
Покидати рідну землю нестерпно важко, особливо справжнім хліборобам, коли ти впродовж років скраплював її своїм потом, плекав дбайливими руками, відчував її ритм, дихав разом з нею на повні груди весною, коли, паруючи, вона прокидається, і співав колискову зимовою дниною, коли білосніжна ковдра краде очі, а під нею вже чепуриться до зустрічі з березнем королева озима пшениця. Все це було частиною душі і серця родини Дробних з Курахове, що на Донеччині, яке вони вимушені були терміново покинути, втікаючи від війни…Про все це розповів нам нинішній глава немалого сімейства Сергій Миколайович Дробний у селі Дубовий Гай, де родина оселилася після непростих пошуків житла.
ТРИМАЛИСЯ ДО ОСТАННЬОГО
Курахове – адміністративний центр Новоселівської територіальної громади Волноваського району Донецької області, улюблене місто родини Дробних. Жили вони за 15 кілометрів від Курахового, у селі Шевченко, де землю обробляли, худобу доглядали, дітей ростили і почувалися цілком щасливо. Але все це донедавна, поки не ввірвалася у їх життя війна із бомбами та снарядами, із відчаєм. Люди почали втікати з насиджених рідних місць та покидати Курахове, за словами Сергія Миколайовича, раніше, ще у 2023 році, коли обстріли дошкуляли все більше і більше. Щодень з’являлася все нова інформація про те, що та чи інша сім’я знайомих пакує валізи. Такі новини роз’їдали душу. Чули, як били Андріївку, як прилітало у Дачне, яке всього лише 3 кілометри через річку.
— Затим почало вже діставати до нас на ферми і нашу вулицю Молодіжну, — з сумом згадує Сергій Миколайович.
Але родина Дробних трималася до останнього. Просто уявити не можна було, як це покинути все нажите: дім, який будували для себе і дбали про все необхідне в ньому, розраховуючи на комфортне проживання; сільськогосподарську техніку, яку скуповували, дбаючи про сучасні методи обробітку землі; все куплене, що потрібно для механізованого ведення тваринництва, догляду за худобою. Адже війна зовсім не входила у плани працелюбного сімейства, де чи не всі з діда-прадіда були хліборобами або ж тваринниками. Здається, кожен з них з дитинства увібрав любов і відданість до рідної землі і у виборі майбутньої професії не було сумнівів.
Син Сергій завжди спостерігав за роботою батька Миколи Михайловича Дробного – досвідченого комбайнера, який за самовіддану працю і збір високих врожаїв був удостоєний високої нагороди ордена Слави ІІІ ступеню. Підростаючи, юнак твердо вирішив, що буде, як батько, сіяти, вирощувати й збирати. Тому й став трактористом, а потім комбайнером. Мати, земний шлях якої закінчився у 2014–ому, теж все життя працювала простою дояркою. Знаково, що і невістка Валентина у Дробних попалась беручка до роботи, а саме припала їй до душі робота біля корівок, уміла отримувати високі надої та радіти приросту поголів’я молочних порід. Так би й не зустрілись із Сергієм, якби не випадок…
ПОВЕРТАВСЯ СОЛДАТ ДОДОМУ...
Відслуживши строкову в 1978 - ому, повертався восени молодий прикордонник Сергій Дробний додому і не знав, що доля вже старанно виписала йому подальший хід подій. Разом з ним у Вірменії служив земляк із села Олексіївки, що неподалік від Курахове, то ж начальник застави і подбав, за словами Сергія, щоб хлопці разом демобілізувались та й повернулись у рідні краї. Днем пізніше, на запрошення побратима, ставши на військовий облік у Новоселівці, Сергій заїхав на «Уралі» до товариша на свіжину, а потім пішли ввечері до олексіївського клубу на танці. Там і припала до душі йому чарівна дівчина Валентина. Півроку їздив до неї на роботу у мороз і хурделицю на мотоциклі у Попасну Луганської області, де вона працювала. І тільки перед Днем прикордонника, весною, став щасливим нареченим.
Колишнього солдата активно запрошували на роботу у сільське господарство деякі сусідні села, але і в своєму не вистачало знаючих трактористів. А як закінчив Слав’янський технікум механізації сільського господарства, працював і слюсарем, і помічником бригадира, і завідувачем майстернею… Але найповніше розкрився талант хлібороба, коли став комбайнером.
— Потрібно було гроші заробляти, — розповідає Сергій Миколайович, — бо у мене ж згодом народилось троє дітей. 17 сезонів на комбайні «Нива» пролетіло, як мить, не було часу на відпочинок ні теплої пори, ні взимку, коли техніку готувати потрібно до жнивної пори.
«Я ТОБІ ЯК ДАМ ГРУПИ І ЛЕГКОГО ТРУДА, ОН ГОРОД СОХНЕ…»
— Всі працювали у сім’ї, як кажуть, в поті чола: ми з батьком в полі чи в майстерні, мати з Валею на фермі, пізніше дружину возили з місцевими доярками в сусідній колгосп, — згадує Сергій Миколайович. — Але здоров’я у мене стало підводити, і в 2007 році прихватило так, що лікарі рекомендували переходити на легшу працю, покинути комбайна та на групу оформлятися. А мати вдома сказала, що я тобі як дам групи, де він той легкий труд, он город сохне…
З тих пір почали працювати вдома. Були тяжкі дев’яності, коли заробітну плату почали видавати пшеницею та іншими продуктами, але наша сім’я разом у 2000 – ому році склала деякі заробітки та купила доїльний апарат, вирішила працювати на себе, — згадує господар.
За словами працелюбів, все встигалось, все робилось, адже молодшими були й завзятішими.
— День без відпочинку, а вночі потрібно город поливати, (переключали електрику на енергозберігаючий режим), вранці і до трактора, і до худоби, і земля любить все вчасно, — лине спогадами у рідний край Сергій Миколайович.
— А ще у деякі дні в церкву потрібно завітати, бо вірю у Господа Бога, який спасав мене неодноразово, коли за кермом раптово відключався, втрачаючи свідомість. Часто возили молоко в місто, було після повномасштабного вторгнення росіян доводилося виїжджати рано, навіть у комендантську годину. Роздам хлопцям на блокпостах такі стрічки з церкви з молитвами, щоб їх беріг Всевишній, а ще печива привезу до чаю, а вони посварять мене, щоб не їздив так рано.
ПОКИНУТИ ВСЕ ТА ТЕРМІНОВО ВИЇХАТИ. ТАКОЮ БУЛА ОСТАТОЧНА ВИМОГА ДІТЕЙ ТА ОНУКА
З кожним днем війна робила життя все нестерпнішим. За батьків, сестру Маргариту, дідуся Миколу та бабусю Клавдію почали дуже турбуватися син Олексій з Дніпра, дочка Вікторія із зятем, які живуть у Києві, та дорослий онук. Вони, розумівши реальну небезпеку, просто вимагали від родичів покинути рідні місця. У відповідь на те, що непросто знайти транспорт, онук перейнявся цією проблемою та й допоміг частково у її вирішенні, та й Сергій Миколайович був змушений купити довгий причеп до своєї машини.
Сергій Миколайович з дружиною Валею повинні були зібрати батька Миколу Михайловича, якому під дев’яносто років, 87-річну хвору лежачу тещу Клавдію Іванівну. А також сестру Маргариту. А ще було прохання від рідного хворого дядька не залишати його і забрати з собою.
— Я згоден і половину коштів оплатити за хату, як десь купуватимете, тільки візьміть, — просив старий чоловік родину Дробних.
Довго вивчати простори інтернету щодо кращих місць для переселення не було часу, тому, навантажившись «по зав’язку», рушили по деяких підказках, на Черкащину. Приїхавши в одне із сіл, були неприємно вражені побаченим їм запропонували в заростях хату, яка зовсім не придатна для проживання. Першим запротестував рідний дядько: «Вези мене, Сергію, назад в Курахове, я вже нічого не хочу», — категорично заявив він.
— На зворотному шляху не обійшлося без пригод, — каже Сергій Миколайович, — теща Клавдія Іванівна дуже захворіла і ми вимушені були помістити її в лікарню, де три дні біля неї пробула і дружина Валентина. Найстарші, батько з дядьком, у хостелі перебували, а я – в машині.
Коли повернулися додому, ми не переставали активно всією сім’єю шукати місце подалі від війни. Згодом переїхали в Хорольський район, купили хату.
— Визвавши сина з Дніпра, я все перевозив самостійно, зробив 9 ходок з Курахового, пам’ятаю під Покровськом настигла комендантська година: «Діду, куди ви ломитесь», — сварили хлопці на блокпосту. В дорозі з кожним разом почали активніше крутитись дрони, небезпека підстерігала щомиті. Тому, що зміг перевезти, перевіз, а багато чого цінного й залишилось. Встиг здати корівчину, але дуже шкода мотоцикла «Урал»…
Як приїхав останній раз в Курахове за майном, земляки вже не казали про те, що, може, сюди не дійдуть, а вже активно почали збиратися на виїзд, розпитували, як зв’язатися з волонтерами і дуже дякували мені за надані номери телефонів.
Тут, в селі під Хоролом, куплена хата була без будь-яких побутових умов.
— Ви до нас переїжджаєте і війну за собою везете, — гірко жартували місцеві.
— Господар, який проживав у Кременчузі, запевнив, що документи на господарство в порядку і він скоро їх привезе. Ми планували пробурити свердловину, щоб була вода, кинулись прибирати-вичищати, бо перед нами жила сім’я з Краматорська, які мали 5 собак. Конвектори познімані, подвір’я в заростях клена, пацюки бігають, але це нас не лякало. Вже й часнику, і цибулі насадили.
А коли через 6 місяців виявилось, що документи на хату, ймовірно, відсутні, наш ентузіазм зник, адже були навчені досвідом наших знайомих, які купили домогосподарство біля Решетилівки, все обладнали, а згодом, в міру обставин, виявилось все не їхнім. Тому, як не прикро, почали думати, як бути далі.
ПОЧУЛИ, ЩО НА ЧЕРНІГІВЩИНІ ДЕШЕВШІ ХАТИ І УМОВИ КРАЩІ
— Почали шукати житло по інтернету. Об’їздили чи не всю Полтавщину, приглянулось господарство недалеко від Сумської області, де і хата, і водопровід, і сараї, але ж небезпека там теж немала. Почули, що на Чернігівщині хати, нібито, дешевші. За допомогою волонтерів почали збиратися виїжджати, повернули сплачені кошти за хату під Хоролом, знайшли місце для нинішнього житла у Прилуцькому районі. Так ми приїхали у Дубовий Гай.
Якось зразу відчулось, що саме тут будемо жити. Нас привітно зустрів староста села В’ячеслав Іванович Грязний, який показав ймовірне наше житло, познайомив з господинею. І хоч у цій оселі 8 років проживала старенька бабуся і роботи не бракувало, місце нам сподобалось, з водою і господарськими прибудовами. Ми дуже поспішали, щоб встигнути город посадити, бо вже весна вступила у свої права.
Невдовзі й донька Маргарита попросила приїхати і забрати її в Дубовий Гай, бо їй так і не вдалося виїхати з рідних місць, а жити там більше було неможливо. От тільки рідний дядько побажав доживати віку у Будинку для літніх людей під Хоролом, звідки часто телефонував і розповідав про створені чудові умови життя, окрему кімнату з телевізором і чотириразове харчування. Та 6 січня, саме у Святвечір, його земний шлях закінчився, — говорить Сергій Миколайович.
ДІМ – ПОВНА ЧАША
На початку квітня минув рік, як родина Дробних поселилась у Дубовому Гаї. Нині їх оселя, як мовиться, – повна чаша. Адже їх працьовитим рукам все підвладно. Маючи невелику земельну ділянку у 4 сотки, надбали всілякої всячини: різноманітні овочі, кукурудза, кавуни, дині…
— Приїздили зять із донькою, то ми всього їм навантажили в столицю, — із задоволенням повідомляє батько. — У нас і зять, і онук - військовослужбовці, останній нещодавно одружився.
Приїздив син у відпустку, то привіз нам кухню, яку склав тут, на місці - з гордістю ділиться він. А ще Сергій Миколайович неабиякий пасічник, от тільки прикро, що при переїздах розпорошив свою пасіку і нині має лише 1 бджолиний вулик. Все ж сім’я має змогу смакувати справжнім медом.
Дружина Валентина пече найсмачніший хліб, пахощі від якого розносяться на всю вулицю, наводить лад у будинку. У кімнатах затишно й красиво, немов у віночку. Вона з любов’ю доглядає свою хвору вісімдесятисемирічну лежачу маму.
А старійшина роду, Микола Михайлович, якому в січні нинішнього року виповнився 91 рік, охоче ділиться із сином життєвим досвідом і дуже часто, незважаючи на вік, просить сина повезти на рибалку, адже він у минулому не тільки передовий комбайнер, а й понині затятий рибалка. От тільки наживку на вудочку ще сам чіпляє, а рибину вже син Сергій витягує.
— Тато і в свята, і в будень просить повезти його до водойми, а я питаю про те, хто ж діло буде робити, — посміхається син. — Та я, дивлячись на нього, вже і сам пристрастився до риболовлі, от тільки чомусь в цих краях риба не клює. Ми вже побували з ним і в Яблунівці, і в Білошапках…
Всім задоволені, все подобається родині Дробних на Прилуччині, бо, за їх словами, тут люди добріші. От тільки дуже часто згадуються рідні краї, де народились і прожили більшу частину свого життя.
— Часто стривожений батько серед ночі схоплюється, бо наснилось, що сіно потрібно терміново згребти, бо гроза насувається, корову й теля напоїти, трактора відремонтувати. Я покроплю його тихо свяченою водою та й заспокоїться, — з любов’ю розповідає син.
— Та я теж не можу спокійно дивитись в інтернеті, що ракета в Курахово влучила і рознесла сусідову хату, у нас пошкоджено сараї, ворота й огорожу віднесло далеко, погоріли пам’ятники, наші красуні-голубі ялинки, пошкоджено електростанцію, розбиті двоповерхові будинки… Прикро, що в сусідній Андріївці вщент зруйнований храм, радує, що наш курахівський, який побудував священик, поки що здебільшого вцілів, але чув, що у підвалах сидять люди без води і електрики. Тут ми подавали документи на пошкоджене майно, але відповідь одна, що воно знаходиться на окупованій території. А тим, хто подав раніше, відшкодування отримали. Тут ми теж не отримуємо виплат, як внутрішньо переміщені особи, через те, що купили своє житло. А гуманітарну допомогу на тата і тещу видали, — розповідає Сергій Миколайович.
Цьогорічна весна вже дарує родині Дробних весняну посмішку, вселяючи надію, що зовсім скоро все неодмінно має змінитись.
— Я впевнений, що 15 серпня, саме на Успіння Святої Богородиці, закінчиться війна, — стверджує Сергій Дробний, посилаючись на свої, тільки йому відомі прикмети.
Стояв на ганку, помахом руки привітав журавлів, які вже повернулись в Україну. Мабуть, і в Курахове вже прилетіли. Та чи принесуть добро і мир в наш багатостраждальний край?
Джерело: «Прилуччина + Прилучаночка», Лідія Опанасенко
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: війна, переселенці, Прилуччина, Чернігівщина, сільське життя, сила родини