Вдова 38-річного В’ячеслава Дорошенка збирала документи 7 місяців, аби визнали його загибель

В’ячеслав Дорошенко

22 вересня в Катерининському храмі Чернігова відспівали 38-річного В’ячеслава Дорошенка. Проживав у селі Бакланова Муравійка на Куликівщині. Одружився, переїхав у Чернігів. Працював охоронцем на ТЕЦ, будівельником. Ремонтував квартири «під ключ».

Загинув сім місяців тому, 28 січня. Та офіційно смерть військового підтвердили за кілька днів до поховання.

— Славик з побратимами робили скиди на безпілотники. Ту саму вибухівку, яку з дронів наші військові скидають на ворога, — пояснює 39-річна Наталія Дорошенко, вдова. — Самі придумували, самі випробовували.

Повістку принесли 8 грудня 2022 року. Думала, ще трохи побуде вдома. Та комісію пройшов швидко і забрали того ж дня. Служив у 72-й ОМБр імені Чорних Запорожців. З березня 2023-го воював у Дніпропетровській та Донецькій областях. Були поранення і контузії.

Улітку 2024 року Славик перевівся до батальйону безпілотних систем «Булава». Пізніше вивчився на сапера, отримав відповідний допуск. На день народження побратими подарували йому чашку з написом: «Слов’ян, з днем народження. 2024 рік, Донбас» і їхньою символікою. Цю чашку поставили на могилку. Довго не могли придумати йому позивний. Бо В’ячеславів багато. Тож зупинилися на Слов’яні. Хоча часто називали і Сало.

— Як загинув В’ячеслав?

— Напередодні Славик жалівся, що дві ночі не міг заснути. Об 11.41 був у мережі. Я йому писала, та він не відповідав.

О 18.00 мене стало трусити. Бо чоловік був завжди на зв’язку.

30 січня додому принесли сповіщення, що Славик безвісти зниклий.

Як згодом сказали побратими, у майстерню, де він працював, прилетів російський дрон і скинув вибухівку. Через значну кількість вибухових речовин приміщення не могли загасити два дні. Славик не зміг вибратися самостійно, його привалило стіною. Рештки тіла та документи обгоріли до невпізнаваності. Усі знали: чоловік там був сам. Та все одно довелося синам здавати ДНК-аналізи.

І почалася паперова бюрократія довжиною сім місяців. Загинув на херсонському напрямку, там же весь час і було його тіло. З речей залишилися куртка та штани, бо були у пральні. Через кілька днів хлопці знайшли його розбитий телефон. Я відремонтувала і залишила собі.

Через п’ять місяців прийшли результати ДНК, підтвердили: це він. І знову, майже два місяці, довелося збирати довідки. То у витягах з архіву я, як дружина, не записана, хоча у шлюбі ми майже 20 років були, то у Славика рік народження не той вказаний.

В’ячеслав Дорошенко під час служби був нагороджений грамотою за сумлінне виконання службових обов’язків, відзнакою президента України «За оборону України», почесним нагрудним знаком «Золотий хрест», пам’ятним нагрудним знаком «Захиснику Вітчизни», медаллю «За відвагу», відзнакою «За розмінування».

— Присилав нагороди, казав: «Сховай». Забороняв розповідати, де служить. Його побратими дуже підтримують мене і синів. Денису 18 років, Максиму 10. Тепер хочу, щоб вони розповіли дітям, за що їхній батько отримав ці нагороди.

Славик після загибелі часто мені сниться. Попереджав про хворобу дітей, якісь проблеми вдома. Якось уві сні призначив мені зустріч, а сам не прийшов. Тоді були готові всі документи на повернення тіла додому. Аж ні, якраз після того сну знову виявилося, що чогось не вистачає. А перед похоронами ще наснився. Сказав: «Далі ти вже йдеш сама. Без мене…». Попросила його залишитися. На що він повторив: «Наташо, далі ти без мене…». І через три дні сповістили, що можу забирати тіло.

Поховали В’ячеслава Дорошенка на Алеї Героїв на кладовищі «Яцево».

— Повернувся додому 18 вересня. Майже в день народження, яке ми мали святкувати 20 вересня, — тужить вдова.

Джерело: сайт газети "Вість", Ольга Самсоненко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.