Валентина Давидова живе в селі на Чернігівщині, де залишилось 2 хати

Валентина Давидова

У вівторок, 17 лютого, двері редакції відчинила літня жіночка з паличкою в руках. Присіла на стілець і почала свою розповідь.

Село на дві хати

В гості до «маяківців» завітала Валентина Давидова з малесенького села Озереди Брецького старостинського округу. На жаль, не радістю поділитися прийшла 77-річна жінка, а розповісти про непросте життя на схилі літ. — В Озередах нині лише дві жилі хати, — каже вона, — наша з дідом і багатодітної родини з чотирма дітьми. Колись жило село повноцінним життям, а тепер — доживає…

Валентина Федорівна каже, що останнім часом дуже важко їм із 77-річним чоловіком, упав він і зламав шийку стегна. Дякуючи доньці, що працює за кордоном, два місяці тому зробили йому операцію, тепер пересувається з ходунками. Всі турботи по господарству — на господині. Того дня, 17 лютого, чоловіку треба було їхати в лікарню. В подружжя є легковий автомобіль. Чоловік хоч і кволий, та за кермо сідає.

— Зранку виходжу надвір, а дорога не прочищена. А саме снігу навалило. Що робити? Взяла лопату й давай розгрібати. Хата наша метрів за сто до дороги — стомилася дуже. Та якось вибралися на трасу. Поїхали на Бреч, бо звідти хороша дорога до Корюківки. Зупинилися біля старостату, хотіла з нашою старостою Іриною Гончаренко поговорити, та її саме не було.

Я не можу сказати, що про село влада зовсім забула. Ні. І дороги чистяться, проте не завжди вчасно. Хотіла нагадати про нас, бо часом чекати, поки приберуть сніг, просто не можемо. І сьогодні був саме той випадок. Бо треба було їхати в лікарю обов’язково. А ще мобільну бригаду з Центру надання соціальних послуг чекали — ми їх щотижня замовляємо, щоби води навозили.

Річ у тім, що колодязь біля нашого будинку майже порожній, а в кінці села — є повний. Приїжджають соцпрацівники, привезуть нам чотири пляшки та чотири бідони, й на тиждень вистачає. Платимо за один приїзд 100 гривень. Отож заїхала в Центр, кажу — приїдьте, бо вода закінчилась. А вони питають, чи почищена дорога. Кажу, що ні. Вони й відмовилися їхати. А нам же вода потрібна! Тому так розхвилювалася, що й у редакцію прийшла. Хочу, щоб про нас не забували…

Про життя

Валентина та Федір Давидови поєднали свої долі не в молодому віці, а вже після невдалого досвіду сімейного життя. У чоловіка четверо дітей від першого шлюбу, але всі дуже далеко. У жінки — донька за кордоном, син в Одесі — далекобійник. Теж не наїздяться. Спільних дітей немає. Тому самим собі треба раду давати.

Жінка тривалий час на фабриці техпаперів трудилася, жила в Корюківці. Та вже багато літ мешкають із чоловіком в Озередах. Донедавна в цьому селі була ще одна родина: чоловік і дружина, по сусідству жили. Тоді можна було його попросити щось допомогти стареньким. Але пішов на війну чоловік, дружина ж до дітей у Савинки перебралася.

— Ми не полишені сам на сам з нашою старістю. Дякуємо за це Центру надання соціальних послуг. Ходить до нас раз у тиждень, у середу, «сестра милосердя» з Гуринівки. Поприбирає, дров наносить. Коли більше роботи назбирається, то викликаємо мобільну бригаду з Центру. Це вагома підтримка для стареньких людей. Живемо, як уже виходить, але й просимо не забувати про нас. Хоч і дві родини на село, та все ж живе воно, не вмерло…

Післяслово

Дорогу в Озередах почистили того ж дня. До речі, цим шляхом має опікуватися дорвідділ, але… турботи про нього лягли на старостат. То КП «Благоустрій» надає трактор, то місцеве підприємство підставляє плече. Так і живе-виживає малесеньке українське село пори війну та інші негаразди.

Джерело: газета «Маяк», Ірина Гайова, фото авторки

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.