У роті Максим Алтабасов був найкращим розвідником, у родині - найкращим чоловіком і батьком

Плетуться-переплітаються людські дороги. Когось вони на все життя віддаля­ють від батьківської хати, да­ючи змогу лише у спогадах вертатися на рідний поріг. А когось, поводивши світами, завертають назад туди, де народився, вперше зробив дрібні кроки, почув мами­не благословення і татові настанови, вилетів у вільний світ, набачився цього світу і вернув у рідну сторону.



Так було і з Максимом Алтабасовим. Народився в Ічні 8 черв­ня 1987 року. У родині, де росли три сини, він був наймолодшим. Після школи вивчився тут у ПТУ на кранівника і пішов служити в армію. А далі перед хлопцем світ розкрив свої широкі крила і можливості. Тож він працював і в росії, і в Криму. Багато де був, багато чого спробував. До знайомства зі своєю дружиною Марією працював у Криму про­мисловим альпіністом. Це така професія, яка пов’язана із ви­сотними роботами. Відповідне навчання Максим пройшов у Донецьку, отримавши відповід­не посвідчення і допуск до робіт на висоті, з чим вправно справ­лявся.

У 2015 році приїхав додому у відпустку. За плечима майже тридцять, невдалий шлюб, їхати з дому не хотілося, тож попро­сив друга познайомити його із хорошою дівчиною.

З першої зустрічі знали, що будемо разом

- Нас познайомили моя най­краща подруга і його найкращий друг, - згадує своє знайомство Марія Алтабасова. - Через два чи три дні він поїхав у Крим, щоб закінчити розпочаті справи і забрати свої речі. А так як я ще вчилася у Полтаві, він через два місяці приїхав до мене, і ми там прожили рік. Потім приїхали в Ічню. Максим влаштувався пра­цювати на молочноконсервний комбінат наладчиком. У 2018 році у нас народилася Полінка. Щоб у нас все було, працював і на двох, і на трьох роботах одно­часно, дуже старався для сім’ї. Бувало й по троє діб не спав: зі зміни йшов на заробітки, ро­бив зовнішні ремонти будинків, облицювання стін, утеплення, там відпочине і знову на робо­ту. Був надзвичайно дбайливим батьком. Виховував Полінку у строгості, але водночас і дуже любив. Вона була його улюбле­ною доцею, а він її найкращим татком. Дуже любив риболов­лю, і умів ловити рибу руками. Любив збирати гриби.

Як розповіла Марія, у них були партнерські пологи. Народжу­вали у Чернігові, бо маленькій і худенькій майбутній мамі так радили лікарі, та й вона сама вважала, що так буде безпечні­ше і для дитини, і для неї. Мак­сим дуже хвилювався під час народження дитини, бо пологи були довгими, але на щастя, все обійшлося без ускладнень. Тато першим взяв до рук свою крихітку, яку уже знали, що на­звуть Полінкою. Першим одяг­нув підгузок на маля, бо у мами щось не виходило, першим спо­вив дитятко.



Щаслива родина Алтабасових, січень 2020 року

Як і більшість тат, Максим хо­тів сина, тому на 20 тижні ва­гітності подружжя поїхало в лікарню дивитися на УЗД, хто у них народиться. Сподівалися на екрані побачити синочка, а побачили донечку із кулачком, повернутим в екран. Полінка уже тоді показала, що буде з характером. Так воно і є. Мама каже, що дочка має татову вда­чу. Під час розіграшу Центром культури і дозвілля новорічної лотереї родині загиблого захис­ника подарували головний приз - святкову фотосесію у новоріч­ній кімнаті зі святим Миколаєм. Так характерна дівчинка дала ще того жару усій знімальній ко­манді, довелося довго умовля­ти, щоб всадити героїню «пра­вильно».

І настала велика війна

Жила собі родина й не очікува­ла, що станеться велике лихо - прийде на нашу землю війна ве­лика, і сотні тисяч тат і чоловіків підуть захищати свій дім і свою країну. І багато хто з них навіки поляже на полі бою, залишив­шись у пам’яті людській незбо­римими героями.

Своє місце у визвольній війні Максим Алтабасов бачив у ря­дах спецпризначенців. Адже був фізично загартованим, дужим і спритним. Його одного з пер­ших зарахували у спецпідрозділ поліції «Лють» і був він одним із кращих розвідників штурмової роти «Сафарі».

- Таким він у нас завжди був: першим в усьому.. З перших днів окупації із сусідом записа­лися у територіальну оборону. Поночі стежили за пересуван­ням ворожих колон і переда­вали дані військовим. і у парку були, як площею їхала танко­ва колона, - говорить молода вдова загиблого героя. - Пі­шов у тероборону, щоб знати і володіти ситуацією. Вони чер­гували на блокпостах. Стояли навіть тоді, як над нами літали російські вертольоти. Бачили, як ті пролітали над головами, десь відстрілялися і верталися назад. Казали, що вони стоять чи у Вишнівці, чи у Припутнях. А наші були без зброї. У когось на блокпостах була зброя, у ко­гось не було. Навіть патрулю­вали місто без зброї. і форму їм видали уже пізніше. Як десь у листопаді-грудні 2022-го до них у ДФТО приїхали представ­ники «Люті» агітувати до спец- підрозділу, Максим загорівся цією ідеєю. Але мені сказав лише наприкінці січня, що хоче подавати документи. Звісно, я була проти, але він просив його підтримати і я змирилася.

Щоб потрапити до «Люті», треба було пройти декілька етапів відбору: фізична підго­товка, медогляд і співбесіда. Наприкінці лютого Максим уже був у Києві, успішно подолав­ши відбір. Там сформувалися підрозділи, а у квітні чи на по­чатку травня їх направили на навчання на полігон у Жито­мирську область. Як він гово­рив, вчили всього. Проходив всякі курси. Родина купила форму, рюкзак, берці... Але пе­ред виїздом на військові пози­ції їх вдягли у спецформу. Вся амуніція була якісною, хоро­шою. Хіба що бронік наш зем­ляк хотів купити собі дещо лег­ший. Зараз портфель з речами й досі стоїть не розпакованим, бо Маша ще не зібралася із ду­хом, щоб побачити, що зали­шилося від коханого чоловіка.

Хоч і мало повоював, але результативно

У липні підрозділ Максима при­був на бойові позиції на Донеч­чину. З перших днів у підрозділі «Сафарі» із Макси­мом був його ко­мандир Олександр Фрунзе.

- Ми ще на поліго­ні на Житомирщині жили в одному на­меті. Максим Алтабасов був дуже відповідальним і виконував усі пос­тавлені завдання. Відрізнявся тим, що мав добре розви­нену розвідницьку діяльність, тобто мав інтуїцію, спос­тережливість, доб­ре орієнтувався, легко міг знайти дорогу. Завжди під тримував своє тіло у формі, був спортивним. Вранці бігав на чималі ди­станції, ходив купа­тися у річці, що була недалеко. і хоч вода там була хо­лодною, але він загартовувався і заохочував побратимів. Володів бойовими мистецтвами, і навіть брав участь у змаганнях, які про­водилися на полігоні. А ще був хорошим товаришем і побрати­мом. і його втрата для нас дуже важка. Шкода, що мало повою­вав.

3 вересня близько шостої ве­чора Максим зателефонував додому, поговорив із Машею і Полінкою. Сказав, що назавтра на ніч виходять на бойове зав­дання. Найчастіше розвідники працювали вночі. Тож пообіцяв, як вернеться - зателефонує. Весь наступний день і далі те­лефон мовчав, що розривало Марію на маленькі шматочки.

І лише 7 вересня їй подзвонив командир роти і сказав, що Максим не вийшов із позицій.

Як уточнив Олександр Фрун­зе, їхня рота пішла на штурм ворожих позицій і з боєм витіс­нила та вибила кацапів, зай­нявши близько трьохсот метрів нашої землі. Та ворог розпочав артилерійський обстріл і на го­лови нашим воїнам полетіли смертоносні снаряди. Внаслі­док вибуху заваленими землею виявилися багато наших воїнів. Тих, кого менше присипало в окопах, вдалося врятувати, а Максима Алтабасова і бойово­го медика з Прилук Олександра Коваленка поховала земля гли­боко. Через масований обстріл побратими не могли дістатися до тіл воїнів. Тоді у бою рота двох бійців втратила і один був пораненим. Лише у листопаді тіло Максима вдалося дістати з-під завалу. З допомогою екс­пертизи підтвердився збіг ДНК останків тіла і ДНК, взяте у полі­цейського за життя. Адже усі військові здають ДНК - це уза­конена процедура.

«Хочеться, щоб і в Ічні була Алея слави»

До листопада наш земляк та прилучанин значилися у спи­сках безвісти зниклих. І весь цей час Марія тримала зв’язок із дружиною зниклого Тетяною Коваленко, яка шукала свого чо­ловіка у різних групах, у списках полонених. Шукала і Максима. І в цей час він часто снився Марії.

- Сашу було першого знай­дено, ідентифіковано і похова­но. У Прилуках на Алеї слави уже встановили його портрет. Хочеться, щоб і в Ічні була така Алея слави. Бо скоро фотогра­фії загиблих героїв не вміщати­муться на стенді, - каже Марія.

14 грудня минулого року 36-річного Максима Алтабасова поховали з усіма військовими почестями в Ічні.
- Поховали Максима на Білостоці, щоб батькам було не­далеко ходити. Ми із Полінкою часто у них буваємо, підтримує­мо одне одного. Бо нам дуже важко без нашого тата, а їм без сина.

Розвідник Максим Алтабасов удостоєний особливої нагороди - «Хреста хоробрих»

«Іменем українського народу Головнокомандувач Збройних сил України має честь нагоро­дити рядового поліції Макси­ма Алтабасова «Хрестом хо­робрих» посмертно». Слава Україні! Героям слава! І підпис - генерал Валерій Залужний, Головнокомандувач Збройних сил України. Такою військовою відзнакою нагороджуються вій­ськовослужбовці ЗСу за героїч­ний вчинок під час бойових дій, пов’язаний з ризиком для життя.

6 лютого заступник началь­ника Департаменту поліції осо­бливого призначення ОШБ НПУ «Лють» Валерій Юзва вручив почесну нагороду «Хрест хо­робрих» родині загиблого за­хисника. Він подякував родині за відданого, героїчного сина, чоловіка і батька, яким був Мак­сим Алтабасов, сказавши, що воїн був вірним і відданим си­ном українського народу, чесно і сумлінно, до останнього по­диху виконував свій військовий обов’язок. Нагороду замначаль­ника передав доньці загиблого поліцейського Полінці.



Валерій Юзва вручає батькову нагороду донці Поліні



Майорить на всипаній квіта­ми могилі український прапор. Ловить у свої обійми вільний вітер. І зі своєї висоти на даль- далечінь розповіда, що тут по­хований воїн, який склав моло­де життя за волю і незалежність українського народу. Герой-за- хисник, подвиг якого Ічнянщина завжди пам’ятатиме.

Джерело: газета «Трудова Слава», Ніна Наливайко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.