«Бабусю, а тато наш уже на небесах?»

Родина Грищенків чекала на теплу зустріч, міцні обійми зі своїм захисником, але... Свого воїна, свого Героя, свого найріднішого зустрічала убита горем: 15 квітня не стало Станіслава Грищенка з Лукнова, життя якого у 35-річному віці обірвала війна.



З маминої хати, вуличками рідного села, повз шко­лу, де пройшло дитинство захисника, їхав на щиті Станіслав Грищенко до місця свого вічного спочин­ку. У Героя-лукнівчанина залишилися згорьовані синок, дружина, мама і сестра
Поїздка в один кінець...

Сьогодні в Україні пишеться нова сто­рінка історії незламної нації. Пишеться вона кров’ю та сльозами простих українців. А ми, журналісти, цю історію записуємо, бо, що написано пером, того не вивезеш і волом, стверджує народна мудрість. Пи­шемо, щоб пам’ятали, щоб не забували, згадували...І це найменше, що ми можемо зробити для наших загиблих Героїв.

На жаль, в історію України ввійде жит­тя і загибель ще одного нашого земляка Станіслава Грищенка. Він захищав свою родину, захищав нас із вами у цій війні і поклав своє молоде життя на вівтар пере­моги. Тож лише доводиться сподіватися, що ця жертва була не марною, і перемога обов’язково буде за нами.

Про Станіслава Грищенка пишемо як про лукнівчанина, але останні кілька ро­ків він жив у сусідньому селі Обтове, що на Кролевеччині. Кажуть місцеві, гарним господарем молодий чоловік був. Там, в Обтові, Станіслав із дружиною Ніною сім’ю створили, 6-річного синочка Павлика вихо­вували, будували плани на майбутнє.Та війна поламала все.Станіслав отримав повістку і вже наприкінці літа минулого року був мобілізований.

- Спочатку Стас був на навчанні в Житомирі, а тоді і на фронт відправили, - починає нашу розмову мама загиблого за­хисника Жанна Володимирівна. - Він був і в Бахмуті, і в Соледарі, і в Холодному Яру...

- А як часто дзвонив вам син?
- Часто, - швидко і коротко відповіла матір. - Як тільки з’являлася можливість, відразу телефонував. Ми і просто говори­ли, і по відеозв’язку. Інколи це були короткі
хвилинні розмови, бувало, мав можливість і довше поговорити.

- Розповідав, як їм воюється?
- Майже нічого не розказував. Та й не можна їм було багато розповідати. Усе, що там відбувалося, - військові таємниці. Лиш говорив, що у нього все добре, - згадує Жанна Володимирівна.

Та й що там розказувати! І хіба стане легше від того, що розповіси найріднішим, як страшно і важко! Ні, звичайно. Тож мовчать наші воїни і лиш посміхаються на камеру, аби ані мами, ані дружини чи діти не переживали. Не скаржився і Стас, бо прекрасно розумів, що його рідним теж не­солодко. Бувало, присилав відео, на яких було видно, як вибухають і розлітаються на мільйони яскравих частинок фосфорні бомби, як танки стріляють, тож мама без зайвих слів знала, у якому пеклі її син.

- Знаєте, нам навіть Стасового теле­фона не віддали, - розповідає Жанна Воло­димирівна і додає, - я думала, що це лише нам, але спілкувалася і з іншими мамами загиблих солдатів, то й вони говорять, що і у них та ж ситуація. Мабуть, на тих телефонах багато такого, що стороннім не можна бачити. А ще на відео, яке він при­слав незадовго до загибелі, Стас коментує те, що в Бахмуті відбувалося: цей запис з його голосом як пам’ять для нас.

На останньому своєму фото - Станіслав у машині. За кермом різних автівок він про­водив багато свого часу під час служби: і боєприпаси возив, і військових, і поранених із поля бою забирав. Смерть наздогнала Стаса Грищенка теж в автомобілі, коли він повернувся за «трьохсотими».

- Коли Стаса не стало, поранені хлопці з госпіталю, яких син вивіз з поля бою, розпо­відали, що він не мав туди знову повертати­ся, після того, як їх забрав. Але він поїхав і вже звідти не повернувся, - плаче мама.

Після госпіталю мав приїхати додому

- І хоча Стас постійно говорив, що у нього все добре, та я знала, що це зовсім не так. У нього були проблеми з ногами: був перелом щиколотки. Обидві ноги у нього розпухали дуже, навіть берці не міг нормально зав’язати. Його мали покласти в госпіталь після того, як він покаже іншим військовим, куди і як їхати треба. Стас ка­зав, що полікується, а тоді на десять днів його й додому відпустять, тож щоб янічого не робила, він приїде і сам зробить ремонт, - згадує синові слова мама і плаче. - Але не встиг...

Елементарні речі, такі як поїсти гарячо­го чи сходити в душ, для багатьох військо­вих - це справжнісінька розкіш. Згадує і Жанна Володимирівна, що не звично було сина бачити зарослим. А коли чоловікам вдалося роздобути акумуляторну бритву, то привели себе в порядок.

Остання розмова

Згадує мама і останню розмову із си­ном, 14 квітня. Каже, вона відрізнялася від попередніх. Бо якщо раніше було чутно на фоні, як хлопці лаються, але в той же час сміються, то востаннє відчувалося на­пруження, крики чутні були, одним словом, зовсім не до жартів їм було. А наостанок Жанна Володимирівна почула від сина: «Люблю, цілую, мама. Нам треба шукати шляхи відходу. Я поїхав.». Це п’ятниця була. А в суботу Станіслав уже на зв’язок не вийшов. Мовчав і в неділю. А в понеді­лок рано-вранці дружина Ніна опублікува­ла допис про розшук чоловіка на сторінці їхньої бригади у соціальній мережі. І вже невдовзі рідним командир подзвонив, ска­зав про загибель Станіслава.

- У мене був номер телефона замполіта їхнього. Зателефонувала. А він поранений, у госпіталі. Каже мені: «Як вам міг хтось подзвонити, у них зв’язку ж немає? Чекай­те». Почали у військкомат дзвонити. Нам і там сказали: «Чекайте, підтвердження нема». Після цього у нас з’явилася надія, що звістка про загибель - це помилка, що Стас живий, - згадує мама Героя. - А потім, уже після обіду, зателефонували із війсь­ккомату і повідомили про загибель сина.

- А його синок знає, що тата вже немає?
- Знає. Підходив до мене і питав: «Ба­бусю, а тато на небі?». Кажу, так, сонечко моє, на небі. «І більше ніколи нам не подзвонить?». Ніколи вже.
Царство Небесне та вічний спокій Станіславу. А рідним - сили пережити цю страшну непоправну втрату.

Ірина БОРОВСЬКА, “Нові горизонти”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.