Легенда чернігівської енергетики: Володимир Шевченко відзначив 100-річний ювілей

Володимир Шевченко

30 червня свій 100-річний ювілей відзначив Володимир Шевченко з Чернігова. Секретом свого довголіття Володимир Романович вважає активну фізичну роботу на свіжому повітрі — майже 50 років він віддав роботі енергетика, власними руками розбудовуючи електромережу обласного центру.

— Народився тато в Чернігові. Жила його родина недалеко від Десни, тож він часто розповідав, як ходив зі своїм батьком на річку ловити рибу. А ще згадував розливи, бо в ті періоди їхню хату добряче затоплювало, — говорить дочка ювіляра Юлія Нємкевич. — Добре пам'ятає тато й окупацію. Тоді його сестру Катерину (із дітей у сім'ї живими залишилися тільки вони удвох, інші померли малими) забрали на примусові роботи до Німеччини. Тата не чіпали, бо він працював на залізниці. До того ж після травми, отриманої під час роботи (йому на ногу впала шпала), німці навіть відправили його в лікарню і ще пів року, поки він лікувався, виплачували зарплату.

А після звільнення Чернігова від фашистів, у 1943-му, тата забрали на військову службу. Опинився він у полку зв'язку в Хабаровську, брав безпосередню участь у радянсько-японській війні. Навіть медаль «За відвагу» за це отримав.

Катерина Шевченко повернулася додому зразу після закінчення війни, а ось її брат — аж у 1950-му.

— Не знаю, з чим це було пов'язано, але служив тато дуже довго, — каже Юлія Володимирівна. — Коли ж нарешті опинився вдома, влаштувався на роботу в міські електромережі. У дитинстві часто розказував нам про енергопоїзди — мобільні електростанції на залізничному ходу, які у важкий повоєнний період забезпечували електроенергією не лише місто, а й села Чернігівського району. Також часто розповідав про будівництво вже стаціонарних електромереж: згадував, як у місті ставили опори, тягнули проводи. Це було надзвичайно важко, адже все робилося вручну. Та саме завдяки своїй роботі тато знав у Чернігові кожну вулицю і кожен провулок, тож ходити містом із ним можна було без карти. До речі, паралельно з роботою він ще й закінчував вечірню школу, адже до війни здобути середню освіту не встиг.

— Володимира Шевченка я пам'ятаю дуже добре, — каже директор Чернігівських МЕМ Олександр Короп. — На роботу я прийшов у 1991 році. Володимир Романович на той час був майстром служби ліній 10 кВ. Мережі міста він знав дуже добре, адже фактично стояв біля витоків електрифікації Чернігова. Навіть у 70 років (а в цьому віці він ще працював!) Володимир Романович спокійнісінько залазив на опору на лазах і ліквідовував будь-які пошкодження. А ще він завжди був дуже спокійним, розважливим, доброзичливим, готовим прийти на допомогу. Добре грав у шахи.

— Точно не знаю, де тато познайомився з мамою, але думаю, що було це на роботі. Мама закінчила енергетичний технікум і також певний час працювала на ТЕЦ, згодом перейшла в міські електромережі, ну а закінчувала свій трудовий шлях уже інженером геологорозвідки. Її не стало 16 років тому, практично на Новий рік, — Юлія Володимирівна замовкає.

Серце Еделіни Григорівни зупинилося 31 грудня 2009-го. Ще 10 років Володимир Романович прожив одинаком.

— Я регулярно навідувалася до тата, а перед повномасштабним вторгненням, у 2021-му, забрала його до себе, — каже Юлія Володимирівна. — Разом ми переживали складні лютий і березень 2022-го. Через вік тато вже тоді погано чув, тож про обстріли розумів лише з новин. Йому було дуже важко зрозуміти, як люди, з якими він колись пліч-о-пліч боронив свою країну від окупантів, самі стали окупантами. А в один момент ми всі добре відчули на собі російську присутність. Було це 11 березня, коли ворог бомбив стадіон. Наш будинок здригався після кожного удару. Уже тоді ми почали шукати можливість вивезти тата з Чернігова. Зробити це змогли за тиждень до відходу росіян. Вивезли його в Полтавську область до Ольги — моєї сестри-близнючки. У неї тато прожив майже рік і лише потім повернувся додому.

— Останніми роками я не виходжу з будинку, тож уже наче й втомився жити, — зітхає Володимир Романович. — Але дуже приємно, що в день народження мене привітало стільки людей — рідних, друзів, знайомих, колег, приємно, що про мене пам'ятають, незважаючи на такі важкі часи.

Стопами Володимира Романовича його діти не пішли. Обидві дочки стали педагогами. Юлія навчає учнів початкових класів, а Ольга викладає музичне мистецтво. Син Павло, який був старшим за дівчат на вісім років, на жаль, уже помер. Радують ветерана онуки і правнуки — їх у нього по четверо.

— Володимир Шевченко — це справжня легенда Чернігова і нашого підприємства, — каже директор з персоналу АТ «Чернігівобленерго» Валерій Журбін. — Це людина, яка бачила становлення енергетики в місті і сама доклала до нього максимум своїх зусиль. Поки поряд з нами є такі люди, нам є на кого рівнятися!

Джерело: газета "Гарт", Катерина Дроздова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.