Шість діб під обстрілами, поранення і нове покликання: як ветеран із Ріпок Дмитро Коломієць допомагає побратимам

Дмитро Коломієць

35-річний Дмитро Коломієць із Ріпок знає, як це — повернутися з війни і не розуміти, що робити далі. Знає, скільки дверей треба відчинити, щоб оформити документи, отримати виплати чи пройти реабілітацію. Колись цей шлях він долав сам. Тепер допомагає пройти його іншим.

У комунальному закладі «Центр соціальних послуг» Ріпкинської громади Дмитро працює фахівцем із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб. До нього йдуть із різними питаннями: від оформлення посвідчень і виплат до пошуку роботи й житла. Звертаються не лише ветерани, а й родини загиблих і зниклих безвісти військових.

— Головне моє завдання — допомогти ветерану перейти від військового життя до цивільного, — пояснює Дмитро. Комусь я потрібен надовго, а комусь достатньо однієї консультації.

Нині на постійному супроводі в нього 22 ветерани, з них також і сім’ї безвісти зниклих, загиблих. Ще 19 зверталися з особистими питаннями, які можна було вирішити за день, а іноді — і за десять хвилин. Окрема частина роботи Дмитра — допомога рідним зниклих безвісти. Реєстрація у відповідних системах може стати для них складним випробуванням.

— Там треба заповнювати понад двісті полів: від даних про ДНК до особливих прикмет зниклого — родимок, шрамів. І якщо хтось не справляється, ми допомагаємо.

ШІСТЬ ДІБ ЧЕКАЛИ НА ЕВАКУАЦІЮ

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Дмитро був у Чернігові. Рідні залишалися в Ріпках, але дістатися до них він уже не міг. Пішов у тероборону, згодом підписав контракт. Спочатку Дмитро служив у Десні Чернігівського району. Його підрозділ перевозив боєприпаси, доправляв їжу. Згодом, за планом переміщення, він перевівся до Краматорська, де служив у ГУР.

Про свій перший бойовий вихід говорить так:

— Було страшно. Не розумів, що буде далі. А потім — втрати побратимів... Мене тримала думка про рідних. Заради них я туди й пішов. Поранення правої ноги Дмитро зазнав 28 червня 2024 року поблизу села Кліщіївка на Донеччині. Це був його шостий вихід «на нуль».

— Усе було добре, ніщо не віщувало біди. А потім — скид із дрона. Осколок влучив у гомілку.

Після вибуху поранених затягли в нору (невелике укриття). І хоча воно було розраховане на двох, всередині опинилися четверо. Евакуації чекали шість діб. За цей час у Дмитра в пораненій нозі почався некроз тканин.

— Було три спроби нас забрати. Хлопці, які йшли на евакуацію, самі ставали «двохсотими» або «трьохсотими». Ми лише чули крики й вибухи. І нічого не могли зробити.

Після евакуації були операції, лікування, реабілітація. Але найважчими, каже Дмитро, залишалися думки про побратимів:

— Я думав про побратимів, про те, що вже не можу фізично їм допомогти. Розвідка — це ходити, бігати. А я вже бігати не можу і не зможу ніколи.

«Я НЕ ЗНАВ, ЩО РОБИТИ ДАЛІ»

Після повернення додому постало питання, до якого не готують ні військові накази, ні бойовий досвід.

— Було нерозуміння, що робити далі. Я хотів допомагати хлопцям, робив збори, віддавав своє. Але не знав, як іще можу бути корисним, — говорить Дмитро.

Про вакансію фахівця із супроводу ветеранів він дізнався з Інтернету. Пройшов конкурс і почав працювати. Розумів: його досвід може стати корисним для тих, хто повертається з війни.

— Я сам пройшов усе: поранення, звільнення з військової частини, лікування, реабілітацію, довідки, виплати, ЦНАПи. Тому можу підказати хлопцям, куди йти і що робити в першу чергу.

Комунальний заклад «Центр надання соціальних послуг» у Ріпках працює з 2021 року. Його створили після реорганізації Територіального центру надання соціальних послуг. Нині в штаті близько пів сотні фахівців. Частина з них працює безпосередньо в населених пунктах громади. Сьогодні потреби ветеранів уже виходять за межі допомоги з документами. Закладу потрібні психолог і реабілітолог. Є проблема і з транспортом. У громаді живуть ветерани з інвалідністю, зокрема люди з ампутаціями. А автівка, яку має заклад, не пристосована для перевезення людини на кріслі колісному. Нині громада сподівається отримати спеціалізований безбар’єрний автомобіль.

ПОВЕРНУТИСЯ МАЛО, ТРЕБА ЩЕ ЗНАЙТИ СВОЄ МІСЦЕ

Однією з найболючіших проблем Дмитро називає працевлаштування ветеранів. Вільних робочих місць у невеликій Ріпкинській громаді не так уже й багато. Якщо ж людина після поранення має обмеження здоров’я, потрібне ще й адаптоване робоче місце.
—  Коли роботи немає, багато хто не бачить сенсу шукати. Хтось не опускає рук і продовжує пошуки. А є ті, хто губиться.

За потреби ветеранів скеровують до Центру зайнятості, де можна отримати ваучер на навчання, опанувати нову професію чи відкрити додаткову категорію водійських прав. Ще одне болюче питання — житло. Особливо для ветеранів з інвалідністю, які не підпадають під окремі державні програми або роками змушені розбиратися в умовах постановки на квартирний облік. Та є проблема, яку не розв’яже жодна довідка. Дмитро каже: ветеранам доводиться боротися не лише з наслідками війни, а й із чужими уявленнями про те, яким «має» бути той, хто воював.

— Є такий міф: якщо в тебе є руки й ноги, якщо ти ходиш, їздиш, спілкуєшся — значить, ти не воював. Наче ветераном тебе визнають лише тоді, коли в тебе немає частини тіла або якщо ти загинув.

Наслідки поранення не завжди видно. Як не видно й того, що людина пережила на війні, кого втратила. Саме тому, переконаний Дмитро, після повернення ветерана не можна залишати сам на сам із новим життям.

— Не треба думати, що людина, яка звільнилася зі служби або зазнала поранення, вже не потрібна громаді. Це наші люди! Вони нас захищали. Вони ще можуть працювати і бути корисними для громади.

Якби не ці ветерани і військові, цивільні люди не ходили б сьогодні спокійно вулицями, не водили б дітей у дитсадок чи школу. Усе було б інакше...

Джерело: газета "Гарт", Владислава Тарасевич

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.