Дарія Бутко: у 23 очолила сільський будинок культури і довела, що молодий вік – це ресурс, а не перешкода

Дарія Бутко

У 23 роки Дарія Бутко стала керівницею сільського будинку культури в рідному селі Гмирянка на Чернігівщині. Для багатьох це могло б здаватися викликом: молодий вік, велика відповідальність, десятки завдань щодня. Проте для Дарії це – не перешкода, а ресурс. Вона поєднує творчість і організаційний талант, робить усе власноруч і надихає своєю енергією односельців, від дітей до дорослих, зберігаючи українську культуру та підтримуючи ЗСУ через благодійні концерти.

У цьому матеріалі ми розпитали Дарію Бутко про її роботу, щоденні виклики, моменти, які надихають, і про те, як молода керівниця поєднує творчість із відповідальністю, розвиваючи рідне село через культуру.

– Скільки вам років? Звідки ви родом? Де ви зараз навчаєтеся або навчалися?
– Мені 24. Я народилася та виросла в селі Гмирянка Прилуцького району Чернігівської області. Тут тепер і працюю. Після школи навчалася в Київському університеті культури на дизайнера одягу. Ще в школі вибирала між двома професіями – співачка чи дизайнер. На дизайнера вивчилася, а моя робота пов’язана з музикою.

– Як у вашому житті з’явився будинок культури?
– Ще з чотирьох років люблю співати. Кажуть, це у мене від бабусі, яка теж співала в клубі Гмирянки. Співала вдома на домашніх концертах під караоке, потім на всіх шкільних концертах, а згодом мене почали запрошувати на святкові концерти в будинку культури. Уже років десять беру активну участь у житті Гмирянського СБК: співала в хорі, навчалася грі на барабанах. Від усього, що пропонували, не відмовлялася. Також брала участь у творчих роботах районного будинку культури, тому вже знала свою майбутню начальницю Марину Вітик і працівників відділу культури і туризму.

– Коли ви очолили заклад? Що було найскладнішим у перші місяці?
– Одного дня мені зателефонувала тодішня директорка клубу і сказала: «Я звільняюсь, хочу запропонувати тобі піти на посаду директора, я тобі все розкажу, там нічого складного, тим паче, ти вже багато знаєш про життя клубу». Я довго не думала, треба мені це чи ні. Не було страшно, бо я вже всіх знала. Взяла участь у творчому конкурсі – і в листопаді 2024 року прийшла в клуб уже як керівниця. Особливо вдячна минулій директорці Юлії Шуст і начальниці відділу культури Марині Вітик, що повірили в мене та довірили будинок культури.



Найскладніше в перші місяці – одразу організовувати тематичні заходи: День Гідності і Свободи, День пам’яті жертв Голодомору, відкриття Алеї загиблих Героїв. Через місяць треба було проводити свій перший святковий концерт. Не було часу поступово вливатись у роботу – треба було діяти відразу, а я завжди прискіплива до того, що роблю, тож усе прагнула виконати максимально добре.

– Чи доводилося вам доводити, що молодий вік – не мінус, а ресурс?
– Так, часто у закладах побутує думка: якщо ти молодший, тебе намагаються переробити під себе, порівняти з кимось. Старші люди намагаються довести, що ти занадто молодий і не розумієш, як краще. Я теж відчула це на собі. Але моє близьке оточення знало ще з університету, що мені вистачає творчості та креативу, і ніхто не міг сумніватися, що ця робота для мене.

– Що входить у вашу щоденну роботу, але залишається «за кадром»?
– Усі керівники будинків культури погодяться: «і швець, і жнець, і на дуду грець». Керівник – це не лише керувати людьми, а здебільшого робити все самостійно. Завідувач сільського клубу – це і електрик, і рефері, і прибиральник, і сценарист, і декоратор, і співак, і будівельник, і вихователь.

Коли менше заходів, прибираємо територію, облаштовуємо ремонт власними руками, створюємо затишок. Усі декорації для вікон, сцени роблю сама, часто працюю вихідними. На вихідних – вечори відпочинку для молоді: граємо, розбираємо конфлікти, приділяємо увагу кожному. Перед концертами – ще більше роботи: знайти і створити репертуар, домовитися з учасниками, написати сценарій, підлаштувати репетиції під графіки роботи учасників, створити фотозони.

– Який момент у цій роботі став для вас підтвердженням, що ви на своєму місці?
– Не один конкретний момент. Після кожної викладеної в інтернет відеороботи читаю коментарі задоволених людей – тоді розумію, що це надихає на більше. До концерту готуємося місяць, бувають ситуації, коли все йде не за планом, але береш себе в руки й думаєш: «Зможу, люди чекають». Найбільшим подарунком є слова вдячності й захоплення від глядачів.



– Для кого сьогодні, на вашу думку, має працювати будинок культури?
– У теперішніх умовах будинок культури працює для всіх жителів села. Молоді ніде проводити вихідні, СБК – це єдине місце. Дорослі завжди приходять на концерти, цікавляться, що планується. До нас приїздять гості, які хочуть виступити, і з захватом діляться: «Публіка у вас неймовірна». Для людей це єдина забавка в селі. Ми даємо змогу відволіктися від щоденної рутини, а наші благодійні концерти допомагають ЗСУ і показують українське.

– Яку головну мету ви ставите перед собою як керівниця?
– Музика і пісня завжди допомагали у скрутну хвилину. І зараз це важливо. Ми проводимо благодійні концерти, але мрію, що скоро організуємо концерт під мирним небом України. Зараз наближаємо перемогу разом. Допоки лунає українська пісня – існуємо ми, українці.

Джерело: сайт "Челайн", Таліна Тарасенко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.