Династія Єсичів служить залізничній справі всією родиною

Четвертого листопада українські залізничники відзначають своє професійне свято. Саме в цей день сто шістдесят років тому на львівський залізничний вокзал прибув перший пасажирський потяг, що носив назву «Ярослав». За нинішними мірками то був перший справжній пасажирський поїзд міжнародного сполучення, що відкрив історію української залізниці.

А курсував він між Львовом і Віднем, перетинаючи Перемишль та Краків... Сьогодні навряд чи багато людей пам’ятає цю непересічну для нашої країни дату. А ось густе мереживо сучасних українських сталевих магістралей свідчить, наскільки невіддільним від залізниці є наше теперішнє життя. Так, залізничний транспорт завжди був і залишається одним з найпопулярніших та найдоступніших видів транспорту, а ще залізниця сьогодні неабияк працює на економіку держави. І саме вона вже давно стала символом надійності, постійного руху вперед та прагнення до розвитку.





У Носівці залізничні династії не рідкість. Буває, зустрічаються люди, які цілими родинами працюють на залізниці, подаючи прекрасний приклад професійності й фаховості у різних залізничних галузях. Від батька до сина, від матері до доньки поступово передається відданість та любов до цієї непростої професії. Яскравим прикладом служіння залізничній справі є династія Єсичів. І хоч вона порівняно молода, бо трудяться тут поки що тільки два покоління, загальний виробничий стаж членів цієї родини становить сто двадцять п’ять років.







Свого часу започаткувала цю династію мама Любов Михайлівна. Вона першою вступила до столичного залізничного училища й після закінчення навчання пішла квитковим касиром на станцію «Київ-Пасажирський». Трудилася б там, може, й сьогодні, але ж жіноча доля мінлива - вийшла заміж, затим народила спочатку старшенького синочка Сергійка, а пізніше - молодшого Вову, тож про робочі поїздки до столиці, а тим більше позмінно, довелося забути. Утім, жінка із задоволенням продовжила свій професійний шлях у колективі залізничної станції Носівка, де й сьогодні продовжує трудитися касиром.

Своя історія у професію і в її чоловіка Ігоря Миколайовича. Свого часу, як і багато інших носівчан, він працював на місцевому інструментальному підприємстві «Побєдіт», а після його закриття теж вирушив шукати професійного щастя у столиці. І хоч його нинішній фах прямо не пов’язаний з безперебійним функціонуванням пасажирських та вантажних залізничних перевезень, проте для нього вона значно відповідальніша й не менш важлива - Ігор Миколайович - начальник відділення воєнізованої охорони Київського загону Південно-Західної залізниці і в його обов’язки входить охорона важливого стратегічного об’єкту - залізничного мосту через Дніпро.

Утім, якщо батьки знайшли себе у цій професії у зрілому віці, то Сергійко залізницею «хворів» ще з дитинства -складав і розбирав іграшкові локомотиви, з інтересом спостерігав за поїздами.

І хоч у шкільному атестаті хлопця серед п’ятірок була лише одна четвірка, він твердо вирішив вступати до Київського електромеханічного технікуму залізничного транспорту імені М.Островського, аби вивчити свій подальший фах, як то кажуть, від самих низів. Та й хотілося досконало вивчити усі надскладні системи енергозабезпечення та електрозв’язку, монтажу й обслуговування поїздів і локомотивів. Власне, він і сьогодні цим займається, вже після закінчення навчання в університеті залізничного транспорту — в Українській залізничній швидкісній кампанії на посаді провідного інженера по ремонту електропоїздів.

А ось його молодшого брата Володимира більше вабило не обладнання та устаткування, а самі поїздки. Тож після школи хлопець відразу вступив до Київського коледжу залізничного транспорту. Помічником машиніста, а пізніше й машиністом він вже встиг об’їздити мало не всю Україну. І також має диплом Київського університету залізничного транспорту.

Вісім років тому після закінчення навчання у Київському коледжі залізничного транспорту у колектив Київської залізничної бази Південно-Західної залізниці на посаду бухгалтера прийшла й наймолодша представниця цієї трудової династії - Юля. Щоправда, зараз у неї трохи інша професія: вона просто матуся для синочка Єгорчика. До речі, і її чоловік Василь, і дружина Сергія Оксана також працюють на залізниці.

Ось така вона - професійна династія Єсичів. Наче й молода ще, але вже така досвідчена та завзята. Хто зна, можливо згодом і внучата Любові Михайлівни та Ігоря Миколайовича - Єгорчик, Тамілочка та Марійка - також захочуть обрати собі якусь із залізничних професій. Старші представники родини тому тільки порадіють - отже, житиме династія. Тож сто двадцять п’ять років для них - це тільки початок великого професійного шляху.



Утім, мешканцям нашого регіону зайвий раз про це розповідати немає потреби, адже для багатьох з них залізниця — це не просто колії, семафори, вагони та вокзали. Це — їх улюблені професії, надійні друзі й співробітники поруч. Власне, залізниця і є їхнім справжнім жит-тям...Залізнична станція Носівка — не вузлова, як, скажімо, Ніжин чи Бахмач, однак і тут вирує життя. Підходять й відходять електропоїзди — за добу їх тут зупиняється аж чотирнадцять пар в обидва напрямки, формуються або ж йдуть на розвантаження вантажні рухомі склади, словом, є робота і для комерційних агентів, і для чергових по станції, і для решти працюючих. Наразі колектив станції Носівка налічує вісімнадцять чоловік. Звісно, це менше, ніж було, скажімо, десять-п’ятнадцять років тому. Але останнім часом сюди прийшли нові кваліфіковані кадри, й вони неабияк доповнюють досвідчений кістяк колективу. Яків Юла, Лідія Бергамін, Світлана Година, Валентина Вовкогон, Галина Шелест, Тетяна Тірик, Любов Єсич, Альона Бублик, Валентина Дубровська, Юлія Мазур, Тамара Янченко, Лідія Зінченко — кожен з них на своєму місці, сумліний і добросовісний у роботі, і це також працює на результат.

— Не зважаючи на карантинні обмеження та запровадження локдауну план пасажирських перевезень ми виконали на сто п’ятдесят процентів, — розповідає начальник станції Іван Потильчак.

— Зростає й кількість вантажних перевезень. За дев’ять місяців поточного року ми завантажили й відправили майже дві тисячі двісті вагонів, що більше, ніж за цей період у минулому році. Так, активніше у цьому році попрацювали з нами агрофірми — тільки ПП «Агропрогрес» та «Маяк» відправили порядку тридцяти вагонів ранніх зернових культур.

— Цифри — це, звісно ж добре, але погодьтеся, Іване Івановичу, що останнім часом було дуже багато нарікань на якість пасажирських перевезень, і в тому числі й від самих залізничників...

— Ви навіть не уявляєте, наскільки ця проблема нам близька й болюча. Ось був у нас знаменитий електропоїзд Носівка-Київ. Щоранку тільки одним цим потягом до столиці відправлялося у середньому по 900 носівчан — по суті, вже звідси займалися всі сидячі місця. Але ж ним хочуть їхати пасажири й з інших станцій та зупиночних платформ, відтак вже після Бобрика буває проблемним втиснутися хоч у тамбур. Зараз ця електричка взагалі курсує з Ніжина — і вже звідти вона наполовину заповнена пасажирами. Те ж саме відбувається й з іншими електропотягами, час відправлення яких припадає на ранковий пік «робочих» перевезень. Можливо, питання не тільки в кількості електропоїздів чи вагонів, а й у суттєвому зростанню самого пасажиропотоку — адже через відсутність роботи багато наших земляків вирушають на заробітки до столиці. Щодоби в обох напрямках з Носівки виїздять й сюди ж повертаються тисячі людей, й більшість з них — не подорожні, а працюючі — залізничники, медики, охоронці, педагоги тощо...

— Нещодавно з Ніжина почала курсувати новенька комфортна ранкова електричка. Кажуть, цьому посприяв очільник Ніжинської громади Олександр Кодола. Зупиняється всього по кількох станціях, зокрема, і в нас. Відтак у носівчан — працюючих та пенсіонерів — також є можливість швидко й комфортно дістатися до столиці...

— Справді. Але ж ніжинська громада щоразу зі свого бюджету перераховує залізничному відомству порядку трьох з половиною мільйонів гривень, бобровицька — вісімсот тисяч, хоч є й такі, котрі не вважають за потрібне платити за своїх пільговиків...

— Але ж носівська не стоїть осторонь, від нас — двісті тисяч гривень, у тому числі й на розвиток рухомого складу. Тож будемо вважати, що громада також доклала старань для забезпечення комфорту своїх пасажирів. Може, воно й справді так краще — співпрацювати й шукати якісь спільні напрацювання й позитивні рішення, ніж обмежуватися усілякими відмінами та заборонами?

— Краще буде тільки тоді, коли наші пасажири нарешті зрозуміють, що якісна й комфортна поїздка залежить не тільки від працівників залізничного транспорту, а й значною мірою від них самих, і перш за все від того, куплять вони квиток у квитковій касі чи спробують «проскочити» безбілетними. Й тоді багато непотрібних розмов та нарікань відпадуть самі собою.

— Але ж то вже тема окремої, буденної розмови.

— Так. А з нагоди нашого прийдешнього професійного свята хочу привітати з Днем залізничника перш за все свій трудовий колектив, побажати міцного здоров’я кожному, удачі та натхнення, родинного затишку та благополуччя. Нехай будуть легкими будні та радісними святкові дні у всіх, хто причетний до нашого спільного свята — колег-залізничників, па-сажирів-залізничників та всіх, хто вважає себе частинкою нашої величезної професійної родини.

— Дякую за розмову.

Районна газета «Носівські вісті» №44 (9746) від 4 листопада 2021, Катерина Гавриш

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.