Йому було лише 23… Пам’яті добровольця з позивним «Маузі»

Сергій Стасюк

3 грудня Городнянщина прощалася з 23-річним воїном Сергієм Стасюком — добровольцем, сміливим і мужнім захисником України. Він служив у складі 3-ої окремої штурмової бригади, був стрільцем штурмової роти штурмового батальйону з позивним «Маузі». 28 червня 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу Новомихайлівки Краматорського району Сергій зник безвісти. Довгих чотири місяці рідні чекали на результати ДНК-експертизи, тримаючись за останню надію на диво… Та експертиза підтвердила найгірше…

Його життя було непростим. Сергію надто рано довелося подорослішати. Часом здавалося, що в цьому юнаку живе сила і мудрість дорослого чоловіка. Народився він 3 березня 2002 року в селі Дроздовиця на Городнянщині, у багатодітній родині. Дуже рано втратив батька — і відтоді доля постійно випробовувала його на міцність.

У 2017 році Сергій потрапив у родину, яка ним опікувалась, і прийшов до сьомого класу Вертіївської школи Ніжинського району, де навчався і мій син Діма. Він був тихим, задумливим, зібраним і уважним хлопцем. Учитель трудового навчання швидко побачив його талант до дереворізьби, приділяв йому багато уваги, готував до конкурсів. Тоді між хлопцями навіть виникло суперництво — вони майже перестали спілкуватися, коли саме Сергія відправили на районну олімпіаду. Вони були різними: Сергій — спокійний, Діма — запальний. Та саме Сергій першим зробив крок назустріч і згодом вони знову стали друзями.

Після закінчення дев’ятого класу у 2019 році обоє вступили до Чернігівського професійного будівельного ліцею №18 на спеціальність «Столяр. Верстатник деревообробних верстатів», де й жили в одній кімнаті. Сергій вправно працював із деревом: робив різні вироби, із захопленням відвідував гурток ажурного різьблення. Любив футбол, умів дружити по-справжньому.

Та саме в ті роки йому знову довелося швидко дорослішати — у родині, де він жив до 18 років, сталася неприємна ситуація. Він дуже переживав, хоч майже цього не показував. Ми підтримували його як могли. Сергій замкнувся, але згодом зібрався, знайшов у собі сили подолати несправедливість і йти вперед. У нього з’явився сумний, дорослий погляд… Я й досі бачу перед собою ті очі — очі хлопчини, якому боляче, що йому не вірять. Та він повторював: «Я став сильнішим. У мене все буде добре».

Він мріяв повернутися на рідну Городнянщину, знайти рідних, займатися мотоспортом. І йому це вдалось: у Диханівці живуть його бабуся по батьковій лінії, тітка, двоюрідна сестра та племінники. Сергій влаштувався працювати на деревообробне підприємство, потім працював у Києві.

– Його війна застала разом з нами в Диханівці, коли ми були в окупації у 2022 році. Сергій уже тоді хотів піти воювати, але я його не пускала, бо була вагітна. Він дуже рвався на фронт і не хотів мене слухати. Врятувало лише те, що я була вагітна і тиснула на його жалість, ставала біля порогу й закривала йому прохід: «Ти що, мене одну залишиш серед цих варварів? Хіба ти не чув, що вони роблять із нашими дівчатами?», – розповідає двоюрідна сестра Аліна. – І він залишився. А вже у 2024 році пішов у Городнянський військкомат, намагався піти служити, але йому там відмовили. Потім він поїхав у Сновськ — і там теж відмовили. Тільки у Києві йому дали добро.

Аліна говорить про Сергія з теплотою і щирою любов’ю: «Нам його дуже не вистачає. Він завжди був веселим і добрим, люблячим братом. Я в сім'ї була одна і завжди мріяла про брата або сестру. І доля мені подарувала найкращого брата, хоч і двоюрідного, але я його люблю як рідного. Він для мене був – всім, братом, другом, наставником. Замінив усіх. Здійснив мою дитячу мрію – відвіз мене на ковзанку і ми катались з ним на ковзанах. Він наша велика гордість. Дуже любив мого старшого сина, а з меншим не встиг познайомитись, обіцяв приїхати у відпустку, але… У нього була кохана дівчина Лідія, з якою він планував створити сім’ю, а мені обіцяв, що я буду танцювати на його весіллі. Він був особливий. Один на мільйон. Все життя було попереду…»

А я згадую Сергія хлопчиною, семикласником, який з великим серцем, яке вміє дружити, увійшов у життя мого сина і в життя нашої родини. А тепер про нього ми говоримо як про Героя… Боляче… як же боляче… Здавалося, що після всіх випробувань доля мала б подарувати йому щастя. Але клята війна вирвала його з життя, відібрала всі мрії і плани.
Сергій був світлим, чемним, спокійним, усміхненим хлопчиком, який ніс добро навіть тоді, коли самому було важко. Він завжди залишався людиною — чесною, чуйною, справедливою і відданою Україні, адже саме вона була його великою родиною.

Джерело: "Новини Городнянщини", Марина Ігнатенко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.