Віра Євченко із маленької пенсії донатить, іра Євченко із маленької пенсії донатить, щоб швидше об швидше прийшла перемога

Он збирали люди гроші на бронежилети воїнам - і я дала трохи. І на свічки теж. Скільки там у мене тієї пенсії, проте, думаю, нехай і моя копійчина піде на хлопців. Вони ж нас обороняють!» - розповідає 81-річна Віра Євченко з Андріївки. Найбільше її душа бо­лить за матерів, які мають дітей на війні.



- Я свого сина захоро­нила, знаю, де його мо­гила, навідуюся, попла­чу там. А є батьки, які не знають що з сином-воїном, бо давно звістки від нього не чули. І молитва­ми чекають додому свою дитину з війни. Аби тільки вона жива була. Це дуже страшно! - каже Віра Єв­ченко.

Сама жінка уже десять років як вдова, а півтора року тому раптово пішов за обрій і її єдиний син. На схилі літ зосталася одна. Так випало, що спілкувалися із жінкою у день її народження: 9 листопада.

У 17 вийшла заміж

- Народилася в Андріївці і помру тут. Звідси родом був і мій чоловік Василь, - каже корінна мешканка села Віра Єв­ченко, яка з перших хви­лин нашого знайомства вражає своєю добротою і щирістю.

- Росла без батька: він на війні, у Другій світовій, загинув. Мені тоді й пів року не було. Мати пра­цювала різноробочою. Тяжко захворіла. Цілий рік лікувалася у Парафіївській лікарні - виявили затемнення легень, - про дитячі та молоді роки згадує Віра Олексіївна. - А вдома - старенька бабуся та дідусь, який був без ноги - втратив на фінській війні. У чотирнадцять років у Дорогинці сім класів школи закінчи­ла й пішла одразу на ро­боту, адже треба було на шматок хліба заробляти.

Вірина батьківська хата колись стояла центрі рід­ної Андріївки, а зараз там магазин.
- Познайомилися з Ва­силем та й зійшлися, - ко­ротко про своє одруження з Василем Євченком роз­повідає співрозмовниця.

Обом було по 17 років: зовсім юні .1 всього було на життєвому шляху. Бо на віку, як на довгій ниві.

Майбутній чоловік меш­кав з рідною тіткою. У її будинок і привів свою Віру після того, як одру­жилися. Але коли то було! Тепер тут вона сама до­живає віку.

Як розповідає пані Віра, молодості вона й не ба­чила, адже рано заміж пішла. Василева мати одна жила, а він посе­лився до своєї старенької хворої тітки, щоб догля­дати за нею.

Поки хлопець із дядьком на ро­боті, треба було комусь у хаті то­пити, їсти варити та іншу домаш­ню роботу тягти - от він і примітив молоду та проворну Віру, на якій вирішив женитися. Вона не від­мовила симпатичному парубку - так і стали подружжям.
Зранку й допізна працювали Євченки, не опускаючи рук. Бо такі вони, ці нелегкі сільські буд­ні. Чоловік трудився трактори­стом у місцевому колгоспі.

- А в мене за плечима 42 роки трудового стажу, - розповідає пані Віра. - Спочатку трудилася у ланці, потім на фермі 17 ро­ків. Тоді пішла у місцеву швейну майстерню - там п’ять років була бригадиром. Увесь час у селі.
Жінка-трудівниця каже, що з ранку й до вечора з чоловіком працювали, адже у селі інакше жити не вийде. Встигала Віра Олексіївна і роботу сумлінно ви­конувати, і про родину піклува­тися. Проте, коли тривав сезон полуниці - й зовсім світу білого не бачили.

- По 15 соток полуниці пахали. Зібрані ягоди возили продавати аж у курськ, рильськ. Всі так ро­били, не тільки я. Ми з Василем трохи грошей відклали і синові будинок в Ніжині купили, - каже Віра Євченко. - Чим могли,
тим і допомагали дітям, доки здоров’я було.

А ще пригадує як з подругою, з якою вже 60 років дружать, тор­гували соняшниковим насіння: возили у москву, Петербург І в республіці комі були, і в білору­сі. Як поїдуть - то аж на декілька тижнів.Сало та цибуля із бухан­кою хліба - це те, що брали пої­сти в дорогу. На таких харчах і трималися.

- Пам’ятаю, шість тижнів була в дорозі. Приїхала, а маленький Володя сам удома. Як побачив мене - почав скільки сили тікати, бо не впізнав, - згадує жінка. - Я за ним. Кажу: «Синок, це я, твоя мама». А він біжить від мене і плаче.

Чоловіка поховала, немає й сина. Одна залишилася

Віра Євченко знову думками повертається у ті роки, коли мала родину: всі живі-здорові. Згадує, що з чоловіком постійно були на роботі, а, повертаючись додому, занурювалися у госпо­дарські клопоти. Так у щоденній рутині й роки минали.

Доглянуте обійстя пані Віри пам’ятає босі ноги її єдиного си­ночка Володі, який влітку колись тут бігав по моріжку. Звідси його до армії виряджали, тут він жив, доки не одружився. Працював у Києві, там і познайомився із росіянкою, яка й стала дружи­ною. Разом прожили 12 років. Мешкали у Ніжині: там у Воло­димира хата. Але дружині не по­добалося на чужині, не любила вона й місто, тому із двома діть­ми повернулася у свою казань.

Володимир зостався у Ніжині, удруге одружився, народилася донечка. Не забував провідува­ти матір, часто телефонував їй, бо знав, що у селі вона одна. Проте раптово його не стало. Помер так швидко, що ніхто й не очікував. З болем жінка роз­повідає, що у її сина відірвався тромб.

- Вранці того трагічного дня, пам’ятаю, до мене Володя зате­лефонував, запитав як я, сказав, що у них теж все нормально. У себе вдома цілий день дрова рубав. Зайшов у хату, приліг від­почити - і помер. Це сталося 18 березня минулого року, - згадує Віра Олексіївна і відтоді вона за­лишилася без сина. - Тоді орки їздили селами Ічнянщини, все окуповане... Через ту війну не змогла навіть поїхати в Ніжин, щоб із сином попрощатися. Йо­му було 59 років.

Тепер жінка зовсім сама.

- Моя двоюрідна сестра живе у кінці села. Їй 87 років. То хіба коли по телефону поговоримо. А так немає нікого, - каже з су­мом. Є ще родич Василь Гор­бенко, племінник покійного чо­ловіка. Теж із села. То він, буває, провідує тітку Віру, щось по го­сподарству допоможе, де без чоловічих рук не обійтися.

Навідується до Віри Олексіївна й невістка Аліна з Ніжина. Але не часто. Проте на день народжен­ня приїхала привітати свекруху.
Троє дорослих онуків Віри Євченко живуть далеко: Оль­га й Олексій - у росії, Тетяна - у Німеччині. Вже й двох прав­нуків пані Віра дочекалася. Це Олексієві діти: Стьопі вже п’ять років, а Лесі - два. Але коли всі вони приїдуть до своєї бабусі — хтозна.

- Оля дуже хотіла приїхати - їй сказали, щоб поки сиділа там, бо небезпечно. Востаннє вона була тут як дід помер, - зізнаєть­ся Віра Олексіївна. - Проте ча­сто телефонує.

Найменша внучка Тетяна до повномасштабного вторгнення рашистів жила у Харкові: там за­очно вчилася і паралельно пра­цювала. Коли почали над містом літати ракети та було гучно від вибухів, ледь встигла заскочи­ти в останній поїзд, який їхав до Польщі. Туди й евакуювалася. Звідти перебралася у Німеччину.

Яке воно - життя одинокої жінки в селі?

- Село - це не місто. Щось поламалося, щось обірвалося - треба до когось звертатися аби відремонтували, - бідкаєть­ся Віра Олексіївна. - І так що не кинься зробити - сам не зро­биш, не подужаєш.
Ще декілька років тому садила величезний город - понад гек­тар. У господарстві з чоловіком тримали повно худоби: свино­матки, свині, дві корови - все було. Зараз тримає лише трохи курей. Дуже болять ноги, важ­ко ходити, постійно на пігулках. Але Віра Олексіївна не здається. Посильно трудиться на рідному обійсті, бо з^ дитинства звикла працювати. Й на вигляд вона - бідова та невгомонна.

Ще минулого року пані Віра об­робляла соток двадцять городу. Цьогоріч залишила собі сім, біля хати, каже, що з неї стільки ви­стачить. Проте як би важко в селі не було, зізнається, що ніколи б не поїхала жити у місто: не її то.

І прокидається пані Віра рано, о шостій ранку, бо не лежиться. Піч витопить і знову лягає: поперек починає пекти, що встояти не можна. Потім знову встає: їсти зварить, у хаті підмете - і знову полежить. Так і справляється.

- Дуже мені трудно, а треба триматися. Жити треба, хоч пі­сля втрати Володі я вже не живу, а існую. Нікому на білому світі не побажаю такого, що я пережи­ла, - зітхає Віра Євченко.

Джерело: газета “Трудова слава”,  Світлана Череп

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.