«Ні про що не шкодую»: життєве щастя Надії Медведової

Надія Медведова

Надія Медведова родом з Берилівки. Як і її батьки, нині вже покійні, Петро Іванович та Олександра Тихонівна Шемець. Олександрі з 1932 року народження, Петро – з 1910. Дівчина у 23 роки стала інвалідом – після невдалої операції на нозі ходила з милицями. Але ні це, ні різниця у понад двадцять років не стали на заваді тому, щоб Петро посватався до дівчини, яка запала йому в душу.

– Батько мій пройшов усю війну, мав багато нагород, серед яких і медаль «За взяття Берліна», – згадує Надія Петрівна. – А як повернувся, працював у місцевому колгоспі на різних роботах: був і бригадиром, і трактористом, косив сіно, у коморі віяв зерно, скирдував солому, взимку вивозив гній з корівників. Мама через стан здоров’я на роботу не ходила, весь час присвячувала нам, своїм трьом донькам: мені й сестричкам Тані та Інні. А ще ж господарство величеньке тримали батьки: дві корови, телята, свині, кури.

Жінка розповідає, родина обробляла 50 соток землі. На 20-ти завжди садили картоплю, решта – під грядки та засівали. Тож роботи вистачало і батькам, і дітям. Надія вже після восьмого класу на літніх канікулах ходила підробляти у колгосп на рівні з дорослими. Працювали на сіні, віяли зерно, працювали на льону. А тоді, після важкого трудового дня, ще ж і у клуб на танці бігали. Де ті сили тільки й брались? При згадці про юні роки обличчя жінки ясніє і осявається посмішкою:

– Було, хтось із хлопців, хто на тракторі працював, нас по селу попідбирає, на причеп повсаджує, і їдемо ото такою галасливою юрбою за Сеньківку, до так званого тоді Монументу, – каже вона. – Навіть таким чином, на тракторі, і в Лемешівку гуляти їздили. Хоч і важко уся сільська молодь тоді працювала, але ж і життя веселе у нас було. Вміли й працювати, й відпочивати.

До школи Надія ходила разом з однолітками у Мощенку. А після закінчення десятирічки поступила у чернігівське училище й здобула фах офіціанта. Працювати випало у Городні в популярному на той час ресторані «Жеведа».

– Тоді ж у місті практично більш ніяких таких розважальних закладів не було, – каже Надія Петрівна. – А в ресторані завжди вечорами було людно. Тоді життя у Городні кипіло. Діяла військова частина, тож військові були частими гостями нашого закладу. Особливо у «музичні» дні. Такими були середа і субота та неділя. Була й «жива» музика. Часто співав Анатолій Кобзар. Його виступи були дуже до душі відвідувачам. Я любила спостерігати як люди тут відпочивають, знайомляться і потім навіть пов’язують долі. Та я й сама свого першого чоловіка Толю саме в ресторані й зустріла. Мені було 19, а йому 32 роки.

Однак у ресторані Надія працювала недовго – трохи більше року. Каже, незабаром влаштувалась робітницею на завод «Агат». Причина зрозуміла: офіціанти в ресторані отримували зарплату у 80 карбованців, на заводі ж можна було заробити 200 й більше карбованців на місяць. Молода жінка на підприємстві працювала в’язальницею схемних джгутів. У родині підростало двоє дітей – Ігор та Наташа. Подружжя прожило разом 23 роки, але невблаганна доля розпорядилась жорстоко, забравши у засвіти Анатолія. Отямившись після втрати чоловіка, через деякий час Надія знову вийшла заміж. Але й тут надіям на спільне довге життя не судилося справдитись: Леонід Медведов теж покинув цей світ, залишивши дружину.

– Діти вже дорослі мої, – каже жінка. – Доня Наташа працює у міському ліцеї №1. І син, і донька мене підтримують і допомагають. Але ж у кожного своє життя. Тож я від самотності рятуюсь роботою. Ще коли завод припинив свою діяльність, вдома довго не змогла сидіти. Почула якось від людей, що є місце санітарки у терапевтичному відділенні. І пішла туди. Думала – попрацюю кілька місяців, а там щось інше знайду. Але робота припала до душі. Затягнула. І ось я тут уже 33 роки.

Жінка згадує, що на початку її роботи в лікарні у терапевтичному відділенні, було, на ніч залишалось по 50 і більше чоловік, не рахуючи тих, хто перебував на лікуванні денного стаціонару і на ніч ходив додому. Нині ж, каже, на ніч залишаються 15-20 чоловік.

– І все одно раніше працювати було легше: якось люди були добріші, і діти відповідальніше ставились до своїх батьків, – каже вона. – Зараз, буває, лежать хворі покинуті, їх переводять з відділення у відділення, щоб і підлікувати, і захистити, бо вдома – самотність, часто укупі з холодом і навіть голодом. Їх так жаль, серце крається. Як от так людям на старість доводиться, а ще ж війна…

Надія Петрівна згадує, що у лікарні вона десять років працювала під керівництвом завідуючого відділенням Григорія Пилиповича Бодяка. А нині його очолює Анна Іванівна Ломаковська. Гарні люди, мудрі керівники. А це багато значить для успішної роботи колективу.

– Бувають і важкі зміни, – зізнається жінка. – Інколи аж зітхаєш полегшено, коли така закінчується. Зараз ми працюємо поруч із дитячим відділенням, тож вночі чергуємо і по дітках. Але то у радість. Коли оглядаюсь на прожиту частину життя і питаю себе чи змінила б у ньому щось, якби мала змогу? І розумію, що ні. Я мала щастя. Маю чудових дітей. І в мене є мої пацієнти, до яких спішу щоразу. Є робота, без якої я себе вже не уявляю.

Джерело: "Новини Городнянщини", Алла Мачача

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.