«Хто, якщо не ми»: пам'яті захисника з Березни, якому назавжди 45

Олег Бурковський

Він знав ціну землі бо обробляв її власними руками, відчуваючи під долонями шорсткість грудки й тепло весняної ріллі. Знав ціну хліба бо не раз бачив, як із зернини народжується життя, і ділився останнім, коли Інші мовчки берегли запаси. Знав ціну свободи - бо пішов її боронити без гучних слів, без пафосу, без пошуку виправдань. Просто тому, що інакше не міг.

Олег Бурковський прожив життя, у якому не було випадкових рішень. Кожен його крок визрівав так, як достигає колос під сонцем: поволі, відповідально, невідворотно. У кожному виборі - турбота про родину, про громаду, про Україну. Він загинув 6 січня 2025 року, виконуючи бойове завдання. Але його шлях не обірвався того зимового дня він продовжився в людській пам'яті, у справах, які постали після нього, у прикладі для інших.

КОРІННЯ, З ЯКОГО ВИРОСТАЄ ХАРАКТЕР

Олег Бурковський народився 5 травня 1979 року в селищі Березна у простій і працьовитій родині: батько Федір Іванович працював у колгоспі, мати Олена Василівна виховувала малюків у дитячому садку. Змалку він бачив, що життя — це щоденна праця, що повага до людей і до своєї справи не потребує зайвих слів.

Берегинею роду Олег вважав свою бабусю Поліну Павлівну, про яку дуже піклувався. Вона майже все життя пропрацювала на пекарні в Березній.

У цій атмосфері взаємопідтримки й відповідальності формувався його характер: врівноважений, наполегливий, внутрішньо сильний. Він не був конфліктним, але вмів відстояти свою позицію. Не шукав легких шляхів, але впевнено йшов обраним.

Навчався спочатку у місцевій неповній середній школі, згодом у Березнянській середній. Учителям він запам'ятався спокійним, уважним учнем, який ніколи не уникав завдань. Він не прагнув бути першим у списках, але завжди був серед тих, на кого можна було покластися.

Фах зварювальника здобув у Сновському вищому професійному училищі лісового господарства. Після навчання працював за спеціальністю на будівництві, поступово опановуючи суміжні професії. Не цурався жодної роботи, бо розумів, що саме праця дає людині опору й гідність.

СІМ'Я І ЗЕМЛЯ — ЙОГО ТИХИЙ ТИЛ

Створивши сім'ю, Олег присвятив себе фермерству та вихованню дітей. Разом із дружиною Олею вони виховували двох дітей: доньку Каріну та сина Олексія. Рідні згадують його як уважного чоловіка й турботливого батька. Він умів вислухати, порадити, підтримати. Не нав'язував рішень, показував прикладом. Його любов була стриманою, але глибокою. Надійною.

Земля для нього була не просто джерелом доходу. Вона була продовженням родинної традиції, справою честі, простором відповідальності перед майбутніми поколіннями.

Він працював багато, але завжди знаходив час для дітей, для розмов, порад, підтримки. Олег умів працювати з технікою, самотужки ремонтував її, удосконалював господарство. Любив порядок і на подвір’ї, і в роботі, і в думках. Будував плани, розмірковував про розвиток, хотів, щоб Березна жила й розвивалася, щоб його діти росли у впевненості й свободі.

Каріна Бурковська згадує батька як людину стриману, але дуже глибоку у своїй любові:
— Тато не був із тих, хто багато говорить. Але він завжди був поруч. Я знала: якщо щось станеться — він перший стане на мій захист.

Дівчина розповідає, що батько вчив їх із братом не боятися труднощів, поважати працю і любити землю:
— Він казав, що людина має мати коріння. І що без любові до своєї землі немає майбутнього.

Олег же покладав великі надії на своїх дітей. Зокрема на доньку. Каріна зараз навчається у Лондонському університеті, де опановує міжнародні відносини. А 16-річний Олексій так само, як тато, добре розбирається у техніці.



ГРОМАДА ЯК ПРОДОВЖЕННЯ РОДИНИ

Активна громадянська позиція для Олега Бурковського була не обов'язком, а внутрішньою потребою. У 2018 році він заснував і очолив громадську організацію «Наша майбутня Березна», а згодом став депутатом Березнянської селищної ради.

Березна йому боліла так, як болить власний дім. Він прагнув розвитку громади, шукав можливість для інвестицій, відстоював інтереси людей. Узимку міг сам сісти за кермо трактора, щоб розчистити дороги після снігопаду. Допомагав людям не заради статусу чи звітів — просто тому, що так вважав правильним, адже люди мають виїхати до лікаря, дістатися роботи, відвезти дітей до школи.

Він був із тих, хто не перекладає відповідальність, а бере її на себе.

ЛЮТИЙ 2022-ГО: КОЛИ СТРАХ ПОСТУПАЄТЬСЯ ДІЯМ

Повномасштабне вторгнення Олег Бурковський зустрів без паніки, але з чітким розумінням: треба діяти. Коли Чернігів опинився в облозі, а Березна була фактично відрізана від транспортного сполучення, він почав вивозити людей власним транспортом. Ризикуючи, повертався знову і знову.

Коли спорожніли полиці магазинів, а хліб став дефіцитом, Олег віддав значну частину своєї посівної пшениці, щоб у селищі могли молоти борошно і пекти хліб. Шукав прес для виготовлення олії, допомагав налагоджувати постачання продуктів, організовував переправу харчів до обложеного Чернігова.

Ольга Бурковська згадує:
— Коли почалося повномасштабне вторгнення, то Олег зумів не лише самоорганізуватися, а й змусив нас, родину, друзів не занепадати духом, а триматися. Десь у перші дні березня в розмові з Олегом директор нашої птахофабрики сказав, що закінчується корм і птицю доведеться, щоб не загинула голодною смертю, роздавати людям. Ми тоді організували вдома цілий цех з виготовлення м’ясної тушонки. Робили в автоклав по вісім 30-кладок. Уже був дефіцит солі, металічних кришок, але ми всілякими способами знаходили вихід із ситуації. Ми коптили, смажили м’ясо, пекли хліб, запікали картоплю. Так само ми налагодили переробку молока, яким нас також забезпечувало фермерське господарство «Бутенко». З усією виготовленою нами продукцією Олег ткав до Десни, перевантажував все до човна, перепливав на інший берег, завантажував знову у якось чуже авто, ризикуючи життям, віз до Чернігова. Там мав декілька точок, де роздавав їжу людям і повертався додому.

Щоразу повертався назад, так би мовити, не з порожніми руками, а з людьми, яким вдалося вирватися з-під обстрілів.

Пані Оля і сьогодні, майже через чотири роки, коли згадує ті дні, дивується силі і витримці свого чоловіка. Вона каже, що на прощанні з Олегом, яке відбувалося в Катерининському соборі, бачила багато зовсім чужих облич. Виявилося, що це були люди, які прийшли, аби віддати данину пам’яті Олегу, бо знали його саме від тих березневих днів 2022-го.

Також з ініціативи Олега Бурковського в Березні створили місцеву самооборону. Уночі чоловіки патрулювали вулиці, вдень шукали ресурси для громади. Страх був, але він не паралізував. Він загартовував і змушував діяти швидше.

Коли війна набирала обертів і до Березни почали повертатися на щиті полеглі Захисники, Олег Бурковський став одним із ініціаторів створення Алеї Героїв у селищі. Він зібрав групу, почав роботу над вшануванням загиблих земляків і разом із ними розпланував меморіальний простір. Процес облаштування був непростим і потребував погоджень та організаційних рішень. За словами близьких і знайомих Олега, не всі місцеві керівники одразу підтримали цю ініціативу, однак завдяки наполегливості Бурковського та його однодумців Алею Героїв у Березні все ж було створено.

Загалом Олег Бурковський користувався авторитетом серед односельців, тому і був обраний депутатом Березнянської селищної ради. Він мав власне бачення розвитку громади та активно відстоював його під час ухвалення рішень. Його позиція не завжди збігалася з позицією селищного голови та частини депутатського корпусу, що свідчило про принциповість і готовність публічно обстоювати свою точку зору.

Рідні згадують, що виступи Олега в селищній раді нерідко ставали предметом гострих суперечок. Він відкрито критикував окремі управлінські рішення, наполягав на більшій прозорості використання бюджетних коштів, порушував питання благоустрою та вшанування пам’яті загиблих військових. Його послідовна й принципова позиція часто спричиняла публічні суперечки під час засідань.

На початку січня 2023 року Олегу Бурковському вручили мобілізаційну повістку. Тоді повістки мали отримати усі чоловіки-депутати селищної ради, проте в підсумку їх погодилися взяти лише Олег та Дмитро Кулик. Це стало ще одним проявом принциповості та незалежності Олега. Він сприйняв мобілізацію без спротиву, як обов’язок перед державою, не намагався залишитися вдома та пройшов усі передбачені процедури. Відтак він став до лав Збройних сил України, сприйнявши службу як продовження своєї відповідальності перед родиною, громадою та країною.

«ХТО, ЯКЩО НЕ МИ»: ШЛЯХ У ВІЙСЬКО

За розподіленням він потрапив спершу служити до 17 танкової Сіверської бригади на посаду водія-механіка танка. Ця робота вимагала точності, зосередженості й витримки. Але Олег Бурковський вже мав досвід роботи з технікою, що допомогло йому швидко опанувати бойову машину. Побратими згадували, що він працював упевнено й зосереджено, як і в мирному житті. Згодом його перевели до підрозділів протиповітряної оборони. Він служив кулеметником, ремонтував техніку.

У листопаді 2024 року Олега перевели до 110-ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка, яка виконувала завдання на Курщині, поблизу Малої Локні. Там він воював як піхотинець. Надійний і спокійний воїн, який завжди готовий підримати інших — таким він залишився в пам'яті тих, хто знав його.

ОСТАННІЙ БІЙ І ДОВГЕ ОЧІКУВАННЯ

День 6 січня 2025 року став днем його останнього бою. Цього дня молодший сержант Олег Бурковський загинув, виконуючи бойове завдання.

Та для родини ця дата ще довго залишалася без остаточного підтвердження. Через необхідність ДНК-експертизи до травня 2025 року він вважався зниклим безвісти. Місяці невизначеності стали випробуванням. Кожен день жив між надією й страхом.

Офіційна звістка надійшла лише 20 травня. Разом із болем — правда, яку довелося прийняти.

Шістнадцятого червня Березна зустріла свого захисника востаннє. Люди виходили з квітами, ставали навколішки, мовчки проводжали його в останню путь. Селище прощалося із сином із вдячністю, скорботою і гордістю.

«Я ПЛАКАЛА ВІД ГОРДОСТІ ЗА ТАТА»

Каріна Бурковська, донька загиблого захисника, говорить про батька з болем і гідністю:
— Він ішов туди, звідки міг не повернутися, бо усвідомлював свою відповідальність. Любов до рідного краю зросла в ньому до любові до країни. Його відвага своєї місії робить мене безмежно гордою.

Вона згадує перші дні вторгнення, коли батько організовував оборону, навчав рідних тримати зброю, допомагав військовим і цивільним.
— Я хочу, щоб тата не лише оплакували. Я хочу, щоб ним пишалися і продовжували його справу, — каже Каріна.

Ольга Бурковська говорить, що її діти дуже пишаються своїм татом:
— Я дуже щаслива, що за цей короткий період часу, поки донька і син були разом із татом, вони отримали величезний життєвий досвід, величезний об’єм любові, ласки, розуміння.

ПАМ'ЯТЬ, ЩО ЗОБОВ'ЯЗУЄ

За життя Олег Бурковський захоплювався полюванням і стрільбою, любив лагодити техніку. Він однаково впевнено тримався і на полі, і на передовій.

Побратими згадують його як світлу, безвідмовну людину, яка завжди знаходила спосіб допомогти. Він возив матеріали для бліндажів, залучав власну техніку, підтримував інших словом і ділом. Не шукав подяки — просто робив те, що вважав правильним.

Герою назавжди 45 років. Він віддав життя, щоб ми мали майбутнє. І тепер це майбутнє не абстрактне слово. Це наша щоденна відповідальність: пам'ятати, берегти і продовжувати.

Джерело: газета "Наше слово", Віталій Сергійко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.