Військовослужбовиця Тетяна Кулик з Талалївщини: «Хочу жити під мирним небом - тому й на війні!»

Військовослужбовиця Тетяна Кулик, позивний — Кобра. Вона не мріяла воювати. А от літати мріяла… І уявляла себе тільки пілотом. Піднятися б високо-високо над самими хмарами і відчути себе вільною пташкою, милуватися своєю рідною, єдиною Україною. Ця мрія нікуди не зникла. Просто ситуація кардинально змінилася. Почалася повномасштабна війна… Звісно, її б не призвали на службу, бо дівчина ж, і цивільна.

Коли на українську землю летіли перші ракети, Тетяна не думала, як і куди втекти чи сховатися. З першого дня війни вона у ТРО, бо там були друзі, з якими готувалися до можливого нападу росії. За час війни вона стала ближчою до своєї мрії літати — навчається в Харківському національному університеті Повітряних сил імені Івана Кожедуба за спеціальністю оператор наземних роботизованих комплексів і вже має бойовий досвід саме оператора НРК у складі III штурмової бригади. Яка вона — жінка на війні? Що спонукало вибрати цей шлях? — про це говоримо із 28-літньою військовою Тетяною Кулик родом із села Українське.

— Не можу пояснити детально чому, але хотіла стати саме військовим льотчиком. У школі особливу увагу приділяла фізичній підготовці, тренувалася. Школу у своєму селі закінчила в 2014-му, якраз війна почалася. Я не могла не думати про це. Війна на сході ще більше спонукала до здійснення мрії літати. Поїхала у Харків вступати до університету повітряних сил. Неудача… Скажу, що тоді до дівчат — абітурієнтів військових вузів ставилися упереджено, мовляв, цивільних навчальних закладів — хоч греблю гати, чому вас «пре» у військові? Не плакала, бо не люблю сліз, тільки сказала собі: «Я сюди ще повернуся!» Того ж року я вступила на фізико-математичний факультет Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. Вчилася, можна сказати, як і всі, бо освіта людині потрібна. Студенти завжди об’єднуються у неформальні групи за вподобаннями. Для мене це була молодіжна організація правої молоді Чернігівська «Січ». У ній я зростала морально і фізично. Кілька разів із друзями-однодумцями, як волонтери, їздили на схід у 2017 році. У жовтні 2018-го, коли вибухали склади зброї в Ічні, допомагали там людям.

На той час більшість людей тут іще жила так, ніби війна десь далеко, не у нашій країні, відкидали думку про те, що ворог піде далі. Та і тепер тут, в тилу, люди розслабилися. А це погано, бо сила народу у єдності! Нам її не вистачає.

Після закінчення університету за направленням поїхала працювати вчителькою математики та інформатики у село Колісники, потім вчителькою математики в Іржавській школі на Ічнянщині. Незадовго до початку війни повернулася у Ніжин, де працювала у приватному центрі розвитку дітей. Тут і застала війна. Почула вибухи, вийшла на балкон…

— Страх був?
— Злість була! Страшна злість! А страх за рідних, не за себе. Ішли колони рідним селом. І я розумію, що нічим не можу допомогти своїм рідним. Це найстрашніше. А свій шлях вже визначила тоді. Нас було 13 чоловік, готових узяти в руки зброю, телефонували одне одному і вранці прийшли в ТЦК. Отримали зброю. Так і працювали мобільною групою весь час протягом лютого-березня 2022-го. Ми ж не знали, що буде за мить, та знали одне — стоїмо до кінця! Адреналін зашкалював! От вдома я б тоді точно не всиділа! І не тікала б!

Різні бували ситуації… І ось, коли вже повністю область була деокупована, хлопців розподілили у різні бригади, а мене ні. Кажуть, ти, мовляв, молодець, скільки витримала! Можеш волонтерити чи якось іще допомагати армії. А я й мовчу, що вже подала заяву до бригади ССО «Азов». Тепер — це третя штурмова бригада, де я і служу.

— Зарахували відразу?
— Це не простий шлях. Співбесіду пройшла успішно. Наступний етап — фізтест. Знала, що буде не просто. 30 хлопців і я серед них! Нормативи для всіх одні. І командир говорить прямим текстом: «Вам, хлопці, не повезло, бо серед вас є дівчина, і я буду муштрувати вас доти, доки вона не здасться!» А я і не здалася, витримала фізичні навантаження!
Наступний етап ще складніший. Нас залишають без телефонів, годинників, вивозять у ліс… Кожен має вирити окоп на свій зріст. Мене 1,76 метра… Земля у лісі важка, з корінням. То був мій перший в житті окоп! У ньому ми мали і ночувати…

— Усі справилися з таким завданням?
— На жаль, не всі, бо не загартовані фізично. Я у свій окоп ще й соснових гілок принесла, укрилася і відразу заснула. Пішов сильний дощ і по нас таки серед ночі приїхали машини. Не встигли задрімати — підйом! Відчуваю щось не те зі мною — морозить, голова розвалюється — піднялася температура. Командир каже: «Нарешті! Ти їдеш звідси!» Я п’ю жарознижувальні і йду на третій етап та успішно його проходжу. Мені першій, ще по дорозі до частини, командир віддає телефон… з усмішкою. Такі випробування справді потрібні. Це ми розуміємо потім…
ВЛК я пройшла за день. Потім ще 2 місяці навчань, де я доводила, що армія — це моє місце в житті. І з лютого 2023-го я у третій штурмовій бригаді.

— Чи відчувала особливе відношення як до дівчини?
— Доки я навчалася, то мені, як дівчині, можна було «передумати». А коли уклала контракт, то вже маю служити. Оскільки я педагог, пройшла ще і курси психолога. Раніше і не задумувалася, наскільки важлива ця спеціальність на війні. Дійсно, буває, що «витягуєш» хлопця з депресії. Був у моїй практиці один такий, який 18-літнім на початку війни пішов добровольцем ще й зі своїм тренованим собакою, а потім на якомусь етапі його «переклинило», намагався покінчити із собою. І я щаслива, що змогла йому допомогти. Він і тепер служить із своїм собакою. Колись сказав мені по телефону: «Кобра! Як добре, що я тебе зустрів! Тепер точно все буде добре!» І це моя нагорода. Та мені хотілося іншого, адреналіну не вистачало! Просилася у бойовий батальйон чи роту НРК.

— На другий рік війни НРК вже застосовували на повну?
— Не зовсім і на повну, але було зрозуміло, що саме НРК виконуватимуть таку роботу, що нам і не снилося. Треба тільки горіть бажанням учитися ними управляти. Тому мене і перевели, можна сказати, дуже швидко, бо я мала таке бажання. І потім на навчання до омріяного вузу вступила теж швидко. Звісно, що в умовах війни навчання зовсім інше, ніж у мирний час. Зате всі наші викладачі — досвідчені бойові офіцери. Практики надто багато, теорії — менше. Управління НРК в бойових умовах — це те, що мені дає такий прилив адреналіну! НРК доставляють боєприпаси, їжу на позиції, НРК вивозять поранених… Та не треба забувати, що й оператор такого комплексу завжди є ціллю для ворога. Це війна!

— Та і на війні життя продовжується… Люди закохуються, створюють сім’ї.
— І народжують дітей, — усміхається Таня. — Своє кохання я зустріла на війні. Так і мало б бути. Цивільного чоловіка поряд із собою не уявляю. Він би ніколи не зрозумів мене так, як мій, військовий. З Миколою познайомилися у грудні 2022-го. По боєприпаси до нас приїздив з-під Бахмута. Відтоді спілкувалися телефоном. А 8 березня 2023-го запросив на побачення. Він теж служить у нашій бригаді, в артилерії. Так ми і поєднали свої долі на війні…

— У січні цього року у вас народилася донечка Мілана. Армія і материнство — ніби зовсім різні речі. У тебе є нагода бути просто жінкою…
— Я не можу вибирати щось одне! Материнство — Богом дане жінці. Це безмежне щастя. І ми з чоловіком щасливі, що у нас є донечка. Та у нас є важлива справа, яку ми не можемо залишити. Я буквально за тиждень до пологів нарешті пішла у декретну відпустку. Наші позиції були на Харківщині. А взагалі, наша рідна третя штурмова у трьох областях тримає 150 кілометрів оборони. Донечка народилася вчасно, здоровенька. Вона вже бігає, вміє сама їсти. Я з нею у селі в батьків. Мамі моїй ще немає і 50 років, то внучка їй ніби третя донечка.

— Батьки підтримують Твій життєвий вибір?
— Так! І це дуже допомагає. Звичайно, бурчали не раз із приводу, чому я не така, як інші дівчата, бо переживають. І я прошу пробачення, що завдаю їм причин для переживань. Та я вже не можу бути іншою. Дуже важко було адаптуватися вдома. На позиціях простіше… Там ми розуміємо одне одного. А тут, у житті цивільному, багато лицемірства. Люди відмахуються від реальності. Хтось думає війну пересидіти. Ось скажу про це у весь голос і почую у відповідь, що мене на війну ніхто не посилав, бо я жінка. Через це всім нам, військовим, не просто у житті цивільному.

— Плануєш повертатися в армію?
— Я ж і не залишала її. Просто у відпустці по догляду за дитиною. Міланка ще трішки привчиться до самостійності і, думаю, що бабуся і дідусь із нею справляться. Знаю, що скучатиму… Я ж продовжую навчання, їжджу у Харків, мої знання і вміння потрібні там, на позиціях. У армії я на своєму місці. І цим все сказано! От зустрінуся з кимось із військових, ніби рідну людину побачила. Колись був випадок на службі. Повертаюся із завдання і хтось підрізає мою машину. Ну, а я ж не просто маю позивний Кобра, вискакую з авто і… бачу земляка із сусіднього села! Радощів без меж! Обіймаємося. Влітку у відпустці був, то заїжджав. От із ним нам є про що поговорити. Із тим, хто тебе не чує, говорить не варто.

— Які заняття у житті цивільному Тобі подобаються?
— А я вдома клумби розбиваю. Люблю квіти дуже. Вони заспокоюють.
Ще люблю водити автомобіль. Люблю швидкість і далеку дорогу. Люблю їхати на схід, бо там тримають оборону найкращі люди. Мрію, що колись їхатиму цими дорогами вже спокійно. От нам із чоловіком буде що дітям розказати! Це точно!
У нас немає іншого вибору — тільки шлях до перемоги.

— Усі війни колись закінчуються. Залишишся в армії? Якою, на Твою думку, вона буде тоді?
— Впевнена, що тільки в армії. Служба буде престижною. А бойовий досвід цінуватиметься. Думаю, що завжди буде кого вчити…

— Найзаповітніша мрія?
— Вона одна у свідомих українців — перемога! Пожити хочеться! Хочеться, щоб війна закінчилася настільки швидко, щоб донечка її не запам’ятала…
Принагідно всіх, хто захищає нашу рідну Україну, вітаю із днем ЗСУ! За нами правда, а у правді сила! Слава Україні!

Джерело: "Трибуна Хлібороба" N 49 (9716) від 4 грудня 2025 року, Олександра ГОСТРА

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.