Навіть якщо не споглядати на фото, помилитись неможливо, бо таких пані у Сосниці не так й багато, а то і зовсім нема, особливо нині, коли у тренді комфорт і домінує спортивний стиль. 85-річна Світлана Степанівна Волощук (у дівоцтві Сердюк) особливого значення надавала красі зовнішній. Зі студентських років і до виходу на пенсію вона носила взуття на підборах, а пропрацювала вона майже 50 років. Вона вважає, що на підборах жінка має красиву поставу, не сутулиться, не опускає голови, плечі розправлені, а хода впевнена і притягуюча.
Де б не була Світлана Степанівна, а вона любила багато подорожувати, завжди у великих містах заходила до магазинів купувати обновки і це були не просто нові речі, вона купувала стильне пальто чи натуральну шубу, якщо чобітки, то імпортні, яких практично неможливо було купити у Сосниці, хоча іноді завозились і такі, але діставались вони «по блату» або чергу займали модниці опівночі.
Культ зовнішньої краси супроводжував жінку усе життя.
- Я могла, а ще дуже хотіла, витрачати свою зарплату на вишукані речі. А заробляла я нормально. І роботу мала таку, що постійно серед людей. Я знала тільки роботу, ніякого господарства не тримала, городи в основному обробляли бабуся та мама. Навіть на кухні не затримувалася, бо мій девіз: їсти для того, щоб жити, а не жити для того, щоб їсти. Каші, супи, борщі і дуже рідко фірменні пончики.
З дитинства Світлана росла у постійній турботі бабусі Маринки та дідуся Кузьми. Мама вчителювала у Спаському. Батька дівчина не знала, поки він не повернувся після війни з фронту, але і тоді він небагато приділяв уваги доньЦі, бо мав іншу сім’ю.
Світлана народилась у 1939 році у Молдавії. Туди після закінчення Чернігівського педінституту поїхали її батьки за направленням. Але відразу почалась війна, батька мобілізували. Всі жінки, які залишились самі з малими дітьми, були у розпачі, не знали що робити, де шукати прихистку. Мама Світлани знайшла вихід: пішла до військкомату з проханням видати їй аванс за чоловіка на поїздку додому. І відразу вирушила у Сосницю.
- Мама розповідала, що дорога була дуже важкою, їхали під обстрілами. Коли потяг зупинявся, вистрибували набрати води, а потім доганяли потяг, бо ж там залишились діти. Іноді солдати могли пригостити окрайцем хліба. Приїхали до Мени, а сил зовсім не залишилось, щоб добратись до Сосниці. І тут мама почула, що її хтось гукає: «Шура, це ти? А дід з бабою не знаходять місця, все плачуть та вас із Світланкою виглядають». Це був сусід Литовчик, який конем саме приїхав у Мену. Він забрав попутчиків. Радості не було меж, коли приїхали додому, - розповіла Світлана Степанівна.
Бабуся Маринка няньчила онучку і душі в ній не чаяла. Мама Світлани - це була єдина спільна дочка діда і баби, яка, до речі, на 25 років була від нього молодшою. Дід до знайомства із бабусею Мариною був вдівцем і мав п’ятеро дітей. Був дуже здібним і працював, щоб дати всім дітям путівку вжиття. Він випікав такі бублики, що всі їх розкуповували. Діти діда роз’їхалися і під час війни загинули, залишився син Гриша і найменша дочка - мама Світлани. Саме Гриша допоміг сестрі вступити і закінчити інститут у Чернігові. Вона в нього жила, коли навчалася.
Для себе і своєї молодої дружини Дід Кузьма збудував невеличку хатину, в якій і дотепер живе Світлана Степанівна. Ця хатина стала прихистком доньці і внучці, які повернулись із Молдавії. А батько Світлани Сердюк Степан Петрович - знаний у Сосниці голова колгоспу ім. Довженка, нині його ім’я носить парк, що на В’юнищі - після війни теж повернувся у Сосницю із новою дружиною - медсестрою, яка його лікувала пораненого.
Батько мало спілкувався з дочкою. Зате його батько потурбувався про онуку і приказав своїй дочці, тобто рідній тітці Світлани, не кидати племінницю, а допомогти знайти себе у житті. Отож після школи Світлана поїхала до тітки у Тернопіль і там закінчила педінститут, хіміко-біологічний факультет. Деякий час працювала у Макіївці на Донбасі. Там вийшла заміж, там народила первістка. Та, як кажуть, характерами не зійшлися і Світлана Степанівна з 5-річним Павлом повернулась додому.
Батько допоміг їй влаштуватися учителем у 8-річну школу. У Сосниці молода красива чорноволоса молодичка зустрілась із Володимиром Григоровичем Волощуком, який працював на станції техобслуговування, і перейшла до його квартири.
Вчителька сповна віддавалась роботі. Робота була її стимулом аби завжди одягатись модно, сучасно. Не було того місяця,щоб вона із зарплати щось собі не придбала. Чоловік до того ставився розуміюче, та владна Світлана і не переймалася, їй дуже хотілося бути красивою.
Світлана Степанівна гарно одягалась. Любила нові чобітки, часто змінювала аксесуари. Великого значення надавала головному убору, берет завжди носила на одну сторону, а друге вухо залишалось відкритим, через це, напевно, тепер і не дочуває. Рано вона посивіла, але про це могли знати лише найближчі, адже ніколи красуня не допускала,щоб виднілись відрослі сиві пасма. А ще змолоду у моді було хвилясте волосся, тому часто накручувала його на бігуді і завжди мала свіжу зачіску. Макіяж легенький, бо мала природну красу. Губи підфарбовувала, а ось манікюр не робила. Фігуру мала завжди однакову, не збільшувались форми ні в якому віці. Каже, що стрункості завдячує мамі, мабуть, генетично їй передалась мамина фігура. Та ще велику роль грало те, що ніколи їжі не надавала значення, їла аби не голодувати, а смакіток у сім’ї не виготовляли. Завжди жінка була у русі.
Навіть у свої 85 вона щодня рухається - по 2-3 полінця дров 4-5 разів заносить у хату. А влітку висіває багато квітів і постійно за ними доглядає. Обробляє і город. Сама лопатою копає картоплю. Син забороняє таке робити, бо має трактора, а вона, щоб не забрав лопату, ховає її в надійне місце і коли його нема «розминається». У Світлани Степанівни багато квітів кімнатних, особливо великих кущових троянд, фікусів. Ще зі школи залишилась звичка доглядати за квітами, біолог же вона! А ще непосидюча. Нема у неї ні телефону, ні телевізора, тому годинами не сидить за серіалами. Новини дізнається по радіо і щодня читає духовну літературу. Пригадує про екскурсійні поїздки з подругою Тамарою Мондрус. Часто зустрічалась з Тамарою Трубою, коли могла ходити на далекі відстані. А потім із сусідкою Настею Нак, вже покійною, любили словом-другим перекинутись.
Її відвідують вдячні учні. Ось під час війни одна з учениць, яка проживає у Німеччині, вислала улюбленій учительці посилку з продуктами.
Для Світлани Степанівни тепер син Павло Петросович єдиний постійний помічник і розрадник, який якнайкраще намагається догодити своїй неньці. Внучка, коли навчалась, частіше навідувалась до бабусі. А нині проживає не у Сосниці.
Бути завжди красивою! Цей девіз і нині супроводжує жінку. Ще не було 9-ої ранку, а вона вже чисто вдягнена, волосся зібране у пучечок ніби чекала нас. Правда, вже не купує обновок. Та щойно заходить мова про них, на обличчі з’являється усмішка і вона піднесено розповідає як дісталась їй каракулева шуба, як одягла перший раз штани і полюбила їх до старості. Тема моди і краси для Світлани Степанівни найкраща. Тож бажаємо залишатися завжди у гарному настрої. Нехай життя, як яскрава мозаїка, складається з добра, радості, привітності.
Джерело: газета “Вісті Сосниччини”, Олена Кузьменко
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.