На всю Норицю – однісінький Агафійович

Свічку життя напівживого сільця підтримує одна-єдина жива душа: 73-річний інвалід Петро Агафійович Бирюк.



Село осиротілих хат

Щоразу, коли буваєш у віддалених маленьких куточках, душу огортає невимовний смуток. Бо ж села, які колись жили повноцінним буттям, - в агонії смерті. Як це не страшно звучить, але воно, на жаль, так і є: помирають наші села, помирають...

В одне із таких сіл, де дух людський ще не зовсім вичах, надумалися поїхати. Чому саме в Норицю? Бо там лишилася одна жива душа, яка і підтримує свічку життя маленького хутора. Хоча приписано там одинадцять чоловік.

Розпитавши у людей маршрут до Нориці, що знаходиться у складі Нехаївського старостинського округу, подалися у незвідане. Грунтова дорога, яка мала привести нас до пункту призначення, нагадує скоріш американські гірки. Не їхали - колихалися. Кілометрів зо три. У якусь мить навіть засумнівалися: а чи туди їдемо, бо ж бездоріжжя - страшне. У негоду такою дорогою тільки трактором їхати. Та нам пощастило: було сухо. Дорога страшна, але, вочевидь, не забута, бо ж добре накатана. Мабуть, потужною технікою орендарів. Бо ж перед Норицею побачили зорані гектари.

Про те, що ми біля села, підказали дахи будинків, які по-зрадницьки виглядали із-за сірого гілля. Значить, не заблукали. Ми - в Нориці, яку важко вже і селом назвати. Справжні джунглі. Куди ж їхати: направо чи наліво? Узяли правіше, бо ж дорога ширша, натоптаніша, значить, хтось нею ходить. А ось і двір добротний. Наче б то жилий. Доглянутий. Двоповерховий будинок. До дверей - тиша. З'ясувалося, із весни він пусткою стоїть.



А скільки таких порожніх хат у Нориці? Усе село. Усе.

Боляче на такі мертві двори дивитися. Колись жили тут люди, мозолями зводили свої хати, наживали весь вік добро і . Нікому вони тепер не потрібні у цьому глухому куточку. Паркани попадали, на обійсті господарюють наглі чагарники, які нишпорять повсюди, а осиротілі хати битими шибками приречено дивляться на світ Божий, бо ж розуміють, що більше ніколи не пахнутиме борщем і пирогами, ніхто тут й пісню вже не заведе.

Один на білому світі

Але є у цьому забутому Богом і людьми хуторі однісінька хатинка, де ввечері горить світло. Аби відшукати нашого Агафійовича, як кажуть, останнього із могікан, довелося трохи поблукати. Доріжка по його вулиці, хоча це і вулицею назвати не можна, ледь видніється: вузенька, у полоні чагарників. Якась партизанська стежинка, а не вулиця. Аби не підказали, що треба в тому напрямку шукати останнього жителя, то у той бік навіть би не звернули.

Чесно кажучи, бувати доводилося у багатьох віддалених куточках Коропщини, але такого, як Нориця, практично загубленого і ледь живого сільця, ще не бачили. Мінорного настрою додавала ще і похмура осіння погода. Усе здалося сірим і бездиханним. «Як тут можна жити? - подумалося. - Ще й одному».

Та людина до всього звикає, як не важко. Змирився зі своєю долею одинака і Петро Агафійович Бирюк. Боялися його вдома не застати, бо ж чоловік частенько виривається у великий світ - у Нехаївку. Та нам пощастило. Спіймали Агафійовича. Хоча могли б і запізнитися. Чоловік, дійсно, зібрався у Нехаївку. Уже і залізний кінь був припнутий біля шули.

- А я гостей і не чекав. У село зібрався, - почав чоловік.

- А що в селі?

- У Нехаївку за хлібом їжджу, продуктами, щоп'ятниці - за газетою, а в день пенсії - за грошима, - відповів.

- Зараз велосипедом до села. А зимою як?

- По-всякому. Буває, що по пояс у снігу доводиться пурхати кілометрів три. Але не забувають мене, чистять дорогу до Нориці. Староста у нас непоганий, - розповідає Агафійович.

- А як вам тут живеться одному в селі? Не страшно?

- Буває і страшно. Але я вже звик. Доживаю свого віку в оцій кибитці, - показує на облуплену хатину, що давно не бачила крейди, щітки і рук хазяйських.

Агафійович - не лише один на всю Норницю. Він - один на білому світі. Мати померла понад тридцять років, дружина теж рано покинула цей світ. Немає вже і рідного брата. А дітей Бог не дав. Тож самотиною живе вже не один десяток років.



- Щоправда, із родичів - невістка у мене у Нехаївці. Спасибі їй, не відкидає мене. Буваю в неї, інколи допомагаю, бо вона теж має серйозні проблеми із здоров'ям, - розповідає чоловік.

Живе останній мешканець Нориці дуже скромно. Хоча, скоріш, не живе, а виживає. Пенсію має мінімальну - тисячу сімсот із хвостиком.

- Ото такі гроші мені дала держава. Я - інвалід першої групи із дитинства, маю проблеми із зором.

Одне око взагалі нічого не бачить, повна темінь. На другому - катаракта, але зір трохи є, - розповідає. - Колись трохи працював: то хліб возив із Коропа, то молоко приймав у населення, то по наряду: куди пошлють. Але не виробив потрібного стажу, ото і маю 1700 гривень. А як можна прожити на такі гроші? Скажіть, як?

Із хазяйства - тільки двоє чорних котенят. Колись, як мати жива була, каже, і корову тримали, і свиней, і птицю. А зараз - нічогісінько.

Город, щоправда, обробляє. Небагато. Дві сотки. Дякує чоловік хлопцям із Нехаївки, які не відмовляють і приїздять декілька разів на город до Агафійовича.

А взагалі до цього села чужинці не заїжджають: хати нікого не цікавлять, грибів, ягід немає. Навесні буває, щоправда, людно, коли приїздить народ із різних куточків на місце вічного спочинку своїх рідних.

- А колись село жило, - згадує корінний житель Нориці. - За моєї молодості тут було понад 75 дворів, жило понад сотню сільчан. І ферма була, і бригада. Навіть клуб та бібліотека. Справжнє село було. Та потихеньку все почало відмирати. Хтось виїхав, та більшість просто відійшла на той світ. Ще торік нас у селі було двоє: я та Іван Андрійович Городиський. Але у березні минулого року попросив мене чоловік допомогти хлів розібрати. Та нещасний випадок стався. Стеля впала на нас. Привалило. Мені -нічого, а ось в Івана, якому було 82 роки, чотири переломи. Так і не піднявся він. У Нехаївський будинок милосердя забрали його. Там і помер. І тепер на всю Норицю - тільки я. Однісінький.

І поки топтатиме ряст на пра-отчій землі Петро Агафійович, доти жеврітиме свічечка життя ще одного втраченого сільця.

Коропська газета «Нові горизонти» №45 (9315) від 12 листопада 2021, Людмила Власко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.