Майстриня Ганна Губченко розповіла, що допомагає їй відволікатися від поганих новин і тривог

Моє перше знайомство з Анею Губченко відбулося зовсім випадково, коли мої журналістські стежки привели у книжкове царство – бібліотеку імені Любові Забашти, де відбувалася зустріч з цікавими неординарними особистостями з нагоди 20-річчя Дня вишиванки.

Поринувши у національне джерело культурних особливостей різних епох українського народу, насолоджувалась цікавою інформацією про вишиту долю українського народу на багатостраждальному українському полотні, регіональні відмінності та красу української вишивки, милувалась неповторним українським одягом від давнини до сучасності, охоче подорожувала минувшиною, де вражали предмети національної гордості та мимоволі захоплювали до глибини душі – вишиванки, камізельки, пояси (крайки), свити із сукна, жупани, корсетки, плахти, широкі спідниці, шапки (кучми), очіпки, брилі, полотняні шаровари, різнокольорові стрічки та вінки, запаски тощо. Найбільше вражали прикраси – неповторні намиста, дукачі, гердани, силянки…

Серед цієї вражаючої краси не помітити Аню було просто неможливо. Впевнена, якби це був конкурс краси, вона б зразу була удостоєна кількох титулів: «Невимовної скромності», «Чарівності», «Вихованості», «Елегантності та інтелігентності».

Але тут, милуючись виробами, створеними умілими руками Ані, миттю потрапляєш у полон її неозорого таланту та не можеш відірвати очей від розмаїття барв (біловолошкових, синьо-жовтих, червоно-чорних, зелено-салатових), які демонструють не тільки працелюбність і наполегливість, а й високий смак, внутрішню красу душі, любов до національної символіки, до всього рідного українського.

Бо кого ж можуть залишити байдужими її ґердани: український, намисто з орнаментом чи з бісеру в українському стилі, силянки, кольє в техніці ручного ткацтва…

І хоч милуватися цією красою перешкодила повітряна тривога, їх барви засяли в укритті, беззвучно заявляючи – українська нація є непереможною, Україна була і буде…



СПОВНЕНА СВІТЛА І ТЕПЛА

В перерві між тривогами знайшли час поговорити з Анею. Спілкуватись з нею легко і просто, хоч не важко зрозуміти, що вона не поспішає відкривати браму потаємин своєї душі будь-кому. Вона не шукає темряви в інших, а береже своє світло, яким по вінця наповнена. З кожним словом стає зрозумілим, що її особистість нагадує чарівну квітку, пелюстки якої поволі розкриваються у відповідь на щирість і встановлений контакт. Дівчина зізналась, що дуже любить своє місто, де народилась і виросла. Вона єдина донька у сім’ї, де порядність, людяність і добро були в пріоритеті. Мама працювала вчителем, а тато – водієм.

Любов до вишивки та в’язання була прищеплена Ані чи не з перших років її життя. Адже бабуся по маминій лінії і мама дуже любили в’язати різні речі і вишивати на полотні. Вони в’язали гачком і спицями, вишивали і хрестиком, і бісером. Ці спостереження доньки переросли в захоплення. Вже з п’ятирічного віку Аня вишивала, і в неї виходило зовсім непогано. Вона пишалася своїм красивим одягом, який завжди в’язала їй мама, бо всі речі були зручні, практичні і дуже красиві. Так було і в Прилуцькій міській школі № 6, де Аня закінчила 4 класи, і в гімназії № 5, де продовжила навчання у старших класах.

Тільки у шостому класі вона сказала мамі: «А, може, досить». З тих пір дівчина сама почала вчитися цьому і виходило не гірше, ніж у мами.

– У восьмому класі я вже мала багато речей, зв’язаних своїми руками, – згадує рукодільниця, – удосконалювала уміння, переймаючи досвід професіоналів через новини моди тощо.

Тож, не випадково гімназистка Аня Губченко написала наукову роботу на тему: «Регіональні особливості української вишивки» та разом із своїм наставником Чепурною Оксаною Анатоліївною досліджувала й успішно захистила у Чернігові. Візитною карткою Ганни Михайлівни Губченко є скромність. Вона дуже не любить вихвалятися своїми досягненнями, хизуватися чи піаритись, але те, що вона щира, працелюбна, справжня, а ще дуже розумна і наділена високим інтелектом – не приховати.

Це видно, як кажуть, неозброєним оком в мистецтві спілкування, поводженні з оточуючими… І не дивно, адже випускниця п’ятої гімназії отримала золоту медаль за високі досягнення у навчанні, по закінченні Прилуцького медичного училища – диплом з відзнакою, далі успішно навчалась в університеті імені Богомольця у Києві, затим була інтернатура у військово-медичній академії. Після навчання працювала в рідному місті в аптеці спочатку фармацевтом, а потім завідувачкою. І нині очолює один з аптечних закладів міста.

І хоч у сценарії долі були вписані не завжди приємні моменти, пов’язані зі здоров’ям, Аня здатна перебороти будь-які труднощі, щоб радіти життю.



ЩОБ ВІДВОЛІКТИСЯ ВІД ВІЙНИ, ПОГАНИХ НОВИН І ТРИВОГ

На питання, що надихає на творення руками такої краси, Анна Михайлівна відповіла, що війна в країні знищує все прекрасне і світле, тому ще у 2023 році, коли вона вже вирувала в Україні, намагалась знайти віддушину, ніби заспокійливі ліки від жахливих новин, тривог, які проникають у душу. Якраз мама на День рукоділля, 16 листопада, подарувала доньці схему гердану. Для плетіння було все необхідне: і бісер, і бажання…

Адже і раніше любила цим займатися, але трохи вже забула. Спочатку опановувала нескладні схеми, створивши перший, другий гердан, а для третього закупила схему у дизайнера. А далі вже цікавилась схемами у групах і тік-тоці. Найвищою цінністю у житті, вважає, має бути людяність. Ця риса характеру найбільш притаманна саме їй. За це Аню любили і школяркою, і в студентські роки.

– Її просто не можна не любити, – стверджує викладач Прилуцького медичного училища Геннадій Романович Щисловський. – І навчалась тільки на відмінно, і бралась за будь-яку справу з почуттям великої відповідальності.

Аня до глибини душі збентежена, що чорне крило війни боляче б’є по рідному місту, улюбленій столиці, намагаючись поглинути світло сонячної України. Вона з почуттям високого обов’язку і любові намагається внести свій посильний внесок у перемогу світла над темрявою, добра над злом. З самого початку повномасштабного вторгнення вона почала в’язати шкарпетки для військовослужбовців. Підсилює її бажання готувати постійні передачі для фронтовиків те, що її рідний дядько (рідний брат мами) теж служить в ЗСУ.

Особливо цінний і зворушливий зворотний зв’язок від воїнів, які пишуть, дякують, вклоняючись патріотизму і високій громадянській позиції дівчини. А почувши інформацію про те, що один із воїнів має 50 розмір взуття і, коли приходить передача від Ані, ніяк не може підібрати собі шкарпеток, рукодільниця зразу ж вирішила цю проблему і, розпакувавши наступну Анину посилку, воїн радів, за словами побратимів, як дитина, його задоволенню не було меж.

Улюбленим заняттям Ані є читання. І знову ж таки, можливо, тому, що всі у сім’ї завжди любили читати все, що тільки можна – книги, газети, журнали. І її з дитинства ніхто не примушував це робити, першу половину дня з дівчинкою був дідусь, другу – бабуся. Книга у всіх завжди була в пошані. Тому й навчилась Аня читати у п’ять років.

А найзаповітнішим бажанням, звісно, як і в багатьох людей, є закінчення війни, щоб над рідним містом було мирне небо, щоб квітнув бузок і не тривожили ракети тихі прилуцькі вечори.

Джерело: газета «Прилуччина + Прилучаночка», Лідія Опанасенко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.