Оксана Ярмак чекала чоловіка з російського полону 4 роки

Дмитро Ярмак

5 лютого, у четвер, відбувся перший у цьому році обмін полонених. Додому повернулися 157 військових. Серед них і 47-річний Дмитро Ярмак. Нацгвардієць потрапив у полон на Чорнобильській АЕС 24 лютого, чотири роки тому.

Зустрічали Дмитра: 47-річна Оксана, дружина, 19-річна Кіра, донька від першого шлюбу, дев’ятирічна Софійка, Ольга Миколаївна, мати, та Ніна Матвієнко, теща. Нацгвардійці, які вже повернулися з полону, рідні, які ще чекають.

— Був у виправній колонії №1. Це в Тульській області, у місті Донський, — каже Дмитро про колонію, де був майже три роки. — Перший рік сидів у СІЗО №2 в Брянській області, у місті Новозибків (65 кілометрів від українського кордону. — Авт.).

У перший рік усі, хто там був, дуже схудли. А потім шлунки звикли до маленької кількості їжі. Нового нічого не скажу, — говорить про ставлення до себе в колонії. — Ми для них вороги.

— Коли зрозуміли, що їдете додому?

— 4 лютого. Зранку зайшли в камеру: «З речами на вихід». Ніхто не попереджає, що їдемо додому. Подумав: переводять в іншу камеру. А коли сказали: «Зубну пасту, мило залишаєш», одразу зрозумів: на обмін. Вивели з камери, роздягнувся до трусів. Сфотографували. Написав розписку, що не маю до них претензій.

Повели в кімнату, дали речі перевдягнутися. Тоді вже точно знав, що повертаюся додому. Погодували обідом. Він у нас з 11.30 до 14.00. Завантажили в автозак. Зав’язали очі, руки. Привезли в ангар, чув звук літаків. Посадили в літак. Коли борт приземлився, дали команду зрізати з рук скотч, дозволили його зняти з очей. Побачив «швидкі» з білоруськими номерами. Нас везли автобусами. Тоді вже зрозумів, що ми в Гомельській області.

Зараз на реабілітації, — говоримо 10 лютого ввечері. — Передивляємося фотографії тих, хто зник безвісти, полонених. Можливо, хтось когось впізнає. До мене можуть приїхати рідні. Є кімнати. Рідні можуть пожити два-три дні.

— 40 хвилин вдалося поговорити з чоловіком, — радіє Оксана Ярмак, дружина. — Чекала майже чотири роки. Ще б більше простояла на морозі. Це того вартувало. Софійка трохи змерзла. Я дивилася на чоловіка і не могла надивитися. Ми його навкруги обійшли. Він щось казав, а ми дивилися на нього великими очима.

Здалося, що не схуд. За характером такий, що не зізнається. Та і ми питати не будемо.

За весь час, доки Діма був у полоні, отримали від нього три листи. З запізненням. Запитував, як у нас закінчився перший клас. А Софійка вже в третьому.

Про обмін знала, — описує день 5 лютого. — Усі месенджери були відкриті. Чекала повідомлення. Кожен обмін для мене був, як мінісмерть. Коли чекаєш, а твого нема. Хоча радіємо за всіх, хто повернувся. Бачу, ніхто з дівчат не пише. Певно, у цьому обміні наших не буде.

Тільки відклала телефон, прийшло смс: «Вітаємо, звільнений з полону». Спершу не зрозуміла. Чи звільнений, чи не звільнений. Ще раз перечитала… Звільнений! Усі зібралися, одразу поїхали. Мати Діми добиралася з ЗАЗу, ми — з Олександрівки.

Ми з Дімою були однокласниками. До третього класу разом вчилися у школі №27. А потім вони переїхали в інший район Чернігова.

— Як усе почалося між вами?

— На зустрічі однокласників. Я не хотіла йти, але мене дівчата забрали. Дімі на роботу треба було. Але теж вирішив піти. Разом з 2014 року.

Того дня наших удома чекали з 13.00. На вулиці був мороз сім градусів. Через сильний вітер відчувалось, як мінус 15. Грітися заходили в намет, що розгорнули для зустрічаючих. Були чай, кава і цукерки. У рукавички, у взуття вкладали одноразові грілки. Тепло тримають до восьми годин. Автобуси з військовими приїхали о 17.00.

Додому повернувся 30-річний Віктор Мовчан, морський піхотинець. У полон потрапив у Маріуполі майже чотири роки тому.

А також 37-річний Іван Роман, родом з Залізного Мосту на Семенівщині. Служив у 72-й бригаді, потрапив у полон у Павлівці, під Вугледаром, восени 2022 року. Батьки у 2024 році переїхали до Чернігова. Його зустрічав батько, теж Іван Роман. Батько разом з дружиною Галиною Богданівною приходили на кожен обмін.

49-річний Віталій Шпитальний з Борзни. Прикордонник 105-го загону. Потрапив у полон на Донеччині в травні 2024 року. До цього три дні сам тримав позицію. Воду і їжу побратими скидали з дронів. У полон потрапив під час російського штурму.

Джерело: сайт газети "Вість", Юлія Семенець

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.