34-річний нацгвардієць Артем Туряниця з Чернігова, розповів, як пробув у російському полоні 3.5 роки

Артем Туряниця у спортзалі

34-річний Артем Туряниця, нацгвардієць, чернігівець. Повернувся з полону 24 серпня минулого року. У полоні пробув рівно три з половиною роки. Потрапив у перший день повномасштабного вторгнення, коли ніс службу на Чорнобильській АЕС. Наприкінці березня 2022 року росіяни забрали його та ще 167 побратимів у Білорусь. Через кілька днів перевезли до Росії. Понад рік Артем був у Новозибківському СІЗО Брянської області, потім — з травня 2023 року в Донській колонії Тульської області (відстань близько 1500 кілометрів).

Артем служить у Національній гвардії з 2014 року. У спорті з 2008 року. Чемпіон світу з паверліфтингу, майстер спорту міжнародного класу.

Після полону лікує спину та ноги. Пересуватись колонією можна було лише з нахиленою вперед спиною, обличчям вниз і бігом.

— У спортзалі я майже щодня, — каже Артем. — Тримає мене спорт. Після обміну на другий день уже був у спортзалі. Це дає можливість переключатися і не згадувати минуле. Моя порада військовим: у разі тривожності, не заглиблюватись в алкоголь. Не шкодити собі чи навколишнім людям. А навпаки, переключитися на улюблену справу — сходити на риболовлю, пограти в ігри.

Так само і рідні воїнів мають «не діставати» його запитаннями чи допитами. Не конфліктувати. Мають підтримувати всі починання рідної людини. Якщо чоловік захоче, він сам розкаже, що з ним трапилося. Не відразу, через місяць, через рік.

З 2014 року я працював тренером у спортзалі. Тренував спортсменів також. Зараз же продовжую реабілітацію і службу. Поки тренуюся більше для себе. Та даю поради тим, хто питає. До мене звертаються як воїни, так і їхні дружини. Дівчина з полону не дочекалась.

— У полоні розпитували, хто я, — згадує. — Та якихось послаблень чи покращення не відчув. Били щодня. Коли захочуть і коли не захочуть. Усім, що було під руками: дубинками, шокерами, палками. Моя камера була біля виходу і карцерів. Чув, як б’ють інших. Через кормушку іноді міг підгледіти, хто в карцері. Та найтяжче було без інформації з дому.

Крім Скабєєвої, російської пропагандистки, нічого не чули. Разів п’ять-шість по камерах носили телевізор і вмикали десь на пів години. Крутили ролики, як у Донбасі погано з Україною і що його треба захищати. Щодня по кілька разів на день змушували співати гімн Росії.

Захворів, був сильний кашель. Додалися проблеми зі спиною, повилазили грижі та протрузії. Вони і досі дають про себе знати. Не міг ходити кілька місяців. І на диво, мене забрали до лікарні в місто Новомосковськ Тульської області. Везли в цивільній машині швидкої допомоги. Очі не закривали, бачив, куди їхав. Пробув там близько тижня. Охороняли мене такого серйозного п’ятеро мужиків.

Там же мені пропонували укласти контракт з Росгвардією. Після лікарні теж пропонували кілька разів. Різними способами. І примусово також. Та нічого у них не вийшло. Наїхало кілька російських журналістів з телеканалів. Чув, як зверталися в СІЗО до начальника зміни: «Нам нужны мужчины, которые согласны принять российское гражданство и подписать контракт с Росгвардией».

Прізвищ не чув, та декілька наших погодилися. Але їх я не засуджую. У тих умовах важко виживати і не зламатися. Забивають наших до смерті, якщо їм щось не подобається. Наші хлопці трималися, як могли. Деякі після виконання гімну Росії встигали прокричати «Слава Україні». Звичайно, після такого отримували на горіхи. Вертухаї всіх били нещадно.

У лікарні зважився — близько 50 кілограмів. При зрості метр 81 сантиметр. До полону важив за 100 кілограмів.

Була травма спини. Бігли в лазню. У цей час нас били, ставили підніжки. Упав з четвертого на третій поверх. Тріщина у хребті виникла.

Камера була розрахована на чотирьох чоловіків, а нас було шестеро. Лише один з ЧАЕС, Сергій Тукмін. У липні його забрали на обмін. За нами постійно був відеонагляд. Слідкували дві камери, які реагували на рух. Розмовляти теж не можна було. Але вдавалося перекидатися фразами пошепки.

29 листопада 2023 року зміг подзвонити додому через вайбер. Давали подзвонити тим хлопцям, хто пам’ятав номера рідних. Свої десять, мами та друзів, я запам’ятав давно. У полоні постійно їх прокручував у голові, щоб не забути.

За тиждень викликали і спитали, чи буду дзвонити. Просили дати номер телефону, щоб вони перевірили. Я назвав номер мами. Мобільні телефони для розмови надали якісь волонтери. Були у цивільному одязі. Розмовляли з мамою через відео кілька хвилин. Дізнався, що з рідними все добре. Після розмови ці волонтери дали кілька пачок цигарок, кави, солодощів.

Додому відправив більше десятка листів. Звісно, що дійшли не всі, менше половини. Один лист мати отримала через кілька днів після того, як я вже був удома. Зберігає на пам’ять тепер. Писати давали нам, коли приїжджала їхня представниця з прав людини.

З 17 березня 2025 року щось у СІЗО змінилося. Росіяни перестали піднімати нас уночі. Було два підйоми. Стояли по годині. Також покращили харчування. У Донском СІЗО проблем з харчуванням майже не було. Баландер підкидав трохи більше їжі. Вагу потроху набирав і після повернення вже важив близько 70 кілограмів.

Змінилося і вдень. Якщо раніше ми весь час стояли, то тепер можна було сідати тричі за день. Дозволяли в цей час читати книгу.

За три з половиною роки бачив своїх побратимів з ЧАЕС всього двічі. Чув час від часу. Поки вертухаї не бачили, вийшло глянути у вікно. І в прогулянковому дворику їх побачив. Робили це на камери, коли приїздили російські журналісти. Перший рік взагалі вікна були забиті фанерою. Потім після приїзду телебачення їх познімали. Ми побачили денне світло.

На обмін мене і ще двох забрали за три дні — 21 серпня. В автозак мене закинули за шкірки. Очі та руки зв’язані. Повезли на цивільний аеродром. Повз пов’язку бачив, як злітають та сідають літаки. Поруч стояла військова поліція. Сказали, мовляв, нас хочуть віддати, а Україна нас не забирає. Тому нас знову повезуть назад.

Росгвардія підгодовувала нас варениками. Потім хтось сказав, що ми нікому не потрібні. Нас вивезуть на кордон і викинуть. Я й зрадів — дорогу від кордону до дому точно знайду.

Зранку 24 серпня прилетів ІЛ-76. Біля сотні полонених завантажили. Літак був аварійний. Летів і згадував 24 січня 2024 року, коли так само на обмін везли українських військових. Літак ІЛ-76 підбили в Білгородській області, загинуло 65 воїнів. Серед них був наш 21-річний Іван Рой зі Славутича. Кажуть, там був і наш Валерій Олексієнко зі Славутича. Та його дружина Світлана досі вірить, що чоловік живий. Експертизи тривають.

У повітрі літак кілька разів глохнув, починав падати. Нервував дуже, враховуючи, що летів взагалі вперше. Кілограмів п’ять у польоті втратив, — жартує. — Приземлилися в Мінську, Білорусь. Не з першого разу. Там пересадили і відразу повези на обмін.

Коли їхали в лікарню, передивилися ціни на бензин, долар. Зрозуміли, що не все добре, але й не все погано, як нам розповідали. Їсти, на диво, не дуже хотілося. Тільки покурити і побачити рідних. Хоча до полону майже не курив. І за весь час у полоні скурив три цигарки, мабуть. З них дві — під час дзвінків додому. Цигарки давали вертухаї у «дні доброти», які приїздили на зміни, як у відрядження.

Зараз у російському полоні перебуває ще вісім нацгвардійців, захоплених на ЧАЕС у лютому 2022 року.

Джерело: сайт газети "Вість", Ольга Самсоненко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.