Чернігівський десантник Дмитрій Ященко на першому завданні п’ять днів один тримав оборону в Покровську

Дмитрій Ященко

29-річний Дмитрій Ященко, солдат Збройних сил, десантник, самотужки обороняв п’ять діб позицію в Покровську на Донеччині. Зі зброї спочатку мав лише три гранати та один ріжок на 30 патронів. 24 березня нинішнього року президент присвоїв йому найвище звання «Герой України» з врученням ордена «Золота Зірка».

— Ще в руках «Зірку» не тримав, — каже через місяць Дмитрій. — Вручення від президента Зеленського теж не було. Я ще не усвідомив, як це — бути Героєм України. Перший вихід, і після нього заслужити найвищу нагороду. Які пільги передбачені для Героїв України, не знаю.

Дмитрій з села Мохначі Любецької громади Чернігівського району. Виріс у багатодітній родині. Сестра Ганна живе в Чернігові. Два брати теж воюють.

— Олександр, старший, на війні з 2014 року. Олексій, менший, пішов служити через місяць після мене. Батьки померли, коли ми були ще зовсім малими. Опікувалися бабуся й тітка, — додав Дмитрій. — У Чернігові живе моя дворічна донечка.

Після дев’ятого класу Ященко навчався в Чернігові у двох ліцеях: спочатку в залізничному, у 2022-2025 роках — у будівельному. Робив ремонти у квартирах чернігівців та працював у лісництві у своєму селі.

У будівельному ліцеї знають і пишаються

— Чернігівський професійний будівельний ліцей — це не лише про професії. Це про людей, які вміють не тільки будувати, але і захищати Україну! — каже Євгеній Шевченко, тимчасово виконуючий обов’язки директора будліцею. — Особлива гордість ліцею — Дмитрій Ященко. Ми пишаємося кожним нашим випускником та педагогом, хто сьогодні боронить Україну.

— Скільки воює педагогів з ліцею?

— Три теперішніх і три колишніх, які раніше працювали.

— Як давно служите?

— Не ховався, пройшов військово-лікарську комісію. Оновлював дані кожні три місяці. Був готовий у будь-який момент почати службу.

У вересні 2025 року був у селі, коли туди приїхали військові з обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП). У Чернігів поїхав уже з ними. Уклав контракт та потрапив на базову загальновійськову підготовку. Через довгу бороду хлопці дали позивний Ірландець. Після учебки доєднався до 25-ї окремої повітряно­десантної Січеславської бригади.

Через тиждень після злагодження, 5 грудня торік, відправився на бойове завдання. Поки що то було перше та єдине моє завдання.

З двома побратимами йшли на позицію. Хлопці залишилися, а я повернувся за другою групою, щоб показати дорогу. Так до міста Покровськ ми йшли чотири дні. Подолали 20 кілометрів. А над головою все літало і бахкало. Закріпилися в приватному двоповерховому будинку. Точніше, у його руїнах. Був цілим лише кут хати, за яким я ховався.

На ранок бачимо, два росіянина в цивільному одязі, з автоматами зайшли у двір по воду. За 10 метрів від нас. Я через рацію передаю побратимам. Через кілька хвилин наші дрони стали відпрацьовувати по їхній літній кухні. Два росіянина пішли в мій бік. Я їх знищив.

До мене підійшла наша група з суміжного підрозділу. Зачищали хати від кацапів. В одній з хат по мені прилітає осколкова наступальна граната. Побратими були позаду мене. Не постраждали. Уламок від гранати прилітає мені в перенісся. Хату вдається зачистити, знищили росіянина. Закріплюємося в цій хаті. Пацани кажуть, що в мене на носі кров тече. Намацую рану, а там уламок від гранати. Сам собі й витягнув.

Росіяни ходили навкруги нас групами. По кілька чоловік. 10-15 нам вдалося тоді знищити. Після того росіяни «спалили» нашу засідку. Стали бити по нас.

Переміщаємося втрьох в іншу хату. Гинуть два побратими. На жаль, забрати тіла звідти поки не вдається. Мене сильно контузило. Під завалами будинку залишився автомат. У мене лише три гранати і магазин патронів. Знаходжу кацапський автомат. Радейка (рація. — Авт.) сідає, і я сам на позиції. Коли були живі побратими, тоді ще рахував, що сам ліквідував 14 росіян. Після вже перестав рахувати.

Перемістився в інше місце, командування за допомогою «Мавіків» побачило це. Та дістатися до мене було важко. П’ять днів був без їжі та зв’язку. Їсти майже не хотілося, лише пити.

— А спали де?

— Не спав зовсім.

— День можна не поспати, два дні, три… Усі п’ять днів ви не спали?

— Так, це реально. Так, вирубало. Але постійно сидів на контролі. Здригався від кожного шурхоту. Чув, як поруч бігали мишки. І без зв’язку виходити на вулицю теж було небезпечно.

Уночі на шостий день побратимам вдалося скинути з неба, з дрона посилку вагою до 10 кілограмів. Павербанк, дві півторачки води, цукерки, зарядку на радейку, запасну «шоколадку», — має на увазі запасну батарею. — Сухі супи, які можна запарювати кип’ятком.

— Де в тих умовах брали кип’яток?

— Побратими потурбувалися. Коли прилітає з неба посилка, там є все — мініплитка, газовий балон. Павербанки також у таких умовах — одноразові розхідники. Зарядився і викинув. Бо важко все це тягати на собі. І так екіпірування, яке носиш на собі, щонайменше важить 20 кілограмів.

Вода відразу розійшлася, уранці вже не було. У хаті знаходжу каструлю. Знімаю з себе бронежилет, залишаю автомат, щоб не привертати увагу, і виходжу у двір. Бачу воду у відрі і чую, як до мене звертається росіянин: «Ты с какой бригады?» Я спокійно переливаю воду в каструлю і заходжу знову в хату.

Наступного дня кацапи стали штурмувати будинок, в якому я засів. Вони навіть не зрозуміли, що я там був сам. Перший штурм відбив — магазина патронів майже немає. Другий штурм — став закидати гранатами. Вирішив, що в полон точно не здамся, тому тримав гранату і для себе.

Хата починає горіти. Заходить росіянин, знищив його. Забираю в нього два ріжки до автомата. Третій штурм — вибігаю з хати. Дивлюсь, кацапи за парканом. Встиг заховатися у дровнику. Але знайшли мене і там. Зміг знищити двох росіян. Загалом за три штурми поклав ще десяток кацапів.

Увесь цей бій тривав півтори години. Наші через дрони побачили мій бій і допомогли мені переміститися до суміжного підрозділу. Прострілювали дорогу з неба. Коли дістався до суміжників, штурманули й нашу позицію. Нам прийшов наказ на відкат з позицій. Перемістилися в інше місце. А через два тижні з побратимами вийшли з Покровська.

Командування весь час було зі мною на зв’язку. Після виходу з позицій на ротацію, у кінці лютого, командир подав мене на нагороду. Я в цей час лікувався в госпіталі після кількох контузій.

Зараз виконую бойові завдання за місцем дислокації бригади, теж на покровському напрямку.

Джерело: сайт газети "Вість", Ольга Самсоненко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.