Місцеві жителі розповіли, як їм живеться у вимираючому селі на Чернігівщині

Цього разу наша дорога лежала до Карпівки, яка нині належить до Володимирівського старостату. Раніше мені ніколи не доводилось тут бувати. Тому з задоволенням вивчаю для себе незнайому дорогу, милуючись неповторними краєвидами з багатокольоровим різнотравям і лісовими стежинами.





Рушаємо в дорогу від Ільмівки, де підхопили старосту Наталію Григоренко, яка, власне, й запросила в цю подорож, пообіцявши познайомити з жителькою Карпівки Лідією Кузьміною, яка виявилась не тільки цікавою співрозмовницею, а й жінкою з життєвим досвідом, який відкриває непізнані сторінки з життя Городнянщини.

Від Ільмівки до Карпівки спідометр показує 11 кілометрів. Дорогою Наталя розповідає, що до Володимирівського старостату належать сім населених пунктів: Ільмівка з її близько 200 жителями, Володимирівка, де мешкають 230 людей, Карпівка з 17-ма мешканцями, День Добрий, де проживають девять селян, Світанок з двома жителями, Мости, де проживає один чоловік, та Ближнє, в якому взагалі ніхто вже не живе.

Карпівка губиться у зеленій гущині лісових насаджень та зеленої порослі на людних колись вулицях. Навіть людині, яка потрапляє сюди вперше, стає одразу зрозуміло, що колись це було досить потужне село з довгими вулицями, установами й потужним колгоспом. У 60-их роках ще діяла восьмирічна школа, в кожному класі якої було до двадцяти дітей. У нинішньому ж році в Карпівці народилась одна дитина. Щоправда, її доля виявилась жорстокою з перших днів життя – дівчинку передали в будинок маляти через спосіб життя її горе-батьків. Від почутого стає сумно. Порожні будинки, які напрочуд гарно збереглися, хоч в них багато років ніхто не живе, підозріло виглядають на нас зіницями-вікнами через гілля парослі. Зупиняємось біля колодязя-журавля. Такий колись стояв у дворі моєї бабусі в Заліссі. Нині зустріти такий, т а ще й з відром і з водою – досить велика рідкість. Зупинись, мить. Доторкнусь до минулого, що враз ожило.



На зарослих вулицях трохи плутаємо, але довкола ні душі – спитати де будинок Лідії Антонівни ні в кого. Але Наталя швидко орієнтується і приводить нас до потрібного двору. Тут чутно голоси – до бабусі якраз з Чернігова нагодились син Олег з невісткою Аллою та двома онуками – 21-річним Дмитром та Ігорем, який тільки но закінчив 11 клас. Родина живе в Чернігові. Але в Карпівку приїжджає часто – Лідії Антонівні 10 вересня виповниться 90 років, тож їй вже треба допомагати по нехитрому домашньому господарству. Залишивши нас наодинці з господинею для душевної розмови, гості подались на город – поки стоїть погода, треба грядкам лад давати.

–Я сама родом саме звідси, з Карпівки, – починає свою сповідь літня жінка. – Цей будинок, в якому я нині мешкаю, хоч і вже перебудований, колись належав моїм бабусі з дідусем, маминим батькам. У цій хаті народилась моя мама, це її дідівщина. Мама родом була з багатодітної сімї, мала ще дві сестри і четверо братів. Мій дід був рекрутом. Служив 25 років. Коли повернувся зі служби, йому вже було 45. Засватав молоду дівчину, мою бабусю, яка була молодшою від нього на 25 років. Ще й семеро діток народили. Тоді всі сімї були багатодітними. Нас у мами з татом теж було пятеро, я ще мала трьох братів і сестру. Я була найменшою в родині, народилась у голодний 1933-ій рік.
Невесело Лідія Антонівна згадує своє дитинство. Каже, була небажаною дитиною, адже мама її народжувала вже будучи пухлою від голоду. Позбавитись маляти мати не могла – на той час аборти були суворо заборонені, а від рук місцевих повитух, які нелегально займались чорною справою, жінки, бувало, й гинули. Однак на роду було написано, що не тільки маленька Лідія, а й уся родина вижила, уникнувши смертельних обіймів голоду.

–Врятувало нас те, що тато наш, Антон Акимович Денисенко (до речі, мамине дівоче прізвище теж було Денисенко, тоді в селі багато людей саме з таким прізвищем жило), був господарем, яких пошукати, – розповідає жінка. – Їздив на заробітки в Гомель, ми особливо злиднів не знали до того, як почались страшні часи. У селі зявилась так звана «червона мітла» – активісти, які ходили по хатах і відбирали в людей останню картоплину. Як у кого є ще щось, крім кількох бульб, – то вже куркулі. І нас хотіли в багатії записати, та нічого не знайшли. Тато встиг картоплі трохи приховати – вирив у дворі потайки яму, насипав туди картоплі, а наверх поклав велику купу хмизу, привезену з лісу. Якимось чудом вони тієї картоплі не знайшли. Так ми й вижили.

Лідія від народження була дуже кволою і маленькою – мабуть, далась взнаки вагітність і народження у голодний рік. Тож після того, як дівчинка закінчила в Карпівці чотири класи школи, мати її не пустила з однолітками ходити в Ільмівку – мала не подужала б щодня пішки долати по десять кілометрів дороги в один бік. Але наступного року, трохи підрісши й окріпши, Ліда все ж продовжила навчання в пятому класі, бо була дуже охоча до науки, свідченням чого були гарні оцінки з усіх предметів.

–Пам"ятаю, як навчались ми після війні в розваленій школі, як прийдеться, – каже вона. –Ільмівка тоді являла собою страшну картину. Гітлерівці, відступаючи, спалили цілу вулицю. Було багато руйнувань. Люди ще довго потім жили в землянках, поки відбудовувались та налагоджували життя. Я вже ладненька була, памятаю цей жах. Коли чотири класи закінчила, мені 12 років було. А далі до сьомого в Ільмівку ходила. Я гарно вчилась і мріяла далі піти в городню в педучилище. Але моя старша сестра Маруся на той час була студенткою, вчилась у Гомельському педінституті, на математичному факультеті. Тож батьки вирішили, що двох студенток вчити їм не під силу. Тож я ще три роки ходила до школи в старші класи в Перепис. Теж кілометрів з девять в одну сторону доводилось щодня долати, ще й доріг, по суті, не було – ходили через болото. Але я дуже хотіла вчитися й мріяла продовжити навчання після школи.
Попри небажання батьків продовжувати навчання меншої доньки, дівчина вирішила самотужки добиватися омріяного. Тож потайки дізналась яким шляхом через ліс добратися до залізниці, по якій можна було виїхати в Гомель. І одного дня відвезла заяву про вступ до педінституту. Коли надійшов час їхати на вступні іспити, довелось сказати про це батькам. Мати взяла стару кошолку, кинула туди десять груш, десять огірків, окраєць хліба і десять карбованців. Квиток до Гомеля і назад коштував тоді пять карбованців. З тим нехитрим скарбом Ліда і поїхала шукати долі. Дівчині поталанило – батько її однокласниці працював на залізниці і винаймав житло в Гомелі, тож дівчата зупинились у нього. Проблема з житлом і харчами відпала.



–Два тижні ми здавали іспити, – каже Лідія Антонівна. – А вдома мене ніхто й не кинувся шукати чи турбуватися як я там. Лише потім вже, коли оголосили результати і нам повідомили, що нас зараховано до студентів, у двір гуртожитку, в якому нам виділили кімнату, прийшла моя старша сестра, яка мешкала в Гомелі – щоб впевнитись, що я таки в педінституті. Пройшли ми медкомісію. Повели нас у якусь баню, помили, а наші речі всі, що були, запхнули в якусь піч для вижарювання – мабуть, для дезінфекції. У двір гуртожитку привезли величезну купу соломи, дали матраци, ми понабивали їх соломою. Ото вже й обжились.
Згадуючи минуле, Лідія Антонівна ані на мить не жалкує про свій вибір – каже, змирились би батьки з ним чи ні – вона б нікого не питала, бо точно знала, що конче необхідно навчатись далі. Пять років студентства давались важко без особливої підтрмики з дому. Виручала стипендія, але її виплачували тільки тим, хто навчався на «пять» і «чотири». І якщо зимову сесію дівчина здавала без проблем, то літню, як правило, викладачі «завалювали» – поставлять одну трійку, і все – на літо тобі стипендія не виплачуватиметься. Тож Ліда влітку на два сезони влаштовувалась працювати в піонерський табір. Зарплата була 360 кабованців. 60 карбованців «вираховували» за харчування, а 300 вона відкладала. Так і пальто осіннє купила, потім ще щось з одягу. Розраховувала лише на себе і власні сили.

Після отримання диплому виклдачки біології та фізичного виховання Лідія отримала направлення на роботу в одну із шкіл в Кричівському районі Могильовської області.
– Я викладала фізичне виховання, – згадує Лідія Антонівна. – Школа була велика, але бази нормальної не було – ні майданчиків, ні стадіону. А потім до мене приїхала мама і сказала: «Рік допрацюєш і приїжджай додому, а то тут ще заміж за білоруса вийдеш!». Я так і зробила –приїхала в Карпівку. Але в місцевій школі, яка тоді вже була восьмирічною, для мене місця не знайшлось. Тож мене призначили в Комарівку, що за Добрянкою, за 10 кілометрів у лісі. Два роки там пропрацювала, жила на квартирі, викладала анатомію, ботаніку, зоологію і фізкультуру. Потім таки повернулась знову в Карпівку, в свою школу, яка на той час вже стала восьмирічною. На той час місцевий колгосп за допомогою «тридцятитисячників» став мільйонером, село зажило. Школа знаходилась в затишному місці – на бугру, поруч сад, церква. Але ні наочних посібників, ні майданчиків, ні стадіону при ній не було.

Тут молодій вчительці довелось викладати всі предмети. Адже більшість вчителів мали велике домашнє господарство, родини, дітей. Лідія ж була «на підхваті», як сама каже – « На мене вішали все, що можна». Окрім того, дівчина була непосидючою, обожнювала своїх учнів, водила їх на екскурсії, у ліс. І це якимось чином дратувало тих колег, які не могли дочекатись закінчення уроків, щоб повернутись до домашніх справ, яких у селі безліч. Пропрацювавши три роки, Лідія опинилась у Ніжині – на піврічних курсах для викладачів біології. Там серед інших колег її помітив завідувач Ніжинським відділом освіти, зацікавився її біографією і досвідом, і неочікувано запропонував з версня приступити до роботи викладачки фізичної культури для дівчат в новозбудованій Вертіївській школі. Він сам був новопризначеним директором і підбирав собі професійний колектив.
Ліді на пропозицію погодилась – школа була нова, триповерхова, розкішна, з омріяним спортзалом, стадіоном і майданчиком. І у вересні 1962 року вона вже викладала фізичне виховання у дівчачих групах. Тут, у Вертіївці, вона знайшла й свою жіночу долю. І вийшла заміж за Михайла Кузьміна.

Михайло був моряком дальнього плавання. Молодята поселились у свекрів. Але чоловіка тривалими термінами не було дома, тож Лідія, зрозумівши, що очікує дитину, поїхала до батьків у Карпівку. Через рік, повернувшись з плавання, Михайло приїхав за ними і забрав дружину й сина в Маріуполь.

– Ми стояли в черзі на квартиру, – повертається до спогадів Лідія Антонівна. – Коли син підріс і пішов у садочок, я вийшла на роботу в клуб школяра, де вела спортивні секції. Коли отримали квартиру, радості не було меж. Зарплати в моряків були дуже достойні, в магазинах усього вистачало. Місто процвітало, бо там була розвинена й металургійна промисловість. Всі жили гарно. До 1991 року, коли розвалився радянський союз.
Про той період жінка згадує неохоче. Каже, люди були покинуті напризволяще. Моряки, в тому числі й її чоловік, залишились без роботи. Порт опустів без кораблів. З банків зникла готівка – ті, в кого були заощадження, не могли їх отримати. Виживай як хочеш. Ще ті, хто жив у селі, мали свою городину, тож якось перебивались. А містянам доводилось вкрай сутужно. Не було коштів ні на прожиття, ні на оплату комунальних послуг. Тоді на сімейній нараді було прийняте рішення: Лідія з сином виїжджають в Карпівку, де можна хоча б якийсь город порати, а чоловік поки залишається в Маріуполі, пробує приватизувати житло, а потім його продати й приїхати до дружини з сином, в глиб України, на Городнянщину.

–Коли ми приїхали з Олегом на мою батьківщину, Карпівка ще була досить живим селом, – каже жінка. – Тут налічувалось до 150 жителів. З рідні вже майже нікого не залишилось, тільки один брат. Ми почали шукати собі житло, і зупинились на оцій дідовій та бабиній хаті, вірніше, тому, що від неї залишилось. Я її викупила в своєї двоюрідної сестри. Добудувались, дооблаштувались. Порали город, завели господарство. Ще жеврів колгосп, в якому син час від часу підпрацьовував. Тоді ж як було: треба тобі кінь, щоб город зорати чи дров з лісу привезти – відпрацюй, бо такі послуги тільки робочим надавались. Важко було. Потім чоловік приїхав через кілька років. Квартиру вдалось приватизувати і продати, хоч за безцінь – через таку ситуацію житло в Маріуполі геть знецінилось, люди почали звідти масово виїжджати у пошуках кращої долі, хоча тоді по всій країні була непроста ситуація.
Мабуть, втомившись від непростих спогадів, Лідія Антонівна замовкає. З любовю поглядає на невісточку та сина, які раз по раз заходять до хати. Алла намагається ходити навшпиньках, щоб не заважати розмові. Відтоді, як помер у 2009 році її чоловік Михайло, Лідія Антонівна живе від візиту до візиту найрідніших. Вони це розуміють і не баряться.

–Зв'язок мобільний тут поганий, – каже літня жінка.– діти до мене якось додзвонюються, а в мене не виходить їм подзвонити. У селі залишилось зовсім мало людей. Але напризволяще ми не покинуті. Продукти нам Микола Харьков завозить вже багато років. Він молодчина, кожні три дні тут. Можна купити все необхідне. Пошта буває раз н амісяць – коли пенсію привозить. Хто газети передплачує – їм з Ільмівки чи сестра милосердя, чи наші комунальники які тут живуть, а в ільмівці працюють, завозять. Фельдшерка Іра Грищенко у нас чудова. Раз на тиждень у кожну хату заходить. Чуйна, уважна, все розпитає, огляне, дасть пораду, з лікуванням допоможе. А як що трапиться – й частіше приїжджає до пацієнтів. По виклику.

Згадала Лідія Антонівна й березень минулого року. Каже, росіяни в село не заходили. Раз підїхали на околицю, спитали в крайній хаті куди дорога через село веде. Два брати, які там живуть, Сашко і Ігор Денисенки, сказали, що далі дороги нема нікуди ніякої. Все лісом позаростало. Такий собі край світу. Вони й поїхали, розвернувшись.
Назад дорога з Карпівки вже не видавалась чомусь мальовничою. Розраджували трохи сині волошки на узбіччі, букет з яких привезла додому. Сині-сині квіти ще довго стояли на столі, нагадуючи про забутий світ маленького хутора, який колись був життєрадісним селом. Нині про нього майже ніде не згадують. Тут життя практично зупинилось на невизначеній крапці. Але не спогади. Й не людські долі, з яких і складається наше минуле, наша історія.

Світлана ТОМАШ, "Новини Городнянщини"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.