ДНК підтвердило загибель. Та Ярослава Кортун вірить, що її Дмитро живий

Ярослава Кортун з портретом Дмитра Наумова

— Татко приїде і не впізнає тебе, — гладить по голівці трирічного сина 39-річна Ярослава Кортун, чернігівка — Артемко — копія татка, навіть вушко стирчить, як у нього.

Безвісти зник біля Невельського

30 березня на міському кладовищі «Яцево» поховали рештки тіла 28-річного Дмитра Наумова, чернігівця. Однак рідня вірить, що чоловік і досі живий. У полоні.

— Діма був плиточником. Клав плитку на Красній площі та біля «Дитячого світу». А потім працював пакувальником на підприємстві «Рига-хліб». Коли почалося російське вторгнення, я була вагітна. На другому місяці, — розповідає Ярослава, цивільна дружина, медсестра обласної лікарні. — Діма зник на два дні, прийшов уже з автоматом. Сказав, буде захищати місто. Потрапив у 119-ту окрему бригаду територіальної оборони. 166-й баталь­йон. Стояв з іншими хлопцями на Старій Подусівці, неподалік з домом. Охороняв залізницю.

Потім Діма уклав контракт. Продовжив служити. Провоював понад два роки. Був в області. У жовтні 2022 року народився синочок Артемко. Одружитися не встигли. Казав, приїде у відпустку і розпишемося. Сина Діма записав на себе.

Потім бригаду Дмитра відправили на Сумщину. Був там три місяці. А звідти вже — на Донеччину, на покровський напрямок. Тоді ж його перевели у 59-ту окрему штурмову бригаду. Воював біля Красногорівки.

В останніх повідомленнях писав: «Тут пекло. Земля горить. Ти бережись з сином». 24 червня 2024 року о 15.04 ще змогла додзвонитися. Діма сказав: «Не знаю, чи виживу». Через кілька днів його матері Людмилі Борисівні принесли повідомлення, що з 25 червня Діма безвісти зниклий. Біля Невельського на Донеччині. Артемчику було півтора року.



Дмитро Наумов з сином Артемом

«Я його знаю. Рижий, Рудік. Вухо торчком»

— На похорони приїхали побратими чоловіка, — продовжує Ярослава. — Казали, після бою Діма рацією передав, що він тяжко поранений у руку і ногу, а двоє загиблі. Що повзе кудись. Розповів, що вдома його чекає кохана жінка і ведмежатко. Так він називав синочка. Потім зв’язок обірвався. Наступного дня піднімали дрони, але ні живих, ні мертвих не було видно.

Свекор звертався до ворожок. Чотири різні сказали: «Живий, шукайте». П’ята пообіцяла, що повернеться додому. Можливо, у травні чи під час великого обміну полонених. Також говорила, що в нього проблеми з рукою та ногою.

Два роки я з фото Дмитра ходила на обміни до чернігівської лікарні. Наших звільнених привозять спочатку туди. Показувала фото вже колишнім полоненим. Чекала хоч якоїсь звісточки. Шукала інформацію у фейсбуку та в російських телеграм-каналах, куди кацапи викладають фото та відео полонених. Переглядала списки повернутих додому військових і кілька разів там знаходила однофамільців. Дмитро Наумов, але з іншими по батькові.

6 березня цього року був обмін, я знову підійшла до звільнених з полону. Взяла портрет Діми. Двоє мені кивають і кажуть, що інший допоможе. Підходжу до нього, сказала лише: «Наумов Дмитро Борисович, 1997 рік народження, 119-та бригада. Перевели в 59-ту бригаду. Бачили чи щось чули про нього?»

Чоловік відповідає: «Я його знаю. Рижий, Рудік. Вухо торчком».

У мене з рук випало фото. Я розгубилася, емоції переповнювали. Земля уходила з-під ніг. На фото Діма в шапці, волосся та вух не видно. Він, справді, рудоволосий. Рижим його між собою побратими називали. І той чоловік сказав: «Позивний Рудік». Я нікому такого не говорила. Встигла його обійняти. Наче розповів, що його звати Сергій, він з Харкова і теж з 59-ї бригади. Наостанок Сергій мені сказав: «Не плач. Чекай його. Він у важкому стані і скоро повернеться додому». Перепитала: «Ви не помиляєтеся?» Відповів: «Ні. Ми з ним поруч сиділи в колонії в Башкирії». (Республіка Башкортостан. — Авт.).

Поховали кістки з руки та ноги

— Я була на сьомому небі від щастя, — каже Ярослава. — Дзвонила матері, подругам. Раділа, що мій Дімка живий. Звернулася наступного дня до волонтерів. Вони кажуть: «Можливо, той чоловік все-таки помилився». Мовляв, після полону військові повертаються знесилені і змучені. Я згодна з цим. Але ж Сергій сам мені назвав позивний Діми. Звідки він знав?

А через тиждень, 13 березня, мені телефонує слідча зі Львова. Каже, що є збіг за ДНК на 99,999 відсотка. Аналізи брали в матері Діми та в Артема. У документах написано, що рештки тіла повернули в рамках репатріації «1000 на 1000 тіл» у грудні 2024 року. Взяли в роботу в березні 2025 року. Тобто рівно рік робили всі процедури.

Сказали, що на експертизі була лише частина руки — від ліктя і нижче. Відкрили пакет і показали. Було видно обгорілу променеву кістку руки. Також обвуглені кістки, можливо, стопи і стегна. Ми поклали їх у труну. Так і поховали. Але ж хребта та черепа немає. Припускаю, що втратив кінцівки.

Діма мені сниться майже щоночі. Наче стукає у вікно і просить: «Врятуй мене». З його фото я завжди лягаю спати. Читаю молитви. Сниться з довгою бородою. Мати каже, це до дороги додому.

На Великдень анонсують великий обмін. Буду так само ходити з фото і розпитувати про Діму.

Ми з синочком дуже чекаємо повернення нашого чоловіка та татка додому. Мрію, як поїдемо разом на кладовище і приберемо з могили його портрет.

На похорони прийшов 58-річний Олег Сімончук, батько Дмитра. Теж вірить, що син живий і повернеться додому. Розповів, що коли розійшовся з матір’ю Діми, не знав, що та вагітна. Жінка дала сину своє прізвище та по батькові. Мати Дмитра живе в Чернігові.

Джерело: сайт газети "Вість", Ольга Самсоненко, фото авторки

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.