і став чекати дзвінка. Та він так і не пролунав.

— Невдовзі стало відомо, що міст через Снов у Снов’янці підірвали. Через це відправку скасували. Зв’язок із Черніговом був фактично перерваний.

Так замість кількох годин очікування вдома Роман провів у Мені майже два тижні. Але це не означало, що він залишався осторонь.

— Ми з товаришем майже щовечора виходили з дому. Патрулювали вулиці, стежили за дорогами, шукали можливість дістатися до Чернігова. Треба було знайти бодай якийсь шлях, щоб приєднатися до своїх.

Віра Іванівна пригадує, що тоді син майже не розповідав, куди йде.

— Де вони бували, де ходили ночами — я й досі не знаю, — говорить вона. — А восьмого березня Рома сказав: «Мамо, складай торбу. Я пішов».

Разом із побратимами вони знайшли спосіб переправитися через Десну човном.

— Восьмого березня ми виїхали, а вже дев’ятого після обіду були на позиціях оборони Чернігова.



Олександр Сизоненко

СВІДОМИЙ ВИБІР АНДРІЯ

Андрій міг не йти на фронт. Працюючи машиністом гофрувального агрегату на ТОВ «Мена ПАК», він мав бронювання від мобілізації. Проте восени 2023 року сам звільнився з роботи й вступив до лав Збройних сил України. Він пояснив своє рішення просто: всі брати вже воювали, тож і він не міг залишитися осторонь. Спочатку пройшов навчання у країнах Балтії, після чого його підрозділ виконував завдання на Чернігівщині, а навесні 2024 року вирушив на Донеччину.

— Я йому тоді сказала: «Андрію, ти ніби не на війну збираєшся, а на курорт», — згадує мати. — Такий веселий був, життєрадісний...

Останньої розмови матері із сином так і не сталося. Вона лише написала повідомлення: «Як ти?» У відповідь отримала коротке: «+».

— Для військових плюс означає, що все добре. Але після того я вже називаю той плюсик не плюсиком, а хрестиком...

Старший солдат Андрій Сизоненко загинув 26 червня 2024 року поблизу села Побєда Покровського району Донецької області. Він їхав змінити на позиціях старшого брата Олександра. Автомобіль із дев’ятьма військовослужбовцями підірвався на вибуховому пристрої. Андрій загинув миттєво. Інші змогли вибратися з охопленої полум’ям машини, однак більшість згодом померла від тяжких опіків. Роман переконаний: саме тому, що його брати служили разом, вдалося швидко встановити долю Андрія.



Роман Сизоненко

КОЛИ БІЛЬ ОБ’ЄДНУЄ

Свого часу ця родина пережила не одне тяжке випробування. Так буває в житті: навіть найміцніші й найщасливіші на перший погляд родини одного дня можуть розпастися. Свого часу це сталося і з родиною Сизоненків. Після майже тридцяти років спільного життя чоловік і батько пішов із сім’ї. Залишилися образи, розчарування, невисловлені слова. Здавалося, кожен пішов своєю дорогою.

Та життя інколи розставляє зовсім інші акценти. Коли війна забрала Андрія, давні непорозуміння втратили своє значення. Родина згуртувалася навколо спільного болю. Усі намагалися підтримати одне одного: маму, дружину полеглого воїна, його доньку, братів, сестру. Особливо тяжко смерть сина переживає пан Адам. З Андрієм вони були дуже близькими. Навіть тепер, через два роки після його загибелі, батька часто можна побачити біля синової могили.

— Не можна сказати, що ми повністю порвали зв’язки з моїм колишнім чоловіком, — каже пані Віра. — Це життя. Прожито не рік і не два, а майже 30 років. У нас є діти. Їх у нас багато. Тому щоб зовсім не спілкуватися, я вважаю, що так не можна. Не викинеш це все із свого життя.



Андрій з мамою

«НАМ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ТІЛЬКИ ЧЕКАТИ»

Сьогодні Віра Сизоненко — щаслива бабуся семи онуків. Поруч із нею живе син Роман. Інші діти також постійно підтримують матір.

— Якщо мені потрібна допомога, достатньо одного дзвінка. Вони одразу приїжджають.

Та війна назавжди змінила її життя.

— У 2014 році ми ще не розуміли, що таке війна. Нам казали: навчання. Ми вірили. А у 2022-му, коли побачила ворожі танки на вулицях нашого міста, стало по-справжньому страшно. Одразу троє моїх синів були на фронті. Я тільки й робила, що чекала повідомлень і дивилася в телефон.

Перед відправкою Андрія на Донбас вона попросила у нього лише про одне: «Бережи себе!» На жаль, не вберіг. Разом із тим пані Віра додає слова, які зрозуміє кожна українська мати:

— Якщо вже син вирішив іти захищати країну, то нам залишається тільки молитися і чекати. Хотілося, щоб повернувся хоч поранений, але живий. На жаль, у нас сталося інакше...

Джерело: газета «Наше слово», Віталій Сергійко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.