П'ять дружин пережив і ще б не проти одружитися

П'ять дружин пережив і ще б не проти одружитися. А поки що 94-річний Микола Баранець щоранку ходить в ліс за грибами.



— Зараз покажу, якого красавца знайшов, — Микола Лукич підривається з дивану і бадьорим підтюпцем прямує у веранду. — Аж самому не віриться! Це ж походить за ним треба. Оце тільки подумать — 94 роки, інвалід першої групи, ноги больні, — а я щодня в ліс бігаю. Учора п’ять штук знайшов, а другий день — жодного.

Будинок Миколи Баранця — на околиці села Атюші, що на Коропщині. Новий, зі світлої цегли, огороджений бетонним парканом. У дворі — трактор. За двором пасуться вівці, корова з телям. Ліс поряд.

— Колись я старшим буртовщиком в колгоспі був (бурт — примітивне овочесховище в землі. — Авт.), — дідусь зупиняється під виноградом. — їду, а в лісосмузі боровик: шапка — 70 сантиметрів в діаметрі! Отакий круг, — малює Лукич ціпком на стежці. — А ніжка — як трилітрова банка, двома руками треба брати. Тоді літо дощове було. Жаль, нікому тоді сфотографірувать було. На возі привіз. Баби, буртові назбігались, кажуть: «Червивий». Розрізали, — а він білий, як сніг.

32 роки на пенсії

— В лісі дід швидко бігає, — порається по господарству Оксана Кириенко. Доглядає за стареньким. — І в минулому році сумками гриби носив.

Від дідуся не відходить темно-сіра кучерява собачка. Теж старенька.

— Топа мене ніколи не бросає, — гладить її по пелехатій голові Микола Лукич.

— Років 12 їй. Привезли цуценям. В автобус волоком тягли, з автобуса теж. Я їй пару слів сказав, тоді: «Топай за мною». Як воно, мале, определило, що я хазяїном буду? І слідом як пішла, так і не одстає ніде. Це ще при Галі було, моїй п’ятій дружині. Пережила її Топа.

Немає радості, — раптом сумнішає. — Нікому вже дід не нужен. Якби не пенсія... Так даром не платять, я ж інвалід війни. 32 годи вже як пенсіонер. Було чотири тисячі, тоді в архіві документи знайшли, перерахували. Добавки сім тисяч зробили.

Освіти — жодного класу

— А тут моя скамеечка, — йдемо з Лукичем на вулицю, на лавку під горіхом. Долі валяється шкарлупа. — Білки пасуться, вони горішки люблять. Кішка наша вже не одну білку зловила на дешеві.

Цей будинок сам побудував, своїми руками, коли вже за 70 було. Бо в мене спеціальність — будівельник.

— А де вчилися?

— Все життя на стройках. Трохи на тракторі робив. Ніде спеціально не вчився, сів і поїхав. І по будівництву — самоучка. Ні училища не закінчував, ні школи, освіти —жодного класу. Записали, тижнів зо два походив. А тоді подушки погнув, як кажуть, на льоду поковзавсь, — так більше й не пішов. Та ніхто мене й не пустив.

Свиней пас. Брати в школу ходили, і я навчився читати.

Троє нас було, я — середній. Братів вже в живих немає. Молодший — в Сибіру в річці Лені утопився. На похорон не встиг, не будуть же мене два тижні чекати. Я потім їздив.

А старший тут похоронений, — киває перед собою Микола Лукич. Попереду, через пустир, навпроти двору Баранця — сільське кладовище.

Одну ногу війна побила, другу — трактор

— На війну пішов у 15 років, в 1943-ому. Я віз зерно з молотарки, аж три вершники кивають:

«Хлопчику! Німець є у вас?» «Нема». То була наша розвідка. «А знаєш, де брід через Сейм?» їм на Батурин треба було, там дорога центральна. Я знав місце. «Сідай на конл». Сів. I як поїхав брід показувати, то і не повернувся, з фронтом пішов. Вже німець відступав, а ми вслід. Матері переказали, Батурин же недалеко.

Я в полку приписався, куди ж вони мене дінуть, в розвідці потрібен такий.

В саму Німеччину не дійшов, 12 лютого мене поранило. Бомбили, я в траншею стрибнув. Уламок попав мені у валянок. Потрапив у госпіталь. Осколок той потім витягли. Хоч ногу й не відірвало, а вже ж солдат кривий не побіжить: ні в атаку, ні тікать.

— Комісували?

— Вилікували, — сміється. — тоді перекомісія, я ще на флот попав і там сім років відслужив, вже після війни.

А другу ногу вже на гражданке поламав. Трактор переїхав мене по ногах, права потрощена здорово. А болять обидві.

«Всі попадали, а я зачепився когтями за стіну»

— Після демобілізації потрапив на Донбас, туди ж силою заганяли. Працював на шахті №32. Перша жінка, Варвара Афанасіївна, була з Краснодону. Ми одногодки, вона на день старша. Чотири роки прожили цивільним шлюбом. Фотографії зберігаю: і жінки і дочки Олі. У неї вже була старша, Наташа, а друга — моя.

Тоді я повернувся в Атюшу, а вона за мною не поїхала. Не схотіла в колгосп, а я в Донбасі лишатися не міг. Багато аварій у шахті. Кожен день: не одного привалить, так другого. Потрапив і я. Відстійник будували. Риштівка обламалася, і хлопці попадали. Глибина відстійника ЗО метріе, це як десятий поеерх. Я один зачепився копами за стінку і повис. Вся бригада на той світ пішла. А я висів на камені, поки мені вірьовку кинули.

Зверху люди були, прийшли на допомогу, чоловік нас було, я один залишився.

— А Варвара Афанасіївна вагітна від мене була, якраз народжувати до батька свого поїхала. Ми ж квартири своєї не мали, у гуртожитку жили. Там вона УВорошиловградській (нині Луганській) області й народила. Довго переписувалися. Я свою першу дочку вживу ні разу й не бачив. Фотографії є, вона мені висилала.

Потім Варвара Афанасіївна повернулася до свого першого чоловіка.

Катя і дві Наді

Друга жінка — Катерина Леонтіївна. В 1955 році, в 27 років, одружився офіційно. Катя жила на хуторі Кучі, біля Атюші. Ланковою була, разом працювали. Прожили разом чималенько, дітей завели: старший син Степан і молодша дочка Оля. Назвав її іменем тієї, що в Донбасі залишилася. Тільки загинула ця наша Оля у 18 років. Поїхала в Чернігів. А знайшли в лісі край дороги мертвою. Сказали, аварія.

Степан живе в селі. Зараз не бачимось. Невістка сказала: «Ми до вас не ходитимемо, а ви до нас не ходіть». Образились, бо не відписав це іменіє їм.

Лаяв мене, не хотів, щоб я собі іншу законну дружину брав, за будинок переймався. А сину вже тоді окрему хату побудували.

Внуків, Степанових дітей, четверо: Женя, Андрій, Владик і Таня. Вже й правнуків двоє. Але 10 років не спілкуємося. Онуки раніше ще приходили, тепер вже забули. Пороз’їжджалися: хто в Києві, хто під Києвом.

Катя померла в 79. Ми й золоте весілля відгуляли отут під виноградною аркою. А через рік на той світ пішла.

Після її смерті була Надія Семенівна. Пожила рік, каже: «Знаєш що, ти хоч і старший, а живіший». Вона годами років на три молодша, а слаба. Каже: «Я не подужаю».

— Господарство не подужає чи по жіночій частині?

— Та ні по чому вона не подужає. Пішла назад у свою хату. Ще місяць чи два пожила і на той світ пішла. По старості зношена.

А тоді прийшла така, теж Надя. Тільки сказав: «Іди сюди», зразу явилася. Пить, гулять. А робить — не прибить. Супу жодного разу не наварила за чотири місяці. Встала, спросонок пішла. Куди й за чим? Не знаю. І докладать не докладає.

Не набагато і молодша, може років на п’ять. Не хочу й згадувати. її й на світі вже давно немає. Пішла в свою хату в Карильське. Переказують, що вмерла. Там і похована.



«Галина була настояща»

Після її смерті я взяв Галю, матір оцієї Оксани. І прожив з нею десять років. Вона з Калашиновки, там хутір єсть такий у Сумській m області. Оксана теж там народилась.

Галя — друга жінка, з якою розписалися. Весілля згуляли.

Галині було 54, Миколі Лукичу—на 25 років більше. їх вдома розписали.

З Галею прожили — от нічого не буду казати — добре. Кращого подружнього життя й не треба. Галя була настояща. Як усе ловко, то й виділити щось одне но можна, у нас ніколи не було сварок. Вона на мене зла не тримала, я на неї ображатися не міг. Любив її. Лучше її в моєму житті не було.

— А чого померла?

— Запитай ти її, чого вона схотіла вмерти. Хвороба з життя звела.

П’ять років Микола Лукич холостякує.

Буде й шоста?

— Всі п’ять років один живете?

— Чого один? — вступається Оксана. — Рік я сюди не навідувалася, бо в діда є рідний син.

Матір поховали, до 40 днів я їздила. Потім ггриїхали білоруси, племінник діда. Мене не допустили, материні речі деякі позабирали. І я думаю: навіщо я тут? Є син, є племінник. Нічого мені там робити. При матері я тут не жила, тільки приїжджала.

Потім почав дід плакатися: ногу поламав.

Я приїхала. Степан при мені ще приходив, їсти приносив. Дід мені: «Переїжджай». Я кажу:

«Як ви собі це уявляєте: у вас є законний син, а я приїду сюди жити? З вами щось станеться, син мене викине». І Микола Лукич на мене хату переписав. Я переїхала, так уже чотири годи і живемо.

Я жила в Конотопі. З чоловіком розвелася, бо він сюди їхати не захотів. Все залишила, забрала молодшу дочку і приїхала. Таня тут до четвертого класу пішла, зараз їй вже 13. Школа в Атюші 11-річна. Старшій Каті 28 років, вона в Києві живе й працює.

Потім з’явився інший чоловік, Володимир.

Він сам з Шостки, приїхав сюди до мене. Працює в автодорі, живемо в цивільному шлюбі.

Завели тут господарство. Спочатку дід захотів корову. Довго наполягав, у них колись ще при Катерині була. Сказав, щоб я на роботу не їздила, а вдома сиділа, корову порала. Потім баранів, казав, що пасти буде. Купили. І таки рік, п мабуть, пас. Ну а тепер куди йому ще пасти? А в ліс ходить. Лісом він живе. 15 баранів самі пасуться.

Що сюди переїхала, абсолютно не жалію. Тепер у нас корова і телиця. Своєю «Таврією» вожу молоко, сир, вершки у Конотоп. Свині, чотири свиноматки і кабанчик. Птиці сотні дві: качки, бройлери.

Собаки такси. Зараз чотири. Котів четверо. Двоє дорослих і двоє малесеньких.

Жаль тільки, що землі ніяк не можемо вибити. Дід два гектари землі першочергово має право отримати як ветеран війни. А хазяйства багато. Дозволили нам майдан біля двору травою засівати.



* * *

— Дві дружини отут на кладбищі поховані, он пам’ятники стоять, — киває дідусь через пустир.

— Кажуть, ще одружитися хочете? — запитую неспроста, люди в селі кажуть, що дідусь бадьорий.

— Яке там! Вже отуда, — махає рукою до колишніх дружин.

— Розказували: дід був на гулянці, на дні народження свого друга, 94-річного Івана Ок-сененка. Він інвалід, в 16 років ноги комбайном відрізало, — згадує Оксана. — Так переймався: «Оце б жінку мені».

— І чарку ще перехилити можете?

— Я й дві можу, на дурняка. Аби ж хто наливав.

Олена Гобанова, «ВісникЧ» №37 (1844) від 16 вересня 2021

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.