Загиблий Олександр Гордієнко про те, що йде на війну не сказав ні матері, ні рідному братові

24 лютого 2022 року стало незворотною точкою відліку людського горя, трагедій та героїзму на­ших захисників. Тих, хто вибрав дорогу Воїна, хто став на захист своєї Вітчизни. І для яких уже немає назад вороття.



Немає з різних причин: хтось і далі свідомо бореться із за­гарбниками і не може залишити свою країну у біді, а хтось, на жаль, уже склав свою голову, щоб ми знову відчули смак волі і свободи, звільнившись з кайданків окупантів, які зараз пану­ють більш ніж на 20% території України.

Ічнянець Олександр Гордієнко 14 вересня цього року зустрів своє 29-річчя. Відзначили іме­нини в родинному колі тихо, без веселощів, бо не той час і настрій. Воїн за декілька днів знову мав вирушати на фронт із десятиденної відпустки. І ні в кого навіть думка не закралася, що це може бути останнє таке їхнє спільне застілля.

А за дев’ять днів, 23 вересня, він загинув поблизу Роботиного Запорізької області. Загинув як герой, штурмуючи позиції ворога. Ніхто з тих, хто йшов із Олександром на завдання, не повернувся. Їх накрила ворожа артилерія.

- Саша був бажаною дитиною. Ріс добрим, чуйним. Він був як дівчинка: світленький, краси­венький. Його і називали часто дівчинкою. Як виріс, завжди жалів мене, бо знав, як важко мені довелося, - розповідає мати Людмила ГОРДІЄНКО.

Олександр навчався в Ічнян­ській школі №4. Часто хлопця із красивим голосом залучали до концертів. Скільки їх у нього було, а він щоразу хвилювався як уперше! Сашко любив спорт і брав участь у численних зма­ганнях. Тим більше, що з-поміж однокласників вирізнявся ви­соким зростом: 1м 95 см. Потім закінчив Ічнянське професійно-технічне училище. Працював на МКК, періодично звільнявся, бо робота була важка і шукав кращу, та повертався назад на підприємство. Перед повномасштабним вторгненням жив і працював в Ічні.

Ні слова про війну

Про те, що йде на війну - ніко­му не обмовився ні словечком: ні матері, а ні рідному братові.
Якось мама побачила його, як він вивантажував продукти в їдальні, де вона працює і де у той час для тероборонівців готували їсти.

- Сань, а ти чого тут? Записав­ся утероборону?
- Та ні, мамулько, це я хлопцям допомагаю, - відповів і цим за­спокоїв матір.
- Через якийсь час моя коле­га дзвонить і каже: «Людо, а тут твій Саша, і автомат при ньо­му»... Я йому дзвоню, починаю розпитувати чого він з автома­том, тільки тоді признався, що записався у територіальну охо­рону. Він же так мене запевняв, що на війну його не візьмуть, бо він нічого не вміє!

А уже у червні Олександр Гор­дієнко їде на війну.

- Ми нічого не знали. Поїхав... Нічого із собою не взяв... Ска­зав, що там йому все дадуть. .. Але пізніше подзвонив, уже як приїхали, а куди саме не сказав, щоб з дому вислали усе. І адре­си не сказав куди висилати, пе­редавали через знайомих. Так намагався мене від стресу убе­регти, - слова-спогади важкі, як свинець.

Добровільно - у штурмову роту

Спочатку його підрозділ дис­локується на кордоні із росією у Чернігівській області.

- Наша рота була спочатку біля Новгород-Сіверського. Саша Гордієнко із 7 червня 2022 року був на посаді стрільця - поміч­ника гранатометника. У жовтні нас перекинули на Бахмутський напрямок: Кліщіївка, Андріївка, Опитне, - розповів про свого побратима Андрій ПЕТРИ­ЧЕНКО, на той час командир другої стрілецької роти в/ч А 4569, а нині командир роти охорони першого відділу Прилуцького РТЦК та СП.

- Потім його перекинули у штурмову роту, до якої пішло багато ічнянців, зокрема, Анд­рій Панчошний, який загинув у липні цього року. Йшли добро­вільно.

Саша - це була дитина від Бога. Для мене він був теж, як дитина, бо моя дочка за віком як Саша. Спортсмен, не пив і не курив. Був дуже позитивним. Сам займався спортом й інших заохочував. Куди б ми не переї­здили на нові позиції, скрізь за собою возив трубу для турніка. Його день розпочинався із про­біжки і турніка. Був спритним. І добре знав свою роботу. Ніколи не сказав поганого слова, тому його поважали і любили. Під моїм командуванням він був до 12 грудня минулого року.

Олександр ніколи не розпо­відав ні матері, ні братові у яких «м’ясорубках» довелося по­бувати. А вони були і не раз. Не раз прощалися із життям...

Якось Людмилі Гордієнко под­звонила знайома і розповіла, що Сашина рота потрапила під обстріл і багато поранених. Саша на «тисячі» дзвінків від знервованої матері знову не взяв слухавку і мати поїхала до дружини командира, яка пра­цює в аптеці. У неї чоловік теж не виходив на зв’язок.

- Ми з нею кричимо на всю аптеку, плачемо... Трохи заспо­коївшись, поїхала додому. А до­рогою дзвонить телефон і я чую голос Саші. «Саня, ти де? Що з вами?», - кричу у слухавку, а він мені так спокійно: «Мамулько, чого ти переживаєш? З нами все нормально, не хвилюйся». А я ж чую, що танки бахкають. Я йому це кажу, а він: «Та вони далеко, не переживай». І трубку закриває, щоб я менше чула.

Це було у листопаді минулого року.

Тяжкі військові будні

Коли ми вкотре тут, у мирно­му житті, будемо нарікати на погані умови, подумай­те про воїнів: а як їм там у заметілі чи під дощем? В яких умовах вони?
Уже після загибелі сина у його теле­фоні мати знайшла декілька відео. Це просто жах! Ні те­пла, ні даху над го­ловою.
Якось він пока­зав фото, де вони гріються біля бур­жуйки. Якийсь са­рай, на половину розкритий, без усіх стін, що вітер аж гуляє. І вони, ніби пташенята, тулять­ся до тепла. Мати з розбитим серцем від побаченого за­квилила біля сина, а він каже: «Мені, ще добре було, туди дощ не затікав, як ... - йому на ноги все вода текла».

Часто-густо доводиться чути, що захисникам немає навіть чим воювати. Твоя зброя - тро­фейна зброя, так говорили і Гордієнку. І таких моментів на війні так багато, що й говорити не хочеться. Ось тому, мабуть, він і не говорив, не ділився ні з ким, щоб не ятрити душу ні собі, ні співбесідникам. Бо тебе зро­зуміють тільки ті, хто поруч, в окопі.

Із 6 жовтня до 19 грудня мину­лого року Олександр Гордієн­ко був на Донеччині. Потім їх звідти вивели. Ох, ці сумнозвіс­ні ротації! Зазвичай виводять хлопців тоді, як із підрозділу уже нікому воювати і треба по­повнювати резерви. Так він на день завернув додому, бо до­рога пролягала через Прилуки. На ротацію вивели у Львівську область. Доки був там, мати по­стійно з ним була на зв’язку.

30 липня їх перекинули на За­порізький напрямок. Там він воював на посаді старшого ме- ханіка-водія. Знову почалися тривалі мовчанки без зв’язку. А як подзвонить, то говорили дуже коротко.

Та якось Саша зателефонував і каже:

- Мамулько, ти як почуєш про мене щось погане, не вір. Бо багатьом дзвонять, щоб з бать­ків гроші виманити. Ти не вір.
Ще казав, що із банківських карток воїнів зникають гроші, хтось їх обнульовував. То мені пересилав і завжди казав, щоб я собі купувала, що хочу. Таким він був завжди: дбав про мене і родину рідного брата. Ми жили окремо, але трималися одне одного. І як мені тепер без ньо­го жити?..

Як розповідає Людмила Ана­толіївна, вона зовсім не відчу­вала у день його загибелі ніякої тривоги. Точніше почуття триво­ги було постійно з нею, таке уже в неї життя, що вона постійно хвилювалася. А в той день - ні­чого. І в наступні дні нічого. В Ічні уже знали про смерть Саші, а їй ще нічого не сказали. Дорогою на роботу біля школи зустріла колишнього директора Крама­ренка. Каже, у нього був такий вигляд, що подумала то у нього щось сталося.

На роботі всі якось дивно по­водилися, від неї відверталися, але жінка зациклена на своїй роботі не придавала цьому зна­чення. А колеги між собою до­мовилися нічого не говорити, доки немає офіційного підтвер­дження.

Трагічну звістку сповістив старший син Геннадій.

- Я відпочивала в учительсь­кій, як заходить Гена. Якийсь блідий. Я питаю Гена, що? А він іде й мовить. Іде й мовчить. Я знову питаю: «Гена, що?» А він підходить і каже: «Мам, у нас уже немає Сашика». Як не­має? Ой, цей момент! Краще б я вмерла, ніж дожила до цього! Нікому не побажаю таке пере­жити.

Цілий тиждень ми ждали його. Ще сподівалися, але його то­вариш підтвердив, що то наш Саньок. Він так гірко плакав, як розповідав Гені. Він його сам із госпіталя забрав. Каже такого друга, як Саша, у нього уже не буде, а познайомилися вони у госпіталі.

Голуби миру чи...

Навесні на дворищі Людмили Гордієнко оселилася пара го­лубів. Все так журливо воркува­ли, ніби гірку долю віщували. Ні дитинчат не вивели, та й шкоди ніякої не робили, але те воркування дуже дратувало жінку. І саме того дня, як Саша загинув, пара полетіла геть. Людмила Анатоліївна ще про себе це від­мітила, що у дворі стало на диво тихо. І назавтра не з’явилися. Похвалилася про них на роботі, і колеги сказали, що то було до біди. Так воно і сталося.

Саша тепер у кращому житті?

Чи є життя після смерті? Цер­ковники говорять, що так, є. Але його ніхто не бачив, говорить мати. Тільки сон їй нещодавно приснився, уже після сороковин по Саші.

- Сниться, що я стою на площі біля ресторану, а Саша йде повз до пам’ятника загиблим воїнам-визволителям, що на пло­щі і каже: «Мамулько, до мене приїхали мої побратими, то я їм покажу, де живу». А поруч із ним іде жінка і чоловік у літах. І вони втрьох пішли алеєю парку у на­прямку лікарні. А все навколо таке зелене, красиве. Може, й справді він уже у кращому світі. Може закінчилися його митар­ства на цьому? Бо ніколи він не мав щастя тут. Ви подивіться в його очі, вони ніколи не були радісними.

30 вересня 29-річний ічнянець Олександр Гордієнко знайшов вічний спокій на рідній ічнянській землі, подвиг яко­го навічно вписа­ний в історію звіль­нення України. Як кажуть, пішов один із найкращих.

- Я зараз бага­то думаю, згадую, аналізую. Років із чотири тому Саша купив футболку. Ось подивіться, що там написа­но: «Богу - душа, життя - Україні, а честь - для себе». У цьому весь Саньок, таким він був. Він наче знав, що таким буде його вибір.

Джерело: газета “Трудова слава”, Ніна Наливайко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.