Коли йдеться про тваринницьку галузь, то здебільшого говорять про більш-менш великі сільськогосподарські ферми, які займаються вирощуванням худоби.
І, звісно, коли розповідають про проблеми або, навпаки, певні пільги, що існують у цій галузі, то це теж стосується найчастіше саме цієї категорії, тобто господарств, які зареєстровані як юридичні особи. А от про те, як живеться й працюється людям, що утримують небагато сільських тварин – скажімо, до десяти голів – згадують вряди-годи. Складається враження, що на таких ось дрібних фермерів ніхто й не звертає взагалі жодної уваги.
Подружжя Акімочкіних – Олена та Геннадій – із Киселівської територіальної громади Чернігівського району, утримують у своєму господарстві дев’ять корів. Хотіли б і більше, та не можуть. З кожним роком пасовищні угіддя скорочуються, наче навмисно хтось має на меті знищити схильність українського селянина до господарювання. Сімейні «фермери» та й просто ті, хто тримає по одній корові, бачать це на власні очі й із сумом зітхають: земелька біля Чернігова – цінна, і що, мовляв, не роби, нічого не вийде. А що вже говорити про якесь там сприяння з боку влади, стимулювання розвитку невеличких домогосподарств?
– Вони там «на верху» постійно щось вирішують, говорять, і коли їх слухаєш, то начебто і дбають про таких, як ми, а насправді – щороку ситуація погіршується, – ділиться своїми думками Олена Акімочкіна. – Можливо колись і будуть створюватися маленькі сімейні ферми, але при умові, якщо буде підтримка уряду. Але ось ми бачимо щороку, як луги-пасовища розорюються. Так мало того, що це шкідливо для довкілля, екології взагалі, так це ж і знищення тваринництва в приватному господарстві.
Дійсно, аби нормально утримувати в господарстві навіть по 8-10 корів, треба щонайменше, як розповідає Олена, на одну корову мати по 2 гектари земельної площі, бо інакше не прогодуєш худобу.
– От і думаємо з чоловіком: що робити? Адже тваринництво в приватному секторі вимирає!
То чи не вигідно тим, хто знаходиться на владному олімпі та має доступ до капіталу, щоб подібні сімейні фермерства взагалі не існували на місцевості, де земелька на вагу золота, як от, скажімо, ця – Киселівська, що в якихось десяти кілометрах від обласного центру?
Авжеж, вигідно! Таких людей із господарчою жилкою поступово витісняють із таких місць і спонукають перебазовуватися, якщо хочуть займатися сімейним господарством, кудись подалі від вже розвинутої бодай трохи інфраструктури.
– Та ми це чудово розуміємо! – стверджує Олена. – І можна ж дійсно кудись переїхати, де достатньо земельної площі для розвитку тваринництва, але ж виникає інша тоді проблема: а як і де збувати молочні продукти? Ми тут займаємося цим, бо відколи не стали приймати молоко організовано (коли молоковози їздили по селах, – Авт.), самі налагодили шляхи збуту, і добре, що місто зовсім поруч.
Не погодитися з жіночкою аж ніяк не можна, адже в найближчих селах навколо Чернігова вже майже ніде корів немає. Олена каже, що головна причина такої ситуації – те, що невдячна і невигідна ця справа. З тих стад худоби, в яких налічувалося ще недавно по 100-120 корів, залишилося вже по 10-20.
– Займатися тваринництвом – це тяжкий труд, – зізнається господарка. – А сучасна молодь сьогодні хоче все і відразу, а тому як тільки вислизують молоді люди із батьківського гнізда, намагаються мерщій виїхати за кордон, аби заробляти гроші… А тут треба спочатку вкласти свою працю і свої кошти в це діло, щоб мати потім, за кілька років, хоч якийсь прибуток. Та ще ж треба думати над тим, де і як випасати худобу? Бо сьогодні ми ще ось тут можемо це робити, але бачимо, що мине трохи часу і такої можливості не буде.
Але цікаво ось що: Олена не критично поставилась до тих аграріїв, які обробляють тутешню землю, і каже, що вони розуміють жителів Киселівки, бо якби хотіли, то розорали б луги вже давно. Бо ті пасовища, де нині випасається худоба, розпайовані.
– Ми зараз випасаємо корів, в принципі, на людських паях, і я так розумію, аграрії не хочуть розорювати під самі людські городи і будинки ось ці площі з кукурудзою або соняшником, – додала Олена.
Якість продукції – перш за все!
Коли я завітав на поле, де повинні бути киселівські корови, то ніде спочатку їх не побачив. І раптом біля густого вербного затінку вгледів тварину і біля неї двох людей. Під’їжджаю ближче. Дивлюся – а жіночка ретельно обробляє спеціальним розчином вим'я, а потім обтирає серветкою і починає доїти корову. Інші корови та вівці поховалися від спеки між деревами. Ось тут я і познайомився випадково з подружжям Оленою та Геннадієм Акімочкіними.
Тож коли я здивувався такій ретельній обробці перед початком доїння, жіночка відповіла, що для неї найголовніше – щоб продукція була якісною: як для рідні, так і для тих, хто у неї купує молоко та молочні продукти.
А ще Олена розповіла, що кожна корова має свій особливий характер, і вони дуже чутливі до настроїв людини. От, наприклад, Мальва більш лагідна, спокійна, поступлива («спокійна як удав», – каже власниця худоби), а Чирва, навпаки, «бешкетниця», «непосидюча». А ще в господарстві є й такі: Лана, Лєя, Калина, Мілка, Сметанка…
Чоловік-одинак і корови
40-річний Олексій Дмитренко з цього ж села теж утримує дев’ять корів. Коли розпочинав свою справу, то кілька років утримував чотири корови, але вимушений був потім їх збути, оскільки на той час закупівельні ціни на молоко знизилися аж до 1 гривні 10 копійок. Хіба з такою збитковістю можна було господарювати?
Якщо у багатьох країнах сільське господарство має державні дотації, то у нас навпаки – все йшло в останні роки до того, щоб ми закуповували в інших країнах дорогі консервовані молочні продукти з хімічними наповнювачами. Адже сьогодні полиці супермаркетів вже й так заповнені всілякими молочними напоями-консервантами, термін зберігання котрих досягає майже півроку.
Це вже останні три роки держава начебто поступово почала виділяти фермерам хоч деякі дотаційні виплати на утримання худоби. А такі ось сімейні, чи то одноосібні господарства, як у подружжя Акімочкіних чи Олексія Дмитренка, виживають як можуть.
Тож сподіватися на підтримку держави – справа марна. А тому і клієнтів, які б купували молочну продукцію, довелося шукати самим.
– Корови – як люди, – каже мені Олексій, – все розуміють. Коли захворієш, то співчувають, навіть уміють плакати. Особливо сльози течуть з їхніх очей, коли продаєш корову іншим людям...
Клички для худоби Олексій теж підбирає залежно від норову та характерних «відтінків» кожної з них. Чорнушка – чорного кольору, Вишня – червонуватий відлив має, а ще є Черешня, Малина, Мальвина, Агата, Луна…
Коли господар під’їжджав на велосипеді до своїх корів, то вони запримітили це ще здалеку і поважно рушили до нього. А коли наблизились, то гаряче привіталися – облизнули його своїми шорсткими язиками…
Сергій Кордик, «Чернігівщина» №29 (847) від 22 липня 2021
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: Киселівська, ОТГ, тваринництво, фермери, Дмитренко, Акімочкіни, Кордик, Чернігівщина